Inter arma silent mutae. Отсю стару приповідку ми, Українцї, аж надто тямимо. Справдї, нїде науковий білянс під сю страшну світову завірюху не був такий мізерний, як саме у нас! Розумієть ся, нам нема чого навіть виправдувати ся. Аджеж наша тутешня українська інтелїґенція майже вся поголовно у війску, де очевидно не місце і не час на наукові дослїди й виданя. А знову закордонна Україна не такий час пережидала й переживає, щоби віддавати ся кабінетній працї. З початку було їй не до муз, бо цїлу її скував страшний московский абсолютизм, тепер же всї сили мусить вона зуживати на будову власної державности серед брязкуту зброї і підступів ворога.
Але хоч як не на часї тепер академічна робота, то всеж нїколи не вадить — навіть у найгіршім часї — поговорити про академічні справи, пригадати громадянству про істнованє рідної науки й поговорити про її потреби. Рано чи пізно — буря мине й настане змога до мирної працї. А серед усякої иншої працї — наукова має також не останнє значінє, скажу більше — має першорядне значінє, бо від того чи іншого положеня рідної науки в великій мірі залежить і успіх нашої практики. А надто тепер, коли чекає на нас величезна просто робота — відбудова знищеного війною передвоєнного набутку й будова власної державности. Тому, гадаю, читачів не здивує предмет моєї статтї.
Рівно перед роком на сїм саме місци порушив був я справу одної галузи нашої науки — історії. Рік війни нї в чім не змінив дезідератів висловлених у тій статї. Навпаки, привівши нас до здїйснюваня нашої споконвічної мрії — реалїзації української держави, тільки потвердив їх у найвисшій мірі. Сподївано ся, що наша молода република в недалекім уже часї переведе всї ті дезідерати з житє.
Сим разом хочу поговорити про наші на умові потреби в инших царинах українознавстві, передовсїм на полї рідної лїтератури й фільольоґії.
Вже перед війною дуже діткливо давала ся відчути недостача наукової історії української лїтератури.
Правда, спромогли ся ми вже на пару популярних оглядів нашого письменства, але річ очевидна, не могли вони заступити докладного наукового огляду його, бо й самі такі популяризації, щоб бути добрими популяризаціями, вимагають істнованя солїдного наукового курсу. А його у нас і досї не було мимо довголїтнього істнованя аж двох катедр історії української лїтератури на львівськім унїверситетї! Давно вже наші визначні люди відчували сю прогалину в українській науцї. Адже ж ще Драгоманів марив про написанє історії української лїтератури в звязку з історією нашої культури. Думав про се й покійний Франко. Та обом їм сувора доля не дала змоги довершити сього дїла, хоч саме вони найбільше може були покликанi до того, щоб зробити його і зробити як найкраще. І от ми й досї можемо похвалити ся тільки фраґментом такої роботи — славнозвісним нарисом проф. Дашкевича, — але він же з природи річи неповний, бо се лише критика на працю проф. М. Петрова, не кажучи вже про те, що від появи сього нарису минуло вже чимало лїт, які принесли й більше лїтературних творів і більше історично-лїтературних розвідок. Але основний метод, проґрама, спосіб опрацьованя історії укр. лїтератури зостали ся в сїй одинокій в своїм родї працї не перестарілими й ждуть, щоб новий дослїдник положив їх у основу повного й систематичного огляду історії нашого письменства. Потреба такого огляду стає тим більше пекучою, коли перед нами відкрила ся можливість всестороннього, широкого розвитку нашого шкільництва. Аджеж і учителї будучиx укр. ґімназій і студенти укр. yнїверситетів без такого огляду будуть як без рук.
Отже поява його є пекучою потребою й можна сподївати ся, що наші вчені числитимуть з сею потребою й постарають ся її як найскорше заспокоїти, а мінїстерство просвіти Укр. Народної Републики доложить усїх зусиль, щоби така праця дійсто появило ся.
Йдучи на зустріч згаданій потребі, проф. К. Студинський на засїданю історично-фільльоґічної секції Наук. Товариства ім. Шевченка, висловив намір приступити доопрацювання подібного курсу, який думає дати в кількох томах (до 5-ти). Бажаємо йому як найкрасшого й найшвидшого доведеня свого наміру до кінця й сподїваємо ся, що й відомий закордонний вчений проф. Вол. Перета не занедбає подарувати нашій науцї й нації таку саму основну моноґрафію.
Само собою розумієть ся, що крім історії нашої книжної лїтератури варто мати також добрий систематичний огляд нашої народної словесности.
Поруч з великим науковим оглядом мусить появити ся й прозорий популярний підручник, котрий би в легкій і займаючій формі давав перегляд лїтературних фактів і їх історії.
Дальше конечно потрібна нам історична хрестоматія нашого письменства, без якої годї викладати його історію по школах і яка повинна бути в руках у учеників поруч з підручником до лїтературної історії. Досї ми мали одну хрестоматію — Огоновського (як що не згадувати за Головацького), але раз, що вона перестаріла й неповна, а друге, зробила ся великою біблїоґрафічною рідкістю.
Були б се найважнїйші дезідерати що-до історії лїтератури. Очевидно, можна би значно їх розширити, та се перейшло-би вже за рами нашої статї.
Конечне напр. було би популярне виданє в перекладах на лїтературну мову ріжних давних памяток, як от лїтописий, козацьких хронїк, то-що. Конечні також повні критичні виданя творів наших клясиків новійшого часу й дешеві масові виданя окремих їх творів, і т. д. Се таке конечне в інтересї шкільної і позашкільної освіти, що можна мабуть бути певним, що й мінїстерство просвіти і поодинокі орґани місцевої самоуправи Української Народної Републики не занедбають сеї справи, такої важної для національного розвитку й усвідомленя найширших народних верств.
Тай приватні видавництва, числячи ся з тим кольосальним просто ринком, який тепер перед ними відкриваєть ся, й собі розвинуть по війнї на сїм полї інтензивну дїяльність. Поза сим піднесу ще тут потребу систематичного огляду історії нашої культури, а з'окрема історії театру й мистецтва взагалї.
В области мови потрібна нам передовсїм історична граматика української мови, якої, на превеликий жаль і сором, досї не маємо. Здала ся би і добра популярна граматика, але покищо можна обійти ся й істнуючими. Зрештою під рукою у мене є дуже гарна спроба тaкoгo підручника — початкові аркуші популярної української граматики проф. Василя Сїмовича, одного із красших знавцїв нашої мови, так, що щодо сього ми можемо бути спокійні. (Проф. Сїмович занятий тепер як учитель в однім із українських таборів в Нїмеччинї, йдучи нa зустріч відчуваній потребі, зладив прозору популярну граматику, яка саме друкуєть ся в таборовій друкарнї. Можна напевно сказати, що ся граматика з відповідними змінами прийметь ся по школах на Українї). Разом з тим дуже здав ся би — і по той і по сей бік кордону — добрий Словарець наших варваризмів, де було б показано, яких слів треба стерегти ся та які замість них слїд уживати.
В звязку з сим стоїть також справа управильненя і уодностайненя нашої правописи. Та про се можу згадати лише побіжно, висловлюючи надїю, що укр. держава нарештї остаточно розвяже сю болючу справу і покладе кінець дотеперішній розтїчи.
На сїм я властиво й міг б закінчити свої уваги, але з огляду на те, що є ще кілька питань з инших областий, хочу й про них згадати, бо годї їх відкладати знову на рік з огляду на близький мир.
Отже мушу підчеркнути ще потребу історичного атлясу України. Має такий атляс не аби яке значінє в справі національного вихованя і значінє се більшає з моментом відновленя нашої держави. На жаль досї не маємо — поза мапами в історії проф. М. Грушевського — навіть спроби в сїм напрямі, а без такого атлясу чейже не можна пожиточно провадити нї викладів історії, нї ґеоґрафії рідного краю.
Що до самої історії, то тут Богу дякувати маємо працї проф. М. Грушевського, а на полї ґеоґрафії і дав і — сміло можна надїяти ся — ще неодно дасть д-р Cт. Рудницький. Сими днями вийшла його популярна ґеоґрафія України, а в недовзї — можемо з утїхою подїлити ся сею відрадною вісткою з нашою громадою — має появити ся накладом Наукового Toв. ім. Шевченка йогож таки величезна стїнна мапа України.
Як бачать читачі, порушені справи дійсно болючі, такі, що про них варто говорити й думати над їх переведенєм у житє. Треба надїяти ся, що наше правительство поставиться до них з належною увагою. Спеціяльно торкаєть ся се мінїстерства, яке, мабуть, доложить всїх сил, щоби дати нашому шкільництву й ширшій громадї потрібні наукові підручники. Справа не терпить проволоки і слїд уже тепер утворити комісію, котра би занила ся її зорґанїзованєм і здїйсненєм.
Годї надїяти ся на інїціятиву і самодїяльність окремих людий або інституцій. Справа ся надто близько обходить цїлу нашу державу й вимагає саме державної помочи й проводу. І взагалї на полї видавництва мусить українська держава проявити як найбільшу дїяльність, щоби надолужити те, що віками недолї було пропущене. Мусимо як найшвидше стати в рядї культурних народів, а се в значній мірі залежить саме від держави. Розпоряджаючи великими сумами може вона поставити просвітну справу на належній висотї, а передовсїм кинути в народ масу дешевої лїтератури. І кинути не на ослїп, а зорґанїзувати справу просвіти систематично й пляново й притягнувши до неї всї живі сили країни. Виповнити як слїд се кольосальне завданє може бути під силу тільки держави.
Тільки при її дїяльній помочи зможемо в короткім часї наздогнати инші щасливійші народи й отрясти ся з того культурного омертвіня, в якім тримало нас московське панованє. Мусимо напружити всї сили, щоби наблизити ся до заходу, а для сього крім плеканя й розвиненя свого власного, треба думати й про те, щоби культура заходу як найскорше доходила на Україну безпосередно. Для сього ж нам треба як найкрасшого й найширшого знаня західно-европейських мов і тему наука сих мов повинна бути під особливою опікою держави й громадянства; треба як найбільше перекладів дотеперішнього культурного доробку заходу, тому і на сїм полї держава мусить вести перед. Державним коштом повинні вийти всї найкрасші річи з західно-европейської лїтератури й науки, аби український нарід не пас заднїх і не був і під сим оглядом залежним від Москалїв. Крім зорґанїзованя працї коло сього пересадженя европейської культури на Українї й участи в видатках на се пересадженє, повинна молода Укр. Република рішучо відхилити всякі спроби сусїдів навязати їй лїтературну конвенцію. На Українї має бути повна воля й спромога видавати закордонні твори в українських перекладах аж до того часу, поки ми не станемо з дотеперішних жебраків такими культурними богачами, як Нїмцї, Англїйцї або Французи.
Вол. Дорошенко.
