Відень, у вересні.
Започаткована на еміґрації і перенесена до краю акція допомоги студіюючій молоді в широкому масштабі, на всенародну міру, вже поволі починає видавати свої плоди. Старотипове гасло "в єдності сила", розпропаґоване в нас, на жаль, тільки на словах, набірає в останніх часах і на цьому відтинку справді глибокого змісту. Це явище остільки цінне, що відбувається воно на такому преважному терені, як відношення батьків до молоді і навпаки. Допомога молоді і її наежне вивінування для праці у відомому напрямі, в нас переводиться у зовсім іншому виді, як в інших народів. Коли в останніх держава у свому буджеті згори прелімінує відповідну суму і її опісля сама таки адміністрація розділює між кандидатів, цебто все розвивається, я б це означив — "казьонним" способом, де податковець не маж найменшого ближчого відношення до цієї дії, то в нас допомога студентству носить справді батьківський характер, Той селянин, робітник чи інтеліґент, обтяжений і так різними повинностями, добровільно, маючи тільки далеку ціль перед очима, накладає на себе ще один обов'язок помагати молоді в її змаганнях до вищого. Цей факт мусить викликати відповідний відгук у молодих душах. І тут доконується то, чого так дуже нам треба: міцніє звязь між поколіннями, слідує взаємне зрозуміння та починає просвічувати одна мета — позитивна праця для спільного добра, що хіба є найкращою і єдиною ціллю туземного життя одиниці.
Для ілюстрації повищого наведу розмову, яку я мав у Відні з одним студентом техніки. Я запізнався з ним принагідно. І як звичайно звели ми балачку на студентські справи. Я розпитував як йому у Відні ведеться, як студіюється. Він спочатку несмілий, але опісля став чимраз відважніший і говіркий:
— Бачите — продовжав він — я не маю вже своїх природних батьків. Мати вмерла ще перед війною, батька вивезли большевики і він помер теж. Я остав саміський. Що ж мав я робити? я постановив дальше пробиватися крізь життєві труднощі і таки досягнути своєї цілі. Тепер я вже на другому семестрі. Приїхав сюди за останні гроші. Перший семестр тяжко бідував. Мої ощадності скоро вичерпалися. Нераз бували дні, де я тільки що й трохи зупи з'їв та й більш нічого. Радив я собі тим, що опускав менш важні виклади й ходив сніг на вулиці відмітати або працював статистом у театрі; так якось полатав я останні місяці зимового семестру. А однак вчився і то добре. На літній семестр подався я на стипендію. Дали мені її. І тепер вже стало відразу легче. Я працюю на політехніці зі здвоєною енерґією. Стипендія до того мене зобов'язує; я свідомий того, що це є народний гріш, якого я змарнувати не смію. А з другої сторони, коли порівняю свою біду тамтого семестру до теперішнього життя, моя душа наповнюється невимовною вдячністю для тих всіх жертводавців, що своїми датками дають змогу мені дальші студії. Я справді стратив своїх батьків, але мною заопікувалися інші. Їх особисто я не знаю, але знаю, що це українські батьки. Це мені вказує шлях, по якім я маю ступати. І я його не схиблю. Бо що ж краще, скажіть самі, як не праця в поті чола для свого народу, який мене виховав і мною дальше опікується.
Він ще довго розгортав переді мною свої життєві картини і плани на майбутнє, оповідав, як то він старатиметься щось видати із себе, що мало би загально народні користі. В його голові вже тепер пробігають деякі проєкти, він мусить щось нове винайти, уліпшити дотеперішнє уладження.
Заслуханий в його щирих словах та задивлений в його завзяті чорні українські очі, я бачив у ньому оте живе, у твердій життєвій школі виховане нове покоління, що кластиме певні, довготривалі підстави для нової будови, що всякі лихоліття перетриває, бо пов'язана буде спільними змаганнями й жертвами всіх теперішніх й прийдешніх.
Не від речі буде навести теж і деякі числові дані про студії, бодай віденських стипендистів КоДУС-у, яких у Відні найбільше у межах Німеччини.
Студіює там 78 українських стипендистів, з них 19 — високу школу світової торгівлі, 14 — політехніку, 11 — медицину, 11 — музичні студії, 10 — правно-економічні студії, 5 — філософію, 5 — аґрономію і по одному фармацію, ветеринарію і готелярську школу.
Вони там не дармували, а складали іспити, кольоквії, відробляли вправи, ходили пильно на виклади; коротко — використовували позитивно час, як уміли й могли.
До цього коментарів не треба. Годиться хіба тільки звернути увагу на деякі моменти. Більша частина тих стипендистів, що студіювали на високих школах Відня, поприїздили були перший раз на німецькі школи. Отже були наражені на багато труднощів. А всежтаки вони здавали кольоквії навіть з дуже позитивними вислідами. Я тільки вкажу на правників, для яких передумовою всякого поступу є саме добре знання німецької мови. І коли ті хлопці по трьох місяцях науки вспіли здати найменше по дві кольоквії, то значить, що вони вложили багато праці, щоб це осягнути. — Про віденських музиків мені не приходиться вже писати, бо про них українське громадянство мало нагоду нераз читати у "Львівських Вістях" похвальні рецензії з їхніх виступів у Відні, Ґрацу чи навіть у Берліні. Між ними є не тільки солісти-співаки, скрипаки, піяністи, віольончелісти, але й композитори. Пісні останніх навіть публично виконували вже їхні ж товариші, покінчені оперові співаки. Більшість з них — це теж стипендисти.
Отже молодь завдяки опіці старших переходить метаморфозу. Вона слідна не тільки у ході думок, але теж ясно пробивається із зрозуміння праці у фаховому напрямі. Оцінка того факту стане нам ще ясніша, коли пригадаємо собі стан на тому терені зперед війни.
Таким робом жертвенність українських батьків таки находить гарний, позитивний відгук, вона не марнується. Вона засіває розлогі ниви родючим зерном, що всотеро збільшить новий збір. Це зерно паде на молоду, здорову почву. Воно кільчиться в ній, дозріває... І незабаром почується не від одиниць, але від соток: — "Бо що ж краще, як не праця у поті чола для свого народу. Він мене виховав і мною дальше опікується!"
Подбати треба, щоб тих соток було якнайбільше, а тоді засів дасть добрі плоди і — слово станеться ділом!
Др. Роман Глинка
