У Львові, дня 7 н. ст. жовтня 1893.
Лиш три недїлї дїлять нас від хвилї, коли Русь галицка збересь у Львові, щоб тлїнні останки Маркіяна Шашкевича, першого свого поета і будителя духа руского провести на кладовище Личаківске до нової могили. Хвилю ту рішили рускі товариства обійти як найсвітлїйше. Позаяк день 25 н. ст. жовтня показав ся невідповідним, то перенесено похорони Маркіяна на 1 н. ст. падолиста і тим подано интеліґенції рускій в краю можність — в день вільний від занятя явитись як найчисленнїйше у Львові і взяти участь в торжестві. Львовяне доложать всяких заходів, щоби похорони Маркіяна випала достойно. Але не меншій обовязок спочиває на провінції, щоби она відповідно була представлена. Маємо тут на гадцї головно наші провінціональні товариства, именно читальнї селяньскі, котрі на той день повинні вислати делєґатів до Львова.
З именем Маркіяна вяже ся відродженє наше літературне і національне. Забутий і маловажений язик рускій, витиснений різнородними несприяючими обставинами з житя публичного, а захований під соломяною кришою і в хатах немногих руских интеліґентних родин, вступив тогдї в-перве, і то дуже несміло, на арену публичну. Сталось се під впливом розбудженої вже трохи скорше на Українї свідомости національної, як і під впливом загального славяньского пробудженя по 1830-их роках. Интеліґенція отряслась з космополітизму, що єї давив від довшого часу, і звернулась всюди до забутих мас люду, щоби в тих масах найти для себе нову животворну силу, вигріти душу при батьківских традиціях, а зрозуміти мисль люду, зжитись з єго світоглядом, звичаєм та обичаєм, а обновившись та отрясшись з чужини, станути гідно побіч других народів якo индівідуальність національна. Люд наш рускій буде міг в тім дни, в пятьдесятьлїтні роковини смерти свого першого борця, обійти тріюмф побіди національної идеї над космополітизмом, тріюмф почину свого питомого житя духового посеред братії славяньскої.
Не дуже широко судилось пок. Маркіянови розвести дїло відродженя нашого. Скора смерть перебила єго труди. Але искра, котру він першій узрів і першій роздув на згарищах невеселої бувалщини нашої — та искорка спалахкотїла живо поломінью і обгорнула серця всеї Руси, загріла их благодатним теплом для святого дїла і повела нас просто до цїли. Ми стали народом, свідомим себе і тої задачі культурної, яку ще мусимо довершити в Европі, именно посеред родини славяньскої. Нинї нема вже сили, котра змогла-б знищити то дерево руске, що виросло з гірчичного зерна, насадженого Маркіяном. Житє руске будь-що-будь кріпне, росте, ширшає безнастанно, без упину. В культурі духовій поспішаємо за другими народами. Національні институції ростуть, а наші домаганя обіймають що-раз то нові поля. Перелоги щезають на очех, зеленїє нива наша народна чим-раз густїйшим рястом і чим-раз смілійше та певнїйше дивимось в нашу будучність.
Се заслуга Маркіяна. Чим були Коляр, Ганка, Шафарик, Вук-Караджич і другі для инших славяньских народів, тим для нас Галичан з-окрема був Маркіян. Зором своїм глянув він так далеко, як далеко глядять лиш великі духи. Слово єго мало для нас животворну силу. По довгих блуканинах на літературнім поли стали ми від-разу на певну, тверду путь, котрою прямо дійдемо там, куди нас керманич наш хотїв повести.
Впрочім, до світлого обходу Маркіянових похоронів не ялось нам навіть Русь галицку загрівати. Память великого сего покійника записана дуже виразними чертами в души кождого вірного сина Руси. Тож і кождий з нас поспішить, щоби нову Єго могилу зросити слезами вдячности і на тій могилї ободритись до дальшого труду для народу, для котрого Маркіян жив і співав...
Дѣло
07.10.1893