Россійскій ювилей і Русини.

Дня 15 (27) липня сего року Россія, як відомо, буде святкувати 900-лїтний ювилей справдї великої і славної подїї : в день св. кієвского князя Володимира відбудесь память того ясного і великого дня, коли князь Воло­димир а за ним спершу Кієвска , а дальше і всї рускі землї приняли христіяньску ві­ру, коли сонце Христової науки, високой науки правди, братерства і любови зійшло над рускою землею.
Свято се, хочь відбудеся по цїлій Россіи але виразнїйше справляти-муть єго на спокон­вічній земли Русинів, у матери наших міст руских, в нашім Єрусалимі, в са­мім серци наших україньско-руских зе­мель. Инакше і не може бути. Велика подїя першого світла христіяньства сталася в пра­вославнім Кієві, перша капля високої на­уки : „Люби ближнього, як самого себе“ впала на Кієв, темноту поганьства в-перше обмили з наших предків Полян филї Днїпра-Славути — і Кієв стався серцем просвіти і культури, осередком духового і морального житя єсть серце. Як з серця беруть і розносять жили кровь по цїлім организмі, так з Кієва набиралися духо­вої, освітної і моральної крови — житя всї рускі землї. Наче з сонця ишло з Кієва промінє христіяньскої віри на північь до Білого Моря, на всхід до Спокійного О­кеану.
Кажемо ще раз, найважнїйше свято 900 лїтя христіяньства вже-жь нїгде більше не повинно так визначитися, як на рускій земли в Кієві.
Єсть чутка, що до ceгo ювилею бажають додати ще инче свято : дня 15. липня відкрити памятник славному україньскому гетьманови Богданови Хмельницкому.
Певна рїчь, що на день ювилею, коли у Кієві і без того справляєся що року велика церковна і війскова парада, збереться сила народу. Отже стає великої ваги питанє для Русинів — розуміємо не темну масу Руси­нів, а интелигенцію, властиво-жь тую части­ну интелигенціи, що не тілько серцем почу­ваєся рускою, але розумом свідома своєї національности, тямить власну историчну ми­нувшину і ясними очима вбачає світлий вид будущини Русинів, — питанє про те : як віднестися таким Русинам до ювилею і до відкритя памятника ?
Відома рїчь, що ювилейне свято вийшло з иниціятиви россійских панславистів і що они стояти-муть на чолї в веденю ювилею. Знаючи-жь, що ті панслависти — найзавзя­тїйші вороги національного розвою Русинів, — легко свідомо зрозуміти, як належало-б Русинам віднестись до ювилею, яке заняти становище в тім святї.
Та сего ще мало. Ювилей — рїчь уря­дова, і тут заходять инчі рахунки всїх честних интелигентних, свідомих власної исторіи і національности Русинів — з рос­сійским урядом.
З того часу, як кієвска Русь перейшла на христіяньство, по руских землях пану­вало народоправство : земля, хочь і мала кня­зя, але не він правив нею ; князь „кня­жив“, — землею-жь правив сам нарід через своє віче. Князя вибирала земля (на­рід), князь був провідником дружини, слугою народу, він виконував вічеві при­ради і без волї та без ради віча не міг правити, „володїти“. Князь знав дбати про „добро братьи і рускої землї“. Не слухав князь віча, не корився народній воли, — на­рід зсаджував єго зі „столу“ (трону) і кли­кав „княжити“ инчого, кого сподобав. Так правилися всї україньско-рускі землї через довгій удїльно-вічевий період.
Набігла зі всходу хижа Татарва і зруй­нувала Кієв, дивуючись єго красї і замож­ности. З сего, як і з инчих жерел, до­певне знати, що культура і економичний до­бробит тогдї стояли на Руси — відповідно до часу — добре. І не диво, бо разом з хри­стіяньством пійшли і освіта народна. Св. Володимир заводить у Кієві народні школи, — син єго Ярослав заводить библіотеку, видає „Руску Правду“, будує церкву Софіи, — з початку XII віку в Кієві була вже дївоча школа. Можна вказати велику силу непідкупних свідков той вишини, до якої руска культура підоймилась в X—XII ві­ках. Хижі орди поган-Татар знесилили Русь матеріяльно, але они не вмішувались нї до віри, нї до свободи слова, нї до просві­ти, — не нївечили нї цивилизаціи, нї ладу, нї національности Русинів.
Инакше обернулися до Русинів сусїди-христіяне... Годї тут переходити ті сумні подїї, те лихолїтье руского народу під Поль­щею, що викликали кроваві війни і прине­волили Хмельницкого встати против Речи-посполитої. Годї наводити і те, як за часу Хмельницкого пишалися просвітою землї Ру­синів. Се оповідає исторія нашого письмен­ства і єго заступники. Тяжкі обставини, най­паче нївеченє і неволенє Польщею руского народу, руйнованє єго добробиту і волї По­ляками вкупі з Жидами, темнота і вузкій світогляд Речи-посполитої примусили Хмель­ницкого поєднатися з Московщиною і от у Переяславі в сїчни 1654 року Московщина і Україна заприсягли взаїмно одна другій — до віку жити в єдности, федеративно, яко „вольний з вольним, рівний з рів­ним“.
Теперь спогляньмо, що ми придбали со­бі, рускій земли, за 900 лїт від часу хре­щеня, а за 234 роки від часу Переяславскої присяги ? Якій поступ воля, просвіта, куль­тура і цивилизація зробили по тих руских землях, що перебувають під Россією ? А сума сего поступу і дасть Русинам пораду : як им належить віднестись до сегорічного россійского свята-ювилею.
Що таке нинї колишні самостійні, фе­деративно сполучені землї Русинів ? — Нинї они частина россійскої имперіи, котрою пра­вить абсолютний монарх, не звертаючи нїя­кої уваги на народну волю.
Земля Древлян і Полян зовесь нині „юго-западний край“ і стоїть під кормигою генерал-губернатора.
Замість „Кієвскої Руси“ маємо „Кіев­скую губернію“, котрою править майже абсо­лютно губернатор.
Замість „стольного“ городу — Кієв зро­бився „губернским“ містом з россійским „полицмайстром“ замість „князя“.
Замість голосу і волї „віча“ панує са­модержавна воля. „Народоправство“ заступає бюрократія. „Дружину“ становлять жандарме­рія і полиція. Замість „Рускої Правди“ або „Литовско-руского Статута“ — порядкує „По­ложеніе об усиленной охранї“.
З Переяславскої умови нема і слїду, як і зник слїд україньскої автономіи. За­мість виборного духовеньства народно-руско­го — нинї священики-чиновники. Замість ві­ри св. Володимира — штунда та шалопутство. І не диво, бо нарід не чує Христової на­уки на рідній мові. Народні „пастирї“, суще урядники — замість уморальняти нарід — пха­ють єго в ярмо омосковщеня. Від убожества і темноти нарід стогне ; нї одної народної школи з викладовою мовою народною на цї­лій Українї нема. Народне слово, національ­на думка — закуті в цензурні пута, забо­ронено навіть св. Євангеліє на тій мові, якої уживали і св. Володимир, і Богдан Хмель­ницкій, — заборонено те слово, яким про­світилися Русини і просвітили Московщину…
На Українї повна руїна волї, просвіти, культури і національного розвою. Ото добут­ки Русинів !
Що жь тут святкувати ? чим тїшитися ? чого радуватися Русинам ?
Нї ! се не свято. Се з погляду Русинів сумна тризна, що справляє деспотизм над волею, темрява над світлом, абсолютизм над федерацією.
Чи вже жь ялося Русинам брати участь в такій тризнї — і тїшитися над тою мо­гилою , де спочивають найвисші народні святощї ?
Нї ! Русини мусять стати осторонь. Жа­ден честний і щирий Русин від Дону до Тиси не сміє взяти участи в сїм ювилею. Не подобає соромити свою землю, свою ми­нувшину. Не подобає турбувати благородні кости наших преславних предків і глу­митися з самих себе. Сором було би обра­жати память таких велитнїв народних, як Володимир та Богдан, — зневажати ве­ликих подїй сих славних трудівників світа і волї народної.
Не буде нас Русинів на чужім бен­кетї, що справляти-муть россійскі панслави­сти і уряд россійскій на нашій — не своїй земли. Нам пошанувати инакше память про­світителя Руси і героя з-під Жовтих Від !
Замість того, щоб ити тесати собі до­мовину, виходїм на роботу під хоругвою старої і до віку нової науки Христа ! Пра­цюймо над просвітою і культурою власного народу і краю ! Працюймо одностайно і жваво, доки новий Володимир і новий Бог­дан — сам нарід рускій — виведе Русь на шлях вільного житя і приведе Русинів до власної хати — федеративно-славяньскої, — повної того скарбу, що зовесь любовію, волею і добробитом. А щоб скорше прий­шов той бажаний і неминучій день, — не треба „творити собі кумира“ !