Олександр Ксенофонтов – український рок-музикант, учасник групи “Клуб Шанувальників Чаю”, музичний продюсер, автор, заслужений діяч мистецтв України, член оргкомітету Євробачення 2004 та 2017.
— Почнемо з «Клубу Шанувальників Чаю», в 2010-му ви відновились і потім знову пропали — що сталось?
— Ну, це були такі просто спроби пера. Приїхав Влад Дебрянський, було бажання спробувати якісь такі творчі експерименти. В нас було багато різних заготовок, які робив Олег Іванович (Джон) Сук, і ми їх записували всі разом. Перший синґл «Дай мені крик» став дуже популярним, наступна річ «Сльози богів» була вже трошки розумніша і складніша за формою та почала пригальмовувати цей процес швидкого “занурення у маси”, а третя «Перший день» про перший день весни взагалі вийшла трохи невчасно, аж у середині червня. І є ще декілька пісень, в яких я просто не записав вокал, бо хлопці зробили все: і барабани, і все аранжування, і бас, і гітару. Таких треків є десь 8-9, я ніяк не міг записати на них вокал, бо не було ні часу, ні якоїсь логічної для мене мотивації. Була певна пробуксовка, і тому через мене нічого не відбулося. Але одна пісня, така дуже біла і зимова, наступного року стовідсотково вийде. Для нас це все виглядає більше як гобі, ніж професійне.
— Якщо гобі, то чому перейшли на поп? У вас раніше було таке гарне звучання, але останні треки з арт-року стали більше попом?
— Ми не перейшли на поп. Є великий пласт записаної музики, а це певні фрагменти, так би мовити, витягнені звідти та перетворені на маленькі попсові твори, які можна поставити на радіо чи розігнати по ютубу, щоб люди могли послухати і подивитися. Воно втілено в такій попсовій формі, щоби сучасний люд міг це переварити, бо якісь складні твори він дуже важко сприймає.
— Чому такі довші композиції зараз важко сприймаються? Була ж епоха арт-року з довгими треками.
— От власне, арт-рок, з якого ми вийшли і писали наші композиції в середньому на 12-15 хвилин, крім нас більше ніхто не міг дослухати до кінця (сміється). Це дуже «концентрована» музика. Звичайно, коли робиш концерт, слухач важко «в’їжджає» тільки перші 2-3 хвилини, бо змучується від навали музики, від великої кількості переходів, змін гармонії та темпу. Людина не підготовлена, яка не любить симфонічної музики чи більш глибокої джазової, взагалі важко переходить на такі великі формати. А втім, воно засмоктує, засмоктує, засмоктує — і вже на 5-6 хвилині ви починаєте якось шифрувати цю музику, а з 10-ої воно вас затягує повністю. Якщо зал хоч трошечки готовий слухати музику, 70% розчиняється в цій музиці й залишається до кінця концерту; наприкінці концерту, якщо він (концерт – прим. Ю.Д.) якісно зроблений і є композиційні кульмінації, люд шаленіє, а 30% відвалюються, йдуть із залу, бо не в стані це витримати. Це арт-рок, але, на жаль, зараз він взагалі майже не існує.
— Але ж є люди, які це ще слухають і не мають тепер нічого нового.
— Звичайно, тому я дуже хочу зробити концерт. В березні помер перший меценат «Клубу Шанувальників Чаю» Борис Якимів. Знаєте, тоді, в часи, коли ми музикували, ще навіть не було Дзиґи, Марек Іващишин був нашим продюсером, Славко Рущишин був нашим менеджером. Господи, та все Студентське братство нами займалося, Андрійко Рожнятовський теж тягнув адміністративні функції та допомагав нам, чим міг. В нас була доволі активна аудиторія, і хто тільки біля нас не крутився, але Марек так жорстко за нас взявся і сказав, що це має бути дуже філософський проект. Ми починали грати ніби серйозно, але ніколи не ставилися до того як до якоїсь філософського-глибоко-навороченої музики. Ми робили її просто, хоч вона й була складна. Легко сиділи в своєму приміщенні, бо то була навіть не студія, і могли там годинами грати – заходити зранку й виходити пізно ввечері. Ми грали, грали, грали, і тому всі учасники гурту досконало знали свої партії, композиційно все від початку й до кінця, а назви були такі, що здуріти можна. В нас були назви smur 1, smur 2, smur 3 — і ми пам’ятали кожну з них, обов’язково було якесь місце, де ми робили важкі холодні темні гармонії, які нагнітали, нагнітали, нагнітали, а потім виходили на якісь такі кульмінаційні легкі розв’язки. Це один з принципів арт-року — має бути інтродукція, тема, розвиток, кульмінація, якась геть неочікувана кода і т.д., як в літературних творах, хоча воно таки більше нагадує класичну музику й симфонії.
Марек добився свого, і ми вирішили зробити великий живий концерт. У 1992-му Борис Іванович нам спонсорував концерт у теперішньому Палаці Гната Хоткевича (тоді він називався Гагаріна). То був дуже цікавий концерт — не впевнений, чи правильно пам’ятаю назви, але тоді, здається, виступали групи “Колонія бідних”, потім якась група, частина з колективу якої стала “Океаном Ельзи”, ще були “Півні”, а ми виступали наприкінці концерту. Ну, “Півні” гарно відіграли й зібрали свою аудиторію, а потім вийшли інші групи — і коли я заглянув з-за лаштунків, налякався, бо нам вже треба було виходити на сцену, а в залі було пусто, сиділо від сили якихось 7-8 осіб. Я підходжу і кажу: “Хлопи, ну ми приплили, то буде ще той концерт, там реально нікого нема!” — а всі відповідають: “Та пофіг вже; дочекалися, поки ті всі відлабають, то підем на сцену — вирішили ж, що має бути концерт”. Оголошував нас Славко Рущишин, він не впадав у відчай ніколи, і каже тим вісьмом глядачам, що лишились у залі, що зараз на сцену вийде “Клуб Шанувальників Чаю”, і на моїх очах відбувається просто неймовірна метаморфоза. Виявляється, майже весь люд, що прийшов на концерт, чекав на наш виступ — поки інші грали, багато хто просто повиходив та палив і тусував десь на вулиці. І от ми виходимо на сцену, люди починають збиратися — спочатку заповнюються всі сидячі місця, потім я бачу, що вже заповнюються проходи, потім попід стінами стають — о, це було воно! Тобто нам вдалося тоді створити той ажіотаж. Ми відіграли на ура, в залі не було чим дихати, і мені навіть було важко співати, бо така кількість людей набилася, а вентиляції нормальної не було. А коли на фіналі концерту люди почали на балконі гримати ногами під гітарний риф, я реально підсвідомо почав хвилюватися за міцність того балкону, бо сцена вібрувала, як підчас землетрусу. Концерт був такий досить, як на мене, резонансний, після цього Марек сказав, що ми робитимемо концерт в Театрі Заньковецької. Він пошив нам костюми, з нами ще тоді працював Влодко Кауфман, вони разом вигадували оті образи. Марек притягнув ще й Сергія Проскурню, який зайнявся для нас постановкою та режисурою, а Міша Хвойницький був режисером відеоверсії – ходив показував мені, як треба мікрофон тримати і т.д. Словом, цей концерт, який ми записали в Заньковецької, також пам’ятний вийшов. Але нас вимушували позувати, стояти і всьо то на камеру робилося, ми себе почували від того ніяково, тому все вийшло трошечки штучно. От і вся творчість в телевізійній формі, в 1993-му ми припинили існування як єдина група, всі пішли своїми шляхами. А наш Борис Іванович помер цього року, і в його родини навіть не було грошей на його поховання, тож ми допомагали як могли. Отак-от доля повернулася, що ті, хто на початку нашої державності допомагав та відроджував культуру, бачите, на 27-му році тої самої незалежності навіть не мають грошей на поховання. Якийсь жорсткий сюр.
— Але дивно, що у 90-х був такий особливий музичний і культурний бум у Львові, а потім все так раптово закінчилось. Тобто Львів тоді був місцем сили, а зараз це не відчувається.
— Не знаю, з чим це пов’язано — але відчуваю, що Львів зараз став такою меккою туристичною, туди реально повертається життя: і фінансове, і культурне, і багато фестивалів, і двіжняк, і джаз, і все. Але Львів перестав генерувати, плодити, народжувати отих справжніх зірок. Зараз в українській культурі ще є потужні львівські імена, і тих львів’ян можна тут (у Києві, – прим. Ю.Д.) нарахувати дуже багато.
— Таке враження, що всі переїхали в Київ, а нічого нового не народилося?
— Власне оця генерація була дуже потужна і насправді закладала шляхи розвитку, тренди. Тобто ті люди — я їх всіх умовно називаю львів’янами, хоча це більше западенська, галичанська генерація, — вони розповсюдилися і сюди зайшли. Тих людей вже сотні, й вони дальше стоять біля керма, дальше позиціонують себе як львів’яни. Так, ми зі Львовом нерозривно пов’язані, ми туди приїжджаємо, ми там відчуваємо себе вдома, але ми там не живемо. Натомість Львів не плодить тих нових людей — чому?
— З одного боку, можна скинути все на туризм, який приглушив цю генерацію. З іншого боку, нам стало занадто затишно, і нема ніякого спротиву, ми не маємо забороненого, щоби якось реагувати на нього. Моє покоління одразу могло знайти на касетах, дисках, в інтернеті записи Pink Floyd, за цю музику не треба було боротись чи слухати підпільно, можливо, причина в цьому.
— Я трошки по-іншому скажу: коли ми всі стартували наприкінці 80-х, за нами ще одна генерація до середини 90-х, Львів був абсолютно самодостатній в цій культурній революції. В нас були свої тусовки, фестивалі (хоча зараз їх вже не назвеш фестивалями), ми весь час вискакували на загальний рівень, нам було достатньо жити у Львові і робити це у Львові. Зараз Львів перестав бути — та, зрештою, вже давно — тим п’ємонтом, тим місцем, тією крапкою, де формується і задається мода. Львів прямує за загальними тенденціями, хоч і видає власний продукт на львівський манер, але він не йде попереду, не намагається бути самодостатнім та задавати власний напрямок руху. От наскільки він зараз децентралізований і став політично самостійним, настільки самостійним культурно він так і не став. Все, що там робиться, колотиться навколо якихось трендів, які туди приходять і задаються ззовні, хоча ті тренди далеко не є поганими, подекуди є продуктом саме тих самих колишніх львів’ян. Але воно все троха вторинне. На жаль.
— Можливо, тут ще річ у тому, що до Львова переїхало багато нових людей навіть не з Галичини. Тобто люди, які приїхали вже десь після 2000-х, хоч і україномовні, але не є корінними львів’янами, що відчувається навіть у їхній мові.
— Так, людина, народжена у Львові, відчуває своє місто підсвідомо, і коли хтось інший говорить навіть якимось польсько-українським суржиком, ви чуєте, чи це львів’янин, чи ні. Бо люди часто приплітають деякі слова, і ви відчуваєте оту штучність, яка ніби дає приємність для слуху, однак ви розумієте її несправжність. А втім, я все одно радий, що це частково стає модним, оскільки раніше львівський діалект чи говірка викликали (як і та самі Гадюкіни) паралелі, ніби це рагулізм якийсь. А тепер люди зовсім по-інакшому до того ставляться, вони розуміють, що це наша родзинка, без якої немає того смаку. Львів такий має бути, і ці слова, всі ці вуйки і цьоці, рури та пательні, філіжанки і кулєжанки, то всьо там має бути і крутитися, бо воно рідне. Я тільки що розмовляв от з одною людиною по телефону, і він каже: “Ой, я не встигаю зробити, як обіцяв”, — а я йому в жарт: “Бодай тя шлєк наглий трафив”, — і така пауза від нього в розмові: “...це ти що, матюкнувся?”
— Ну, тут вроді ж і послав, але не так прямо, як воно б вийшло російською.
— Воно просто рідне (сміється). Хоча все життя моя бабця казала “бодай тя шлях наглий трафив”, а правильно казати “шлєк”, хоча ніхто вже не знає, як воно правильно має говоритися.
— Може й так, але відійдемо вже трошки від Львова до теми трендів. Чому вініл знову стає популярним, а радіо все ще живе?
— Радіо так швидко не вимре, адже його не тільки водії слухають. Радіо – це контент-мейкер так само, як і телебачення. Я, наприклад, телебачення не дивлюсь вже років вісім, воно не існує для мене як поняття, але 90% українців його дивляться – приблизно те саме і з радіо. Це оті аналогові й першостепеневі цифрові носії, які за рахунок інерції та такої глибокої традиції ще мають свою реальну вагу, вплив на людей. Хоча зараз ми з Русланою ведемо перемовини з німцями по її новому синґлу; вони питали, коли ми будемо його випускати на CD, на що я їм відповів, що в нас диски уже не випускаються, і з ними давно ніхто не працює. А виявляється, що в Німеччині більш глибока традиція, і досі купляються CD людьми, які звикли слухати музику з таких носіїв. Друге дихання сучасного радіо та телебачення пов’язане вже не з тим охопленням, з яким ці медіа домінували ще зовсім нещодавно, а з тим, що вони генерують ексклюзивний контент. Тобто видають в ефір всякі такі ні на що не схожі штуки, які потім розтягуються всякими там соцмережами, порталами та іншими новомодними медіями.
Щодо вінілу, який стає модним, то зараз у будь-якого серйозного меломана знайдете ще й лампові підсилювачі, бо вважається, ніби такий звук найтепліший, найприємніший для вуха і т.д. Хоча вони є абсолютно енергонеефективними, 90% енергії йде просто в тепло і випаровується в стелю, але ці звуки меломанам подобаються. Вони все одно готові платити грубі гроші та гріти свою стелю та підлогу сусідів, щоби слухати музику в приємному вінтажному звучанні – це чисто смакові речі. Тобто завжди будуть умовні 2% людей, які слухатимуть через лампові підсилювачі, вінтажні вініли чи CD, на противагу більшості користувачів ґаджетів та діджиталу.
— Тільки касети не вижили.
— Касети не вижили, бо були геть незручні: і “вехаески”, і аудіо, і т.д. Хоча в мене досі зберігаються наші записи Чайників на великих бобінах – це теж вінтаж, і це теж круто. Так само радіо в такому форматі, як воно є, буде жити ще довго. Наприклад, вже і в Америці, і в Скандинавії давно намагалися його виключити і перейти на цифру, але люди хочуть слухати аналогове радіо, вони ще не готові від нього відмовитися – це довгий шлях переходу. Коли буде нормальне 4G, 5G, 6G, ваш приймач в автомобілі зможе приєднуватись до будь-якого радіо через мережу і знаходити станції з Альберти, Атланти, та хоч з Коломбо; будете їхати по дорозі й обирати будь-яку станцію, але все одно вам буде хотітися слухати львівський формат – наприклад, “Львівську хвилю”, “Люкс”, “Dуже радіо” чи щось таке. Воно залишиться, бо це чисто львівський контент, чисто франківський чи закарпатський, який ви більше ніде не злапаєте. І вже не суттєво чи ви будете їх слухати аналогово, чи через інтернет. Так що самі радіо не помруть, вони залишаться – це я вам гарантую.
— Так само говорили і про друковану книжку, яку буцімто мала замінити електронна, проте так і не змінила.
— Ага, от журнали вже все, чим дальше, тим менше. Якщо друковані журнали хочуть конкурувати з швидкими інтернет-медіа – це для них швидка смерть, такі медіа не потрібні. З іншого боку, якщо вони працюють як книжка, яку завжди можна собі залишити, тоді мають перевагу над інтернет-медіа. Якщо ти хочеш собі це залишити і мати до нього доступ в будь-який момент, воно стає певним фетишем.
— Ну і в інтернеті часто щось губиться, а друкованими журналами потім можна користуватись. От я так мрію, щоб наш Збруч був друкованим.
— Тверда книжка для мене є чимось з серії ювелірних виробів – ти не завжди розумієш, для чого воно тобі потрібне, бо один раз прочитав, а наступний раз, коли хочеш перечитати, – це вже фетиш. Книжка також має цінність як просто красива річ, в якій ще й закладена глибока філософія, глибокі думки; вона має цінність так само, як і вінтажні платівки. Все-таки щодо журналів і газет – з ними все значно складніше. Якщо журнал видається в категорії книжки, в нього є життя; якщо ж він намагається бути отим швидким медіа – ну, це туалетний папір, з ним нічого не зробиш, бо він ще й незручний до використання.
— В нас ще й до всього в інтернеті самих новинних сайтів безліч.
— Ну, є хай-лайти, автоматично налаштовані на якусь хвилю. Коли шукаєте щось пов’язане з грошима, нерухомістю чи з сексом, культурою, мистецтвом, ви це вихоплюєте на одному новинному сайті, а потім заходите на ще якісь такі сайти (я їх називаю смітниками), в яких з’являються потрібні вам заголовки, і починаєте витягати ці шпальти. Ваша вибіркова пам’ять, ваш вибірковий зір і ваша пошукова система вихоплює те, що вас зацікавило – без цього дуже важко, і ніякий журнал вам цього не дасть. В журналі ви теж щось вибіркове побачили і пішли через це його купили, але коли відкриваєте журнал, вимушені прочитати й те інше в ньому надруковане. В інтернеті такого нема, вас ніхто не примусить читати те, чого ви не хочете. І це ваша воля і ваша свобода. А з другого боку, тим він і поганий, бо ви взагалі не розвиваєтесь. А якщо у вас валяється журнал, то рано чи пізно ви його візьмете й таки прочитаєте колонку того самого Макарова.
— В мене так в туалеті лежать повно випусків “Українського тижня” – і бачу, що мої гості часто ті журнали переглядають, про Brexit щось читають.
— Ну бачите, так би вони в житті цього не прочитали, а оскільки є ця тверда версія, то виникає потреба проглянути і почитати. В тому є певний позитив, хоча це насильство над людиною та її волею, але воно розвиває – як у школах, де нас силою змушують щось вивчати.
— Не буду запитувати про торішнє Євробачення, а все ж таки, чому це шоу таке скандальне?
— Я певним чином експерт в Євробаченні, займаюся ним ще з 2004-го року, і відтоді мене кожного разу втягують в цей процес: або сам туди йду грошей заробити, або якийсь проект зробити – всякі бувають мотивації. У випадку з Русланою все було абсолютно навпаки – не заробити, а багато втратити, проте, як не дивно, ми ризикнули і не втратили. Загалом я не пам’ятаю жодного Євробачення без скандалу, неважливо, де і ким воно проводилося. Я працював з Азербайджаном, Сербією, Білоруссю, Німеччиною, Бельгією – і кожного разу, коли ми починаємо розмову, я кажу: “Друзі, ви маєте пам’ятати, як би добре ви не підготувались, як би класно ви не виступили, як би чітко ви усе не розрахували наперед, вас чекає скандал”. Від мікроскандалу в Андоррі, де навіть нема мільйона жителів, до скандалу на сцені десь в Осло – обов’язково буде або гола срака, або ще щось, бо на Євробаченні без того не буває.
— А чому?
— Цей конкурс витягує богзна звідки фріків, якихось нестандартних людей, і вони дуже сильно до себе притягують ці скандали. Весь час кажуть, що цей конкурс вже себе вичерпав, що це для домогосподарок – хоч він був таким тільки на першопочатках – і ці всі штампи йдуть за ним, хоч сам конкурс абсолютно інакший. Згадайте цю росіянку на інвалідному візку – це теж певним чином щось ненормальне, зрештою, як і бородата жінка, і співаючий індик, і ще купа всякого такого.
— І зробилося таке собі фрік-шоу.
— Та ні, воно таким не зробилося – ви ж бачите, перемагають абсолютно різні. Ну, ізраїльтянка так, вона з одного боку фрік, з другого боку, пред нею був той самий Собрал, якого ніяк не назвеш фріком, бо він щось зовсім інше, а перед ним була Джамала. Незалежно, фрік чи ні – все одно що не перемога, то скандал.
— Таке враження, що європейцям просто хочеться раз в рік попліткувати не про політику.
— Я не дуже погоджусь, бо от вже знов скандал, тому що Євробачення Ізраїль забажав провести в Єрусалимі. Європейська мовна спілка тиждень-два вимовчала, потім вилізла із заявою, що Ізраїль за допомогою Євробачення хоче вирішити свої політичні питання, тому нехай робить конкурс або в Тель-Авіві, або в Хайфі, або в Ейлаті. Американці у відповідь підняли вереск, що вони (Європейська мовна спілка, – прим. Ю.Д.) мають щось проти Єрусалиму; от Штати туди навіть посольство переселили, а тут, бачте, Євробачення не хочуть зробити. У відповідь їм сказали, що отака-от система, Євробачення ніяк не пов’язане з політикою, і хай буде яке завгодно ізраїльське місто, тільки не Єрусалим. Ще нема Євробачення, а вже піднявся політичний гайп, і знов буде маса того всього.
— Мені тут один знайомий львівський музикант підкинув запитання, навіщо молодим гуртам зараз продюсери, якщо можна розкрутитись через інтернет?
— Насправді продюсер – це не той, хто розкручує, а той, хто створює продукт. Продюсер – це продуцент. Взагалі в світі продюсерами називають отих дядьків, які пишуть музику, це в нас продюсери стали менеджерами, які все продають. Але в чому суть – ті дядьки, які там крутять ручки і пишуть слова з музикою та шукають саунд, вони одразу знають, як це буде продаватися, знають, кому це можна продати, буде це популярним чи ні. Коли продається продукт, ця людина знає, що з ним дальше робити. Тобто це не простий процес – написали ваші хлопці якусь музику, прийшли до так званого продюсера і почали це розкручувати. Не так воно має бути. Насправді продюсер закладає всі ті речі наперед, з перших кроків створення пісні, тексту, аранжації, стилю, настрою, духу. Але коли вже є готовий твір і продюсер починає ламати собі голову, що з цим робити, – це зовсім інша історія. Хоча продюсери нашого українського, совдепівського розливу, як правило, самі шукають ті пісні, які можуть вистрелити. Вони відчувають потенціал і так – о!, це мені подобається, тут є хук, тут є приспів, тут є скандал, тут є цицьки і т.д.; відповідно до того, хто ставить на секс, хто на виклик, хто на спротив. Якщо люди пишуть, вони мають розуміти, куди вони пишуть цю музику, куди вона піде, де вона з’явиться, хто їхня аудиторія...
— Тобто писати музику для себе – це не варіант?
— Ні, це мені от найбільше подобається: писати для себе і не думати, хто це буде слухати, як це буде продаватись – тоді виходить справжня музика. А все інше – це реально конвеєрне виробництво музики, це не є її Творення. Це ремісництво.
— Помер стиль життя sex, drugs, rock’n’roll, за ним почав вмирати і рок. Тепер маємо прагнення до здорового способу життя – і, наприклад, Джаред Лето з гуртом 30 seconds to mars навколо своєї музики вибудовує мало не нову філософію.
— Люди з філософії народжують відповідну музику, ви абсолютно правильно сказали. Коли був sex, drugs, rock’n’roll, коли була вільна любов та епоха гіппі, з’явилась оця музика: Бітли, Флойди, Пьорпл, Крімсон, Дженезіс і т.д. – потім пішла певна агресія і важкий метал, пізніше панки. Стиль життя, філософія покоління, його виклики, його бачення народжують відповідну атмосферу культурного середовища загалом. Тобто це ж не тільки музика, згадаємо того самого Енді Воргола – його поп-арт був у всьому. Те саме й зараз, не може бути музика а-ля Deep Purple, Pink Floyd, тобто можна робити щось на кшталт, але саме такого не буде, адже ґрунт інакший, і на тому ґрунті ростуть інакші рослини. То була епоха динозаврів, вони ще досі живі й ходять поміж нас, але таки настала епоха ссавців. Тому я думаю, що зараз рок теж справжній і такий, який є. Це проекція сучасного часу, це певний стиль життя, спроектований на музику, на слова, на тексти, на подачу.
— Зараз також дуже популярна афро-американська музика типу Beyonce, Rihanna і реп загалом, але якогось біса в нас найбільше прижився російський реп. Ви про це не думали?
— Знаєте, тут така штука: все, що є явищем, – працює. Значить, якщо якийсь російський реп тут прижився, його слухають, читають – значить, він є явищем і має силу, яка пробиває стіни. Хоча між мною і “русскім” репом така груба стіна, що навіть не знаю, чи можливо її пробити; хоча ні, це навіть не стіна, а скоріш велика прірва. Але якщо воно доступилось і дійшло до якоїсь частини людей, значить, воно теж є “явищем”, воно може бути негативним, але з цим не можна нічого зробити. Я вам скажу такі смішні речі, мені якось подзвонив знайомий і сказав, що він в Монголії, в якогось знайомого в юрті побачив, що в його доньки, яка вже закінчує школу, висять два портрети – Чингісхан і Руслана. Ну, він в неї спитав, де вона то взяла – і почув у відповідь, що це принцеса-воїн, і вона насправді їхня, вона дочка Чингісхана. Тобто вона побачила десь плакат і подумала, що це їхня принцеса, і повісила собі над ліжком. Це смішно, але це говорить, що існують такі сильні спалахи, які пробивають стіни.
Щодо Beyonce, Rihanna і тих афро-американських сильних проектів – це попса, це величезні капіталовкладення, це як McDonalds чи Coca-Cola, великий масовий продукт, який легко сюди проникає, оскільки наші ніші в цьому слабо затребувані та неспроможні конкурувати. Є ж великі продукти, як Mercedes чи BMW, тобто це теж величезні бренди з капіталізацією, це не музика, не ефект того, що їхня культура сильніша за нашу – це потужний комерційний вплив з мільярдними інвестиціями, промо і т.д.
— А чим тоді був джаз, він ж теж афро-американський?
— Джаз насправді почався від українського єврея, а не від афро-американця. Це чувак з українсько-єврейським корінням Джордж Гершвін, і саме він заклав підвалини того, що ми зараз називаємо джазом. Ми про це ніколи не говоримо, але ж Summertime – це українська пісня “Ходить сон коло вікон”. Так, джаз – це музика чорних, вони вміли цю українську мелодію, привнесену нашим земляком в світову класику, покласти на блюз, і так чесно, від самої глибини душі, десь від низу йшла емоція, і як вони плакали, як вони співали – в них це вийшло потужніше, ніж в нас. Слава Богу, що ми зберегли то коріння, з якого піднялась таке грандіозне дерево. Ніна Матвієнко дуже гарно співає цю пісню. Автентично. Що неймовірно цінно. Але чорні її зробили світовим хітом на всі часи. Хоч і не писали її, і це не їх автентика. Так, це геніально, це сильно, і афро-американці співають саме в такому вигляді, який для них заклав Гершвін.
— Кому з музикантів Ви б присудити Нобелівську премію з літератури за їхні тексти?
— Не знаю. Я буду дуже банальним, але тексти, які писав Леннон з Маккартні, вони примітивні, вони смішні, вони дурнуваті часто, але скільки вони зробили, щоб give peace a chance, скільки вони говорили про мир... Вони зробили слово мир таким, що його співали мільйони, мільярди. Ні Ділан, ні Джоан Баез, ні навіть Джим Моррісон не досягали такого впливу на людей. Насправді оце вони якраз і творили філософію навколо музики, від якої люди сходили з розуму. Оця от філософія гіппі, філософія мирного співіснування і вселенської любові. Ну, я народився в цей час – що тут ще сказати, це моє.
— До речі, моє покоління, повертаючись до прослуховування старої музики, здебільшого обирає 60-70-ті, але не 50-ті чи 90-ті. Ви не замислювались над цим явищем?
— То у вас теж якісь динозаври й останні з могікан (сміється). Це глибокий андеграунд, бо я щось навіть взагалі не уявляв, що з людьми зараз про це ще можна говорити. Людей треба витягувати на це, щоб вони бодай розуміли, що це було, мають з’явитись паростки інтересу. В нас зараз надзвичайно матеріальний світ, який все дальше й дальше йде в таку прагматику, а ця музика далека від прагматики, це був арт. Хоча так само й наркотики змушували людей виходити з оболонки.
— І глибше відчувати цю музику, feed your head, як співали Jefferson Airplane.
— В нас ж в групі "Клуб Шанувальників Чаю" була маса сесійних музикантів, так-от, чоловік 5 вже на тому світі: один завдяки алкоголю, а четверо завдяки наркотикам. Вони всі проходили через нашу групу і грали просто божественно, але отак погано все закінчилось у них в житті.
— Можливо, в нас проблема з музичними стилями через те, що Радянський Союз зіпсував нам слух і ми всі оглухли? Мене дивує, що в нас навіть молодь може слухати рускій шансон, бо ж якщо так подобаються тюремні пісні, можна слухати куди якіснішого Джонні Кеша.
— Думав колись над цим, було в мене таке бажання з тим розібратися. Ви коли-небудь намагались підсісти в якесь таке товариство і поговорити з ними за пивом про того самого Джонні Кеша, коли пацани слухають чіста масковскую папсу чи ядрьоний шансон? Мені здається, вони вас не почують. Ми тільки що говорили, як ми вихоплюємо новини з стрічки новин – от вони вихоплюють те, чого не бачите чи не чуєте ви, чи що для вас навіть не є вартим уваги або конкретно відштовхуючим. Ви фільтруєте їхні слова, а вони фільтрують ваші, вони вас чують, але не пропускають це всередину себе. Я не уявляю, як цих людей виводити на якийсь там рівень – і думаю, що цього навіть не треба робити. Що можна робити з тими людьми? Ще з тими, хто оту масову попсу поглинає, до якої я можу віднести Бейонсе і Ріану, ті можуть стрибнути кудись, куди ви скажете – вони тягнуться і біжать за трендом. Коли трендом стане, не знаю, якийсь там Джоні Кеш і раптом з’являться нестандартні бачення його музики в сучасному плані, вони почнуть його слухати, бо їм байдуже зерно, їх вабить оболонка – вони просто слухають те, що модно. Але пацани, які слухають шансон, вони не перемкнуться ніколи – це філософія, це стиль життя, це світосприйняття, і нічого з цим не буде. Це совок, який передався з покоління в покоління з молоком матері чи з горілкою тата, воно нікуди не дінеться. Це оті ДНР/ЛНР, це оті люди в Криму, які піднімали прапори СССР, це стиль життя; і вони вимруть самі собою, якщо не буде умов для їхнього лайфстайлу.
— Ще ж є мовний бар’єр, бо вони не зможуть слухати англомовну музику..
— Та воно їм просто близьке. Я навіть суджу по собі, що я ніколи не слухав російської музики ніякої, дуже рідко якийсь там російський рок на кшталт «Машини Часу» чи біт-квартету «Секрет» – але, тим не менш, для мене є стійкі такі маркери, які для мене завжди будуть геніальними творами" там «Джентельмени удачі» чи «Сталкер», «Діамантова рука» чи «Той самий Мюнхгаузен»; попса не попса, совок не совок – це геніальні твори, і я на них виріс. Можливо, я би ніколи про то не знав, якби виріс десь у Румунії, Чехії чи деінде. Але от просто я дивлюсь, що для мене це є такими потужними творами радянського періоду, які я не відфільтровую, вони всередині мене сидять. Так-от, ті люди, про яких ми з вами говоримо, вони на цьому виховані, для них це не якісь там маленькі цятки й спалахи в темному просторі, для них це не темний простір, а навпаки, це їхня alma mater, це те, що їх виростило і давало їм знання. І для них оцей блатний шансон, і взагалі цей блатняк, – це стиль життя, вони так спілкуються і так мислять. Я навіть був на богослужіннях, бо мені було цікаво, як деякі протестанські церкви служать в стилі шансон з чисто блатною лірикою. Я спочатку думав, що це прикол, але пішов і почув це. “Чіста пацани, он сказал, а ми услишалі” – оце вони говорять тою мовою. Тобто це не християнський рок чи ті афро-американські традиції госпелу і спірічуелсу – це чіста блятняк, куди ходять оті пацани чисто блатні, вони розмовляють одною мовою з ними. Ісус Христос з ними розмовляє також блатною мовою. Мені це було так само смішно, як і вам – але для них це нормальні орієнтири. І, розумієте, церква швидше перелаштувалась, ніж ми. Ми кажемо, що вони якісь ізгої, а церква починає вже з ними працювати – і, можливо, перевиховає їх.
— Нормальний піар-хід церква собі придумала.
— Не знаю, в мене вуха зав’яли так сильно, що коли я звідти вийшов, було враження, ніби потрапив у якийсь потойбічний світ.
Я не знаю, чи це нормально – чесно. Це пласка екстраполяція духовності, мене воно жахає. Це така підміна понять, як на мене. Але людям подобається, вони так сприймають віру і релігію, вказувати їм немає сенсу. Шансон – це релігія і, на жаль, досить сильна. Але давайте ще про щось хороше поговоримо, щоб на такому негативі не закінчувати.
— А що зараз в музиці є хорошого?
— Я вважаю, сам факт того, що музика намагається повертатись до свого етнічного коріння та до самоідентифікації, є надзвичайним позитивом. Наше покоління, хочеш не хочеш, так само висмикувало різне, адже і «Дєнь Пабєди» співався – але ми чули «Червону руту», «Ой летіли дикі гуси» і воно всмоктувалося. Ґрунт втягує і дає паростки, зараз він знову проростає і, відчуваю, що проросте. Але воно йде не зі Львова – принаймні, те, що я чую і помічаю, народжується не тут.
Мені надзвичайно не вистачає нью-етніки, тобто те, що ми з вами однозначно ідентифікуватимемо як українське. З іншого боку, це не має бути переспівом чи імітацією вже існуючого, а щось свіже. Івасюк був нео-етнікою – ви ніколи не назвете його музику народною, бо це поп того часу, але український поп, він жодної іншої ідентифікації не матиме. Ті самі “Ой летіли дикі гуси” чомусь всі вважали народною піснею, але вона й близько не народна, це була нео-етніка, і саме її зараз мені не вистачає. І хай воно буде будь-яке – хоч електронне, хоч акустичне – лише б люди розуміли, що це українська музика. Ми зараз ще не знаємо, але обов’язково щось таке проросте і буде на віки, як “Червона рута”, яку співали грузини, не розуміючи слів. Можливо, в Onuka б вийшло щось, а може і вийде, просто мені воно трошки депресивне. Але то вже мій погляд, я ж з покоління гіппі, дітей квітів, мені хочеться дуже сильного оптимізму, романтики, світла, бо вважаю себе якоюсь дитиною сонця. А от Onuka – це дитина місяця, отого dark side of the moon; але дуже добре, що вона це робить, дуже добре, що вона повитягала трембіти й інші інструменти. Так само DakhaBrakha такий цікавий продукт, звичайно, мало хто може заспівати їхні твори, зате всі знають. І то вже дуже не зле!
— Чула я одне таке припущення, що люди слухають багато техно й електронної музики через відчуття дискомфорту із зовнішнім світом; відповідно, звучання цієї музики нагадує нам про внутрішньоутробний стан і те, що ми чули в лоні матері. Чи може популярність такої музики вказувати на те, що людству все більше бракне комфорту і затишку?
— Як звукорежисер і фізик, скажу вам, що перебуваючи в утробі матері, ви дійсно чуєте тільки низькі частоти, а всі інші ніби фільтруються великим шаром материнської води, шкірою; ви чуєте так, як з закритими вухами, оті низькі вібрації. І що сильніша та вібрація, то краще ви входите в цей ритм. Низькі частоти дуже притаманні сучасній електронній музиці, бо там головне – це пульсація, біт. Трошки правди в цьому є, але насправді в музиці є метамузика. В ній зашиті речі, які пробуджують у нас непередбачувані реакції. Наприклад, люди співають незрозуміло про що, якщо візьмемо класичний рок і Deep Purple. Ми в дитинстві ж думали, що вони співають про щось надзвичайно серйозне, а там насправді повна дурня – “в нас згорів будинок, прямо на озері, а перед тим в цьому будинку записувався Frank Zappa з його групою, карочє, повний капєц, дим на водою” – це гімн всіх часів і народів, абсолютна дурня про дурню. Те, що ми собі уявляємо під час прослуховування, є далеко не тим, що існує у вербальному сенсі. Музика несе підсвідомі речі, вони можуть лікувати, а можуть робити нас хворими, можуть давати нам оптимізм, а можуть робити нас депресивними і т.д. Музика може лікувати, і я на цьому дуже зациклений і глибоко в цьому переконаний. І вона буде лікувати, адже українські глибокі джерела надзвичайно близькі до зцілення. Чому в наші Карпати завжди всі тягнуться? Бо це місце сили!
Наше Прикарпаття і Підкарпаття, Татри та Гуцульщина – це такі світлі Карпати, це така сила неймовірна. Ми туди приїжджаємо – і щоразу в нас з’являється потужне натхнення, потужне бажання жити, щось робити. Ну от і цим живиться музика, так з’явилась пісня "Світанок", якій вже 20 рік, така була сильна енергія звідти, що він не міг не народитись.
— Але тепер так багато людей їздять у Карпати, що, боюсь, трохи вже зіпсували ту енергетику.
— Все одно добре, що воно є, треба дивитись з позитивом на все. Коли листочок могутнього Дерева живиться від його Коріння, він навіть не усвідомлює, з яких глибин піднімається його Сила. Ті люди, що їдуть в Карпати, вони, можливо, теж не усвідомлюють, що вони потрапили у Місце Сили, але вони це відчувають. І це так само прекрасно.
Розмовляла Юстина Добуш
07.07.2018