Нинішна хвиля.

Нераз виглядає так, як би ми не знали, або не хотіли знати, в якій хвилі ми жиємо. Ми, що єще кілька літ тому назад бояли ся про подібну хвилю думати, можемо оглядати її тепер своїми власними очима, можемо прислухувати ся її голосови своїми ухами, відчувати її удари власними руками, своїми фізичними і духовими силами переводити в дійсність те, що вона нам в дарі приносить, — наш ідеал, нашу мрію. І здавало ся, що в таку велику хвилю огорне нас такий запал, таке горяче одушевленнє, таким духом самопосвяти і самовідречення овіяна буде наша творча праця і зродить ся таке почуттє обовязку, що на ніякі докори ні нарікання у нас місця не буде. Так нам здавало ся.

 

Дійсність однак показала ся іншою. Запалу і одушевлення у нас менше чим за мало а навіть у тих верств суспільности, у котрих він по самій вже природі повинен би він найбільшим бути, його найменше. Що вже говорити про самопосвяту і самовідречення, або хоч-би про виразне і ясне почуттє обовязку. Виглядає, як-би люта зима скувала своїми ледяними оковами не тільки мертву матерію але і живу людську душу.

 

А нинішна хвиля ставить до кождого з нас великі вимоги. Не як до тупоумних пігмеїв і ледачих рабів—трусів, не як до холодних гешефтярів-злочинців, а як до великанів духа, до жреців чистими руками приносячих жертву, як до безсмертних героїв, яких імена записують ся в отвертій ще нині книзі історії.

 

А однак мусимо признати ся, що ми до тих вимог не доросли, що ми їх не чуємо, аби чути не хочемо, що відносимо ся до них байдужно а то й ворожо. Можемо сміло сказати, що ані апатична безчинність і брак почуття обовязку у одних, ні низьке самолюбство і безмежна амбіція у других, ні мерзка погоння за легкою наживою у інших не меншають а грозять поширити ся дальше, грозять погасити і ту дрібку святого огня, що запалав в горячих серцях тих одиниць, котрі кинули ся будь-то боронити, будь-то будувати храм волі — самостійну державу.

 

А час іде... велика хвиля в життю народа минає, наблизуєть ся до свойого рішаючого моменту, отверта книга історії записуєть ся вже до кінця і ось-ось замкнеть ся. І чи кождий здає собі ясно справу з того? Чи кождий стоїть на призначенім йому становиску, чи кождий на тімже становиску сповняє совістно і чесно і по всім cвоїм силам обовязок наложений на нього сею великою хвилею? Чи кождий здає собі справу з того, що завтра може бути вже за пізно.

 

Наближаємо ся до рішаючого моменту, який в життю народів не часто повтаряєть ся. Для нас може се вже послідній. Нехай же кождий тямить і селянин і робітник і міщанин і інтеліґент, що кождий його вчинок, кождий поступок а навіть кожде слово може мати рішаюче значіннє для будучої долі цілого народа. І лишень терпеливість і вирозумілість, задержаннє повного спокою і ладу зі сторони народу а самопосвята і напруженнє усіх фізичних і умових сил, цілковите підпорядкуваннє себе і своєї амбіції загальній справі, повна безінтересовність і безсторонність зі сторони свідомих своєї відвічальности провідників народа дадуть запоруку успішного довершення розпочатого святого діла.

 

Український голос

01.02.1919

До теми