Маючи в церкві свою духову опору, український народ користувався нею, як заборолом при всіх зустрічах на історичному шляху зі своїми сусідами, які ворожо відносились до української національної церкви, з її самобутніми життєвими формами, зі своєрідною, духом довгих століть овіяною традицією та з власною церковною ієрархією.
Тому вже від перших початків свого державно-політичного наступу на Україну безпринципна у своїм поступованні на полі міжнародніх відносин Москва спрямовує свої зусилля проти автокефальної по формі й національної по змісту української церкви, обмежуючи її постепенно в її законно-автономних правах, а нарешті (за часів гетьмана Самойловича) і зовсім позбавляючи її тих, леґально набутих у процесі свого історичного розвою прав та підпорядковуючи її єпіскопат владі "Святєйшого правительствующого Синода", який з наказу царя Петра І створено з політичною метою усунення церковного авторитету взагалі та повного підпорядкування "всеросійської" церкви світській владі державного центру.
Був це надто болючий удар для України — удар у саме серце її морально-заложеного, та активного в церковно-релігійних справах населення. Услід за послідовним обмеженням, а пізніше й цілковитим усуненням традиційних форм в ділянці державно-адміністраційного й суспільно-громадського ладу, прийшло і обмеження прав і вольностей фактично автокефальної, залежної лише від царгородського патріярхату автокефальної церкви, що під безоглядним диктатом мусіла зріктися всіх своїх історичних прав та увійти в повну залежність — організаційну, правно-канонічну й моральну — від свого нового геґемона.
Широка хвиля насильної русифікації й такої характерної для російської психіки "нівеляційної тенденції", яка почалася після полтавської трагедії, не мала стриму, захоплюючи й руйнуючи все, що знаходила на своїй дорозі, а під її ударами стали втрачати свою силу скристалізовані впродовж віків наші національні звички й традиції, зокрема у сфері зовнішній, побутовій.
Але цього було ще замало для переможця. Йому треба було дістатись аж до серця підбитого народу, оплюгавити його душу, знизити її до примітивної вбогости свого інтелектуального рівня. Розпочався тоді процес духової нівеляції, процес так добре нам знаний, бо на наших очах репродукований большевиками — нащадками "царя-реформатора".
Та на дорозі тієї "культурної місії" стояла одна велика перешкода: українська церква — з її внутрішньою силою і зовнішньою організованістю, з високим духовим рівнем, з непохитним авторитетом в очах місцевого населення. Цю небезпеку треба було врешті усунути і це доручено саме новоствореному Синодові, як слухняно-вірному й запопадливому виконавцеві усіх політичних інтенцій царської влади. "Правительствующий Синод" почав свою роботу добре продуманою системою. Через "ізятіє" з наших церков українських богослужбових книг, обмосковлення старословянської церковної мови, скасування виборчого принципу в церковнім устрою, усунення з українських теренів національно-свідомого елементу в рядах священослужителів (особливо єпископів, яких засилалося здебільша в далекий Сибір). Дальше пішов масовий імпорт на нашу землю московського духовенства, здебільшого психологічно-чужого й національно-ворожого, пішло знищення стародавніх церковних звичаїв та обрядів, систематична руйнація побудованих у місцевому, національно-українському стилі церков (під лукаво-відступницьким претекстом їхнього ремонту, реставрації або перебудови), примус здвигати нові церковні будівлі та різні прибудови до старих в "казьонному", московському стилі (за чим з неослабною увагою пильнували спеціяльні контрольні органи центрального церковного управління). А при тому почались утиски, заборони й обмеження, якими ціле духове й організаційне життя української церкви спрямовувано у здогідне для інтересів імперії річище. Так всеохоплюючою системою знищено українське національно-церковне життя, стародавню традицію, прищіплюючи йому нові, невластиві й неприродні його духові зовнішні форми "русскаво православія". Та і в цім майже омертвілім житті не перестав ще блимати якийсь несміливий вогник, залишився ще якийсь неясний спогад про давню славну традицію, залишилась творча леґенда про втрачені форми самобутнього існування.
Та ось прийшла доба "великого зриву", повіяв цілющий вітер 1917-20 років та роздмухав цю маленьку іскорку, у живосяйне полумя. Прокинулась забута правда, відродилась традиція, розпочався процес духово-релігійного відродження. Тож зрозумілий був отой переляк, гнів і обурення, у ворожому таборі з цього приводу. Почалась запекла боротьба започаткована на всеукраїнському церковному соборі, восени р. 1918-го у Києві, та протривала аж до наших днів, накоївши багато лиха нам, а багато втіхи й користи ворогам.
Аж нарешті тепер вступила вона у свою кінцеву, ліквідаційну фазу. Жива, творча ідея, моральна сила перемогла ворожі затії. Розкладову акцію ворога переміг могутній чинник церковного відродження, як духова сила, якій сама історія призначила бути за ліквідатора сумної спадщини довголітньої большевицької неволі. Тож нехай в цю історичну хвилину обєднання церков очі не тільки тих українців, що належать до православного обряду, але й усіх вірних синів народу, яким лежить на серці справа морально-духового воскресіння, — звернуться до прастарої Почаївської Лаври, звідки в дні 8. 10. ц. р. "возсіяла благодать Божая", та в глибокому зворушенні хай радісними устами прошепочуть слова вдячної молитви: "Слава Тобі, що показав нам світло!"
Борис Лисянський.
