В хвили, коли недобитки галицких „обєдинителїв“ ломлять ще послїдне копіє в оборонї т. зв. „общелитературного язика“, буде не від рїчи подати до прилюдної відомости рїчь крил. М. Малиновского, котрою сей, нинї на убочи стоячій мужь, яко предсїдатель „Гал. Рус. Матицї“, відкрив остатні Загальні Збори сего товариства, а котру то рїчь випечатано в тілько-що виданім „Литературнім Сборнику“ Матицї. Крил. Малиновскій здавав справу з литературної дїятельности „Матицї“ за довшій період часу, бо від 1870 р. по конець 1887 р. В єго памяти задержались вірно всї факти з того часу на поли нашого руху литературного і він міг їх передати зібраним членам вірно і обєктивно. Яко заслуженого в многих справах ветерана, межи тружениками галицкими нїхто, здаєсь, не зможе посудити крил. Малиновского о сторонничість, тожь рїчь єго, виголошена прилюдно, заслугує на тим більшу увагу.
Передовсїм заявив крил. Малиновскій, що він належить до тих „старих", що жили ще перед 1848 р., були самовидцями всїх подвигів галицкої Руси до лучшого, брали в тих подвигах участь і водились гадкою, щоби „собирати а не расточати“. Зійшовши на означенє литературної програми „Матицї“, крил. Малиновскій так сказав :
„Видїл товариства мав завсїгди на увазї преданіє предків, котре бувшій митрополит Іосиф зробив своєю програмою і для обговореня єї візвав був під днем 28 грудня 1870 р. (до ч. 207. Орд.) духовних і світских Русинів. Тая програма обіймає міжь іншими отсі постанови : 1) Тримаємось по завіщаню предків наших христіяньско-католицкої віри і церкви з обрядом греко-католицким (словяньским), оставляючи заряд сими духовними добрами нашими церковній єрархіи. 2) Тримаємось завіщаної нам предками нашими вірности і преданности австро-угорскій монархіи і династіи Габсбургів.“
„В тій-же програмі піднесено такожь : „Уживати нашого питомого галицко-руского (мало-руского) язика, як він в устах народу нашого жиє і як єго писателї наші, якими від найдавнїйших часів похвалитись можемо, уняли в правила граматикальні, щоби з давними памятниками письменности нашої не зривати, і щоби не затирати єго самостійної різницї від польского, велико-руского і других славяньских язиків, межи котрими язик нашь, подібно серцю в чоловіцї, займає середину, а то межи польским, велико-руским і ческим, що суть за острі і тверді согласними, і межи ілирійским, сербским і болгарским, що суть за мягкі самогласними, і посеред котрих язик нашь відличаєся повними граматикальними формами.“
„Що-до правописи, то ще в 1848 р. рїшено держатися правил етимологіи, а що-до наукових виражень, то де би заходила потреба таких, постановлено пізнїйше брати їх не тілько з споріднених язиків славяньских, але такожь і з чужих, однакожь так, щоб їх перетворювати на лад язика нашого.“
„Дальше було постановлено : Наукові заведеня наші повинні в похвальнім своїм ревнованю в просвітї народу взаїмно себе спирати і почитати. Пропамятна програма митрополича була і єсть програмою архієрейских посланій, консисторских обіжників і рефератів ; єї держиться Всеч. духовеньство наше, наша інтелигенція, наші писателї, наші міщане і селяне, загально сказати, — галицкі Русини.“
„Пропамятне письмо від Видїлу центрального „Просвіти“ до Єго Високопреосв. митрополита Іосифа в справі полагодженя домашних спорів межи Русинами (печатане 15 марта 1871 р. у Львові в печатни інститута Ставропигійского) запримітило міжь іншим : „що до питаня правописного, то уважаємо злишним єго тут (на засїданях у митроп. Іосифа — Прим. Ред.) розбирати, раз длятого, що хочемо лишити правопись свобідному розвоєви і що не хотїли-б ми нїколи, щоби різницї правописні були гаслом народних спорів ; по друге длятого, що сторонництво народне головну вагу кладе не на форму, але на саму рїчь, отже не на правопись, а на чистоту рідного слова.“
„З того часу повстав хаос в писаню у богато наших писателїв і рознеслися слухи : Русини не мають ще граматики, то руска мова не годиться ще до школи до урядованя!“
„Однакожь при давних памятниках нашої письменности рускої і при граматиках наших, не лише старо-словіньских але і руских : Левицкого, Вагилевича, Головацкого, Осадци і Дячана, не перемогла безграматикальність, стали виходити книжки шкільні рускі, а як ті, так і само „Дїло“, чим-раз лучше зараджують правильности нашого писаня, і, мовлячи словами „Дїла“, запобігаєся твореню якогось язика, яким нїгде нїхто не говорить...“
Сею рїчею дав, по нашій думцї, крил. о. Малиновскій достойну відправу тим намаганям, які давнїйше визначувались у нас громаднїйше, нинї вже тілько спорадично, щоб, залишивши плеканє і розвій рідного слова нашого, виробляти у нас язик, котрим „нїгде нїхто не говорить“, котрий для народу руского єсть незрозумілим, а над котрим, як загально звістно, самі Великороси середечно сміються, називаючи єго язиком пономарів з давних столїтій… Рівно-жь із справи управильнюваня правописи не годиться робити справи политичної і виносити єї на верх пустим криком, уймаючим повазї Русинів. Справа правописна мусить свобідно розвиватись, як сказав Видїл товариства „Просвіти“, а що — як стверджує крил. Малиновскій, — в практицї показуєся добрим. Полагодженє тої справи належить полишити мужам науки, яко авторитетам фаховим. Навязувати язикови нашому правопись якогось другого язика словяньского : чи то ческого, як в 1859 р. хотїв іречек, чи польского, чи россійского, — значить одно, що зробити єго безграматикальним.
Наконець тїшить нас і признанє, яке з уст крил. Малиновского дісталося нашій часописи. Тим признанєм дїлимось радо з нашими Вп. читателями та патріотами, — оно властиво ім належиться. Часопись наша з. своєю програмою була конечностею воскресшого з довшого летаргу духа Руси галицкої...
