Здається, що ніхто не звернув досі увагу на справу українців-латинників у такій ширині, як зробив це відомий наш діяч д-р Ст. Баран у кількох статтях "Краківських Вістей". Думаю, що наші політичні діячі повинні призадуматися глибше над цією справою і поробити відповідні висновки в дальшій своїй політично-громадянській акції.
Д-р Ст. Баран зустрінувся віч-на-віч з проблемою латинників у більших розмірах у Галичині і на Холмщині, де є таке замітне явище, як українці — римо-католики т. зв. калакути. Це певно й заставило його підійти ближче до справи римо-католиків, які живуть на наших землях.
Як усім відомо, хоч би зі статтей д-ра Ст. Барана, українці-латинники на Холмщині і Підляшші це колишні греко-католики, які воліли перейти на римо-католицизм, ніж прийняти омосковлене православя, до чого приневолювали їх силоміць російські урядові чинники. Не забуваймо ж при тому, що моральну опіку над переслідуваними українцями-уніятами на Холмщині й на Підляшші розгорнуло тільки польське римо-католицьке духовенство, коли між гнобителями, що насильно заводили серед українців Холмщини православя фізичною силою російського державного апарату, находилися, як ревні помічники, таки й українці (не виключаючи й галичан і то навіть з-поміж б. греко-католиків). Отже й не дивуймося, що холмські уніяти підпали під польський вплив і відійшли від українства. Пригадаймо ще, що подібне явище відбулося вже в нашій історії, коли то українська шляхта масово переходила на римо-католицизм підчас Руїни і особливо після реформ Петра Великого. Цей масовий перехід тодішньої нашої шляхти з православя на римо-католицизм — це була у великій мірі реакція елементу, насиченого західніми впливами, проти натиску Сходу, що йшов у наступ, обхоплений і зорганізований московським духом, чи радше московським царським режимом.
Д-р Баран підходив у своїх статтях здебільша із погляду кількісної втрати українського елементу в користь польського. Дозволю собі звернути увагу ще на якість римо-католицького елементу.
Міркую, що багато згодиться зі мною, що римо-католицька Церква дає своїм членам велику моральну та духову дисципліну. Коли порівняємо загал римо-кат. із членами інших христіянських віроісповідань, переконаємося, що в римо-католиків чітко сформована і добре зорганізована моральна і психічна структура, що вони (в означених етичних рямцях) більш активні у приватних і в громадянських справах.
Підчас моєї громадянської праці в львівській окрузі — ще далеко до війни — мав я нагоду не-раз переконатися, що латинники, які працювали в наших організаціях, були дуже активні, солідні та певні. Знаю теж з вірогідних оповідань і з дослідів, що давніше латинники в підльвівських селах брали активну й живу участь у громадянській українській національній діяльності. Одначе ми відштовхували їх від українства, утотожнюючи часто обряд із національністю (наслідуючи поляків), вганяли українців-латинників в обійми польських чинників і робили несвідомо прислугу польським організаціям, які щораз ширше та глибше запускали коріння (не без нашої вини) у нашу землю.
По роках, уже після большевицької повені, перед якою забрів я на чужину, прийшлось мені знову призадуматися над справою відношення до латинників, коли я вибрався на рідну землю у відвідини до родини. Перебування деякий час поза межами рідної землі давало мені змогу приглядатися всьому з більшим обєктивізмом, в більш заостреною обсервацією, з більшої перспективи. Інтуїція не була теж так обтяжена почуваннями і стихійними впливами. Мої помічення довели мене до таких стверджень:
Найменше спустошення в душах після большевицьких експериментів і режиму находив я серед римо-католиків. Вони показали на загал стійкіший і твердший характер і менше піддавалися впливам большевицького чаду. Обертаючись підчас мого перебування Серед різних кругів більш-менш знайомих, або зовсім незнайомих — вичував я iнстинктовно і ствердив, що елементом з найвиразніше означеною моральною і духовою фізіономією, з певним характером, на який можна покластися з більшим довірям — це першусього римо-католики.
Тоді я почав пригадувати собі членів своєї ближчої і дальшої родини (походжу з мішаної українсько-німецької родини з трьома віроісповідно-обрядовими відмінами) і дійшов до ствердження, що найбільше характерні і чесні з-поміж них були римо-католики. У "ґенеалогічному дереві" міг би я навіть повести чітку лінію, яка зазначувала б не тільки віроісповідно-обрядові різниці між моїми ближчими і дальшими свояками, але теж межу між ними за їх моральними і духовими прикметами.
Так прийшла застанова. Коли латиниики — це елемент з ціннішими прикметами, то чому ж не надбати, щоб вони були з нами, а не проти нас?! Отже вважаю, що ми, українці, повинні витворити такі умовини й атмосферу, щоб зєднати латинників для української справи. Не тягнути їх силоміць, але притягати відслонюванням перед ними величности української ідеї і позитивним відношенням до них.
Українство має велику притягальну силу. Таку велику, що перемагало навіть неґативну поставу до латинників української інтелігенції. На жаль мусимо ствердити, що загал нашої інтелігенції робив все, щоб тільки зразити до українства римо-католицький елемент і штовхнути його в обійми польського організованого життя. Та все ж таки всупереч інтенціям української інтелігенції вернули або прилягли до українства такі визначні одиниці, як графи Шептицькі, Вячеслав Липинський , граф Михайло Тишкевич, граф Адам Монтрезор, Caва Чалий (Л. Сідлецький), Казимир Ґужковський, графи Ґрохольські — і багато інших, що віддали українській справі неоцінені прислуги. Деяким українським провідникам "удалося" тільки колись перешкодити масовому поворотові до українства спольщеної галицької аристократії, якого ревним промотором був свого часу гр. Дідушицький... Тому ми повинні змагати до того, щоб приєднати якнайбільше латинників. Очевидно, було б недоречністю вести хрестоносний похід за поширенням римо-католицького обряду серед українців, але було б вказаним відвести більше уваги справі притягнення місцевих латинників до української справи.
Коли йде про організовані засоби на більшу мірку, в першу чергу слід подбати за українське римо-католицьке духовенство (подібно, як це є в білорусинів) і про окрему римо-католицьку церковну єрархію (що тепер — підчас війни — не можна перевести). Але в загальному передумовиною притягнення до українства латинників взагалі — це високо піднятий несплямлений прапор української ідеї, це культурна та чесна поведінка кожного з нас, українців, що дасть нам велику притягальну силу.
Д. С.
