Цими днями віддїл українського плястичного мистецтва при мінїстерстві народньої освіти звернув його увагу на те, що столиця України Київ майже не має памятників національним героям, або хоч такі памятники й є, як от Богдану Хмельницькому та Кочубею й Іскрі, але вони збудовані за царського режіму й мають тенденцію виявляти ідею єдиної недїлимої Росії і що тепер, коли Україна стала самостійною державою, повинно збудувати в Київі памятник тим геpоям, які своє молоде життя віддали на жертву за здїйснення віковічної мрії українського народу про свою державну незалежність.
Цїлком подїляючи спасенну гадку дїячів українського мистецтва і щиро бажаючи щасливого її здїйснення, ми болїзно пригадуємо сумну історію з будуванням у Київі памятника найкращому синови України, несмертельної памяти співцеви ії слави та її страждань, Тарасови Шевченкови.
Справдї, ця історія мимохіть наводить на дуже сумні гадки. Дивне щось творить ся з цїєю справою. Коли нас душив царський режім, коли нам забороняли навіть прилюдно молитись за душу славетного кобзаря, ми все-таки щиро дбали про те, щоб утворити йому памятник в столицї України, зібрали чималі на те кошти і взагалі виявляли велику енерґію і запал до цієї національної справи. Нам з усїх боків робились Великі перешкоди, чорна зґрая централїстів счинила шалену бучу, київська міська дума то призначала, то відбирала місце під памятник, а проте ми з усїєї сили пялись до своєї мети і здавалось, що от-от доскочимо до її здїйснення, і в 1914 р. в столїтні роковини народження поета вже готувались урочисто справити закладини памятника йому, хоч-би й не на відповідному місци. Це не вдалось і з того часу справа з памятником видимо завмерла.
Не ожила вона й після революції, коли ворогам нашим рота зацїпило. Спить тепер, коли в самостійній українській державі не може бути вже нїяких перешкод утворити її національному поету найкращий памятник в найкращому місци її столицї. Щож це значить? Невже Українцї занедбали чи занехали справу, яка так палко обходила їх в люті часи? Чого мовчать комітети і київський і полтавський, які спеціяльно повинні опікуватись цїєю справою? Слїд би їм хоч би подати громадянству відомости про кошти, зібрані на памятник. Де переховують ся цї кошти? Скільки їх власне є? Чи цїлі вози, чи не пограбували їх часом большевики підчас панування на Українї? Може треба-б їх збільшити і поновити заклик до жертводавцїв?
Та пора вже цїлком вирішити й справу про місце під памятник. Не ставити-ж його справдї на тім невідповіднім місци, яке з призирства удїлила для його стара міська дума, на Караваївській площі: "для хахла, мовляв, "здѣсь обредетъ". А пристойний проєкт памятника невже-ж ми так і не зуміємо утворити? Тепер вже в нас, хвала Богови, є українська академія мистецтва, є й товариство дїячів українського плястичного мистецтва, то, здаєть ся, є кому подбати і про цю справу. До річи це товариство тепер скликає у Київі з'їзд своїх фаховцїв, то от би їм і подобало обговорити питання про те, яким способом утворити найкращий проєкт памятника: чи знов оголосити конкурс, чи як инакше? До цїєї справи повинен приєднатись і тей віддїл українськсго плястичного мистецтва, який істнує при мінїстерстві освіти.
Взагалї ми кличемо всїх Українцїв, кого тільки обходить справа будування памятника Шевченкови, звернути пильну увагу на цю національну справу й порушити її з мертвої точки, в якій вона от уже кілька років опинилась: бо це-ж обpaзa нашої національної чести й непрощений гріх, коли ми справдї забули про наш несповнений обовязок перед памяттю нашого великого поета.
("Нов. Рада").
Ор. Левицький.
Дїло
14.06.1918