Це дуже відрадна проява, коли народ як цілість ділить ся на партії. Безперечно, є се доказом його політичної зрілости, коли він покидає утерту дорогу і шукає нових, щоби, прямуючи по них, осягнути свою ціль. В розвою національно-політичного життя проява ся навіть конечна. Ще відраднійшим є, коли дані партії, слідячи свою діяльність, критикують себе взаїмно і виконують над собою певного рода контролю.
Одно і друге, себто твореннє партій і взаїмна критика здорові і хосенні для національного орґанізму тільки тоді, коли цей орґанізм функціонує правильно, або иншими словами, коли даний народ жиє мирним життєм.
Квестію поставлю може ясніще, і запитаю: Чи розумним є ділитись нам нині на партії і вести між собою боротьбу партійних інтересів? Нині — коли державність наша як така ще незабезпечена, а навпаки ми провадимо за неї бій на життє і смерть, і коли ми маємо між собою орґанізованого ворога, який тільки причаївся і дожидає відповідньої хвилі, щоб пхнути нам ніж у плечі? Відповідаючи на поставлене питаннє, смію відповісти: Ні — розумним воно не є. Нині мусить наш народ творити один сильний і сконсолідований фронт, бо тільки тоді зможе він дати належну відправу хижацьким апетитам наших сусідів. Німецьке: "Одинцем іти, а вкупі бити", а передовсім друга частина сего клича повинна лежати нам на серці. В нинішний грізний час, коли — повторюю — держава наша ще незабезпечена, і незорґанізована, як слід, і коли маємо ворога у власній хаті. Висуваннє на перше місце партийних питань, особисті нераз інтереси і інтриґи, брак одноцільности і пляновости в праці і богато инших подібних квестій, ослаблює в великій мірі наші сили. І не причинюєсь до витворення сконсолідованого, твердого як скала, фронту. І лишає за собою брак рішучости і розмаху.
Болючійшим питаннєм нинішних днів є справа критиковання. Всяка критика — коли вона розумна і оперта на якихось підставах, — є вказана і хосенна і кождий критикований може бути вдячний за неї. Та коли за критику береть ся кождий, що не почуваєть ся до жадної відвічальности, коли критикувати починає кождий найменше до сего управнений — закриваючись республиканським ладом, — тоді, даруйте, критика перестає бути критикою, а стає киринею, що більше клеветою. А в нас усякий критикує. Сухої нитки на другому не оставить. Одному не подобаєть ся ніс державного Секретаря, другому шапка козака; сей невдоволений розводить ся над акцією війська, инший хоче одним словом знищити торговлю дрогобицькою нафтою. Сего знова разять відзнаки офіцира, тамтой дише ненавистю до інтеліґента і т. д. і т. д. Кириння, клевета — а не критика і пахне нею на кождім кроці. І дивне диво — кождий з цих критикуючих має себе за богзна якого розумного, а кириню і клевету уважає за творчу працю. Однак справдішньої праці він звичайно не робить. І от в такій то балаканині, навіть ширше як на републиканський лад розповсюдненій, слідно одно: Брак пошановання влади і її орґанів. Брак серіозности і розуміння ваги хвилі. Брак збірної творчости усіх чинників суспільности. Сі хиби і браки належить усунути. А місце партийних питань, інтересів одиниць чи кляс, пустої балаканини і кирині, поставити сконсолідований вислів усіх наших змагань: утвердженнє і зміцненнє нашої державности, а в ній добро загалу.
Український голос
23.01.1919