Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941). Стан і статус. (8)

 

8. Західна Україна між двома війнами (1920-1939)

 

По Першій світовій війні західноукраїнські землі були поділені між сусідніми державами. В липні 1918 року Румунія окупувала Буковину. У травні 1919 року Польща захопила Підляшшя, Холмщину, українське Полісся й західну Волинь, а в липні того ж року довершила окупацію Галичини. Закарпаття, після короткотривалої окупації його різних частин чеськими, румунськими і угорськими військами у вересні 1919 року приєдналося до Чехо-Словаччини. Відповідно до цього поділу розглядатимемо тут мовне питання.

 

8.1. Українські землі під Польщею

 

Однією з головних засад польської політики на українських землях було не допустити української єдности. Тому ставилися по-різному до українців-галичан і українців, що жили на територіях, які перед тим належали до Російської імперії. Політика щодо цих останніх теж не була в усьому одинаковою. Волинь, Полісся і Холмщина з Підляшшям кожне опинилось у дещо відмінному становищі. Так на Холмщині й Підляшші в тридцятих роках цілком заборонено українську пресу й видання, прилюдні виступи українською мовою, закрито товариство «Рідна хата» і його читальні, поставлено українську кооперацію під польський нагляд. Між Галичиною й іншими українськими землями створено своєрідний кордон. На ті землі галицька преса не допускалася, галицькі організації не могли мати там своїх відділів, а зв'язок і співпраця з галицькими діячами вважалися нелеґальними (ЕУ 1, 555). На Волині, супроти цього, було трохи вільніше. В Галичині теж робилися спроби поділити українців за місцевими й племінними ознаками. Особливу напосідливість влада виявляла в стосунку до лемків: до них часто ставилися як до окремішнього племени, що не має з українцями нічого спільного. Кінець-кінцем українських учителів не-лемків звільнили з місцевих шкіл, а з 1938 р. в початкових  школах запроваджено замість української літературної мови викладання лемківської говірки. Намагання вирізнити гуцулів і бойків мали більш спорадичний характер.

 

Правне становище української мови в Польщі визначалося частково міжнародними договорами, а частково польською конституцією й державними законами. Найраніші міжнародні договори в цій справі були Версальський, підписаний 28 червня 1919 року між альянтами і Польщею, і Ризький між радянською Росією (вкупі з радянською Україною) і Польщею, підписаний 18 березня 1921 року. В першому договорі, окрім іншого, сказано (§7): «Ніякі обмеження не накладатимуться на осіб польської державної приналежности на вживання ними будь-якої мови в приватному спілкуванні, торгівлі, релігійних справах, у пресі, як також у публікаціях будь-якого типу або на прилюдних зборах. Незалежно від того, чи польський уряд запровадить державну мову, польські громадяни не-польської мови повинні мати забезпечені можливості для вживання своєї мови в судівництві, усно або на письмі»; а §8 читався «Польські громадяни, що належать до расових, релігійних або мовних меншостей повинні користатися таким самим трактуванням і [такою самою] безпекою, юридично і фактично, як і інші польські громадяни. Зокрема вони матимуть рівне право засновувати, провадити й контролювати доброчинні, релігійні й громадські інституції, школи та інші освітні заклади з правом уживати своєї власної мови і практикувати свою релігію в них вільно», що доповнювалося в §9: «У містах і округах, де є значна частина польських громадян іншої, ніж польська, мови, Польща забезпечить в освітній системі для таких громадян достатні можливості так, щоб у початкових школах діти таких польських громадян навчалися своєю власною мовою» (Parry, 417 і далі).

 

Ризький договір визнавав за українцями в Польщі «відповідно до засади рівности національностей... вільний розвиток культури й мови так само, як практику їхньої релігії» (7, 1 Riga, ст. 10). Остаточного рішення, зокрема в справі майбутнього Східної Галичини, тут не  було. Його винесла конференція альянтських амбасадорів 15 березня 1923 року, ухваливши прилучити українську частину Галичини до Польщі, але з деякими особливостями законодавства (Makowski 241; Домбчевський 192).

 

Згідно з прийнятими зобов'язаннями — але без будь-яких застережень, що передбачали б автономію українських областей, — перша конституція Польщі з 17 березня 1921 року мала такі два параграфи: §109. «Кожний громадянин має право на збереження своєї національности і плекання своєї мови і національних особливостей, — окремі державні закони ґарантуватимуть національним меншостям у польській державі повний і вільний публічноправний розвиток їхніх національних особливостей у [відповідних] товариствах у межах загального самоврядування. Держава матиме право контролю над їхньою діяльністю, а також у разі потреби поповнювати їхні фінансові засоби». А в параграфі 110 читаємо: «Польські громадяни, які належать до національних, релігійних або мовних меншостей, мають рівне з іншими громадянами право засновувати, наглядати та провадити власним коштом добродійні, релігійні і громадські заклади, школи та інші виховні заклади, а також [мають право] вільно вживати в них своєї мови і практикувати свою релігію» (Nandelsman 128).

 

В конституції з 23 квітня 1935 року ці параграфи збережено. Крім того, в параграфі 7.2 читаємо: «Походження, віросповідання, стать чи національність не можуть бути причиною обмеження його [польського громадянина] прав», що одначе обмежувалося в §10: «Ніяка діяльність не може провадитися всупереч потребам держави, як вони зформульовані в законі. У випадку протиставлення Держава має право вдатися до примусу» (Constitution 1935, 58 і далі; 34 і далі).

 

Ні одна з конституцій не говорить про польську мову як про мову державну. Це одначе твердо встановлювали окремі закони. Так у резолюції Сейму з 16 лютого 1923 р. і Сенату з 24 березня того ж року сказано, що виступи в цих установах мусять бути лише  польською мовою (Домбчевський 199). 31 липня 1924 р. видано окремий закон про державну (офіційну) мову. В §1 читаємо: «Державною мовою Речіпосполитої Польської є польська мова. Державною мовою ведуть урядування вся державна та самоврядна влада і адміністративні установи як у внутрішній, так і зовнішній службі, з виїмками, поданими в дальших артикулах» (Домбчевський 199; Papierzyńska 220 і далі). 1927 року Міністерство військових справ видало декрет, що починався: «Уся військова влада і установи на всьому просторі Речіпосполитої працюють, як у внутрішній службі, так і в зовнішній виключно і без винятку державною, себто польською мовою» (Домбчевський 213)

 

Винятки з виключного вживання польської мови допускалися в п'яти воєвідствах: Львівському, Станиславівському, Тернопільському та Волинському і Поліському. В березні 1920 року Східну Галичину перейменовано на Східну Малопольщу (Małopolska Wschodnia). Наказом з 3 грудня 1920 р. Галичину розділено на чотири воєвідства: згадані вище три і Краківське. В останнє ввійшла майже вся Лемківщина, що таким чином була позбавлена всіх прав на українську мову. Поминаючи деталі численних і досить заплутаних законів, що діяли в воєвідствах з переважно українською людністю, суть справи можна викласти так. У судах п'ятьох названих воєвідств судді повинні були вислухувати свідчення сторін українською мовою і відповідати по-українському, але все  судочинство ведеться польською. На вимогу сторін рішення суду може бути написане двома мовами, українською й польською. Поліція протоколює свідчення сторін лише польською мовою. Всі апеляції до центральних судових інстанцій поза даними воєвідствами мусять бути польською мовою. Боргові зобов'язання можуть бути складені українською мовою, але тоді опротестувати їх можна тільки в межах п'ятьох воєвідств. Листи, що не виходять поза воєвідства, можна адресувати українською мовою, але пакунки — ні. Телеграми мусіли бути складені польською мовою.

 

Шкільне законодавство було не менш заплутане. У напівофіційній публікації Міністерства освіти,  виданій англійською мовою 1928 р., говорилося: «У державних і приватних школах для національних меншин рідну мову, якою провадиться навчання, можна вживати нарівні з польською у внутрішньому діловодстві, на нарадах учителів, в листуванні школи з батьками і на шкільних свідоцтвах» («Education» 128). Таким чином українську мову обмежено майже виключно до внутрішнього вжитку, зовнішні функції в неї відібрано. Щоб відкрити українську початкову державну школу — при умові, що українці складали не менше 20% (з 1932 р. — 25%) населення, — треба було заяв від батьків принаймні сорока дітей; підписи мусіли бути нотаріяльно засвідчені; щоб українську мову викладали в польській школі як предмет, вистачало 18 заяв («Education» 123 і далі; Домбчевський 236).

 

Дозволялося відкрити українську приватну школу на будь-якому рівні. Процедуру для цього встановлював закон з 11 березня 1932 року. В кожному окремому випадку дозвіл мусіла дати польська адміністрація після перегляду статуту, програм і посвідки, що прохач — людина моральної поведінки, не вчиняв жадних злочинів і не має провин супроти держави. Приватні школи перебували під наглядом урядових чинників і могли бути закриті, якби урядовці виявили чи нельояльність до Польщі у викладах, чи нездатність учителів невтралізувати шкідливі впливи на молодь ззовні (»Dziennik  ustaw Rzeczypospolitej Polskiej» 1932, No. 38, pos. 343, ст 545).

 

Той самий закон приписував, що вчительські семінарії можуть бути або польські, або двомовні. Щоб відкрити двомовну державну семінарію, треба було мати прохання від найменше 150 батьків (Домбчевський 246 і далі); щоб відкрити двомовну технічну школу (szkola fachowa) принаймні 40% учнів повинні були бути українцями і, знов таки, треба було зібрати відповідну кількість прохань від батьків (там таки, 248).

 

Терміни для внесення таких прохань теж були суворо визначені законом. Деякі з них припадали на час задовго перед початком навчального року.

 

Коротко кажучи, з юридичного боку, відкриття українських шкіл залежало від багатьох формальностей: засвідчення підписів, термінів, узгодження з офіційними даними переписів і досить гнучкого критерію льояльности до польської держави, який не важко було нахилити в бажаному напрямі. Уже наявні українські школи перебували на ласці місцевих шкільних урядовців, що всі без винятку були поляками, часто-густо вороже наставленими до поширення української освіти. Хоч міжнародні зобов'язання вимагали від Польщі забезпечити українцям «в законі й на ділі» можливість мати свої школи, та, як показано вище, закони цьому не сприяли. А фактичний стан був гірший.

 

Згідно з офіційними даними, 1928 року в Польщі на українських землях існувало 804 державні українські школи (початкові), 2.120 двомовних і 1.772 польські, що мали українську мову як предмет. Отже, всього 4.646 шкіл, що давали хоч якунебудь українську освіту («Education» 126). Порівняння з передвоєнним станом дасть уявлення про динаміку розвитку шкільництва. Для Галичини таке порівняння зробити легко. На 1914 рік в Галичині було 2,510 державних початкових шкіл з українською мовою навчання (ЕУ 1,928). За Польщі загальне число шкіл зросло, але число українських шкіл різко впало (з 2.510 в самій Галичині до 804 на цілу  Польщу). Виникли школи нового типу: двомовні, польсько-українські. Вони переважають, досягнувши числа 2.120, і виступають засобом поступової й повільної, але майже певної польонізації.

 

Перша половина двадцятих років була критичною для українського шкільництва. В 1922-1923 навчальному році Галичина (точніше три воєвідства: Львівське, Станиславівське, Тернопільське) мала 2.450 українських шкіл, а в 1926-1927 р. лише 864; 1922-1923 року двомовних шкіл не було, 1926-1927 їх стало 1.339. Співвідношення українських і польських шкіл в 1926 р. було 864 до 2.298 (Papierzyńska 259).

 

На Волині, Поліссі й Холмщині, як і скрізь на підросійській Україні, українських шкіл перед війною не було. Вони почали з'являтися за німецької окупації.  Вважають, що в той час їх було коло 250. 1922-1923 року число шкіл збільшилося до 442 (проти 89 двомовних і 543 польських). Одначе на 1926-1927 рік українських шкіл зосталося 2 (проти 392 двомовних і 683 польських). Відповідні числа 1937-1938 року були 8.520 і 1.459. (У 853 польських школах українську мову викладали як предмет). На Поліссі українських шкіл було зовсім мало: 22 в 1922-1923 навчальному році і жадної в наступному (одна приватна зосталася в Бересті). На Холмщині українських шкіл взагалі не було. Лемківщина 1922 року мала 79 українських шкіл, а 1937-1938 р. жадної, тільки 58 двомовних. Припускають, що по цілій Польщі на кінець тридцятих років 7% українських дітей ходили до українських шкіл, 45% до двомовних, а 48% до польських (Papierzyńska 259; ЕУ 1, 945).

 

Українських гімназій та ліцеїв у Галичині було 5 і 13 приватних 1931-1932 p., 10 і 35 1937-1938 p., проти 120 і 220 польських шкіл такого типу в ті самі роки. Українських технічних шкіл було всього-на-всього 4 приватних 1931-1932 року і 4 приватних і одна державна 1937-1938 р. Українські землі поза Галичиною середніх та професійних шкіл властиво не мали (ЕУ 1, 945).

 

Львівський університет був цілковито польський. Навіть курси з сучасної та старої української мови (викладав Й. Янув)  читалися по-польськи. Катедра українознавства існувала тільки в Краківському університеті, далеко поза українськими теренами. Варшавський університет мав катедру греко-православної теології, але всі курси читано по-польськи. У вересні 1920 року польська влада пропонувала відкрити український університет у Станиславові. Важко сказати, чим би це скінчилося, якби українці погодилися, але українці пропозицію відкинули (Мудрий 84 і далі). Справу ще раз обговорювали в 1926 році і знову без наслідків (Papierzyńska 266 і далі). З 1921 по 1925 рік у Львові існував таємний Український університет, але він не міг — з огляду на своє становище — перетворитися на повноцінний, визнаний осередок освіти. В результаті склалося так, що єдиною вищою школою, де навчання  відбувалося по-українському, була Греко-Католицька Богословська Академія у Львові, заснована 1928 року.

 

У межах Галичини змагання за українську школу крім Парляментарної репрезентації провадило ще Українське педагогічне товариство. Засноване 1881 року, воно відновило діяльність у повоєнні роки під польською окупацією, а 1926 року змінило назву на «Рідна школа». Товариством керувала інтеліґенція, воно мало доволі добре розбудовану мережу. На 1939 рік «Рідна школа» нараховувала 104 тис членів, об'єднаних у 2.074 гуртки. Польська влада, як уже сказано, забороняла поширювати діяльність товариства поза Галичину.

 

Історія української репрезентації в Сеймі й Сенаті доволі складна. На ній позначився загальний розвиток українсько-польських стосунків, що були далеко не прості. Вибори 1922 року в Галичині збойкотовано, виняток становила нечисленна проурядова група «Хлібороби» (Papierzyńska 137) Волинь і Полісся з Підляшшям вислали 20 послів до Сейму і 6 до Сенату (там таки, 149 і далі). Після виборів 1928 р. українських послів у Сеймі стало 48 (з них 8 від Волині), а сенаторів —11. (Для порівняння згадаємо, що всіх послів у Сеймі до 1935 р. було 444, після 1935 р. — 208; членів Сенату —  96). Після виборів 1930 р. відповідні числа стають 26 і 5, після виборів 1935 та 1938 pp. — 14 (5 з Волині) і 5. Зменшення числа українських парляментарів пояснюється польською політикою терору супроти українців — так званою пацифікацією — в 1930 році і зміною конституції й виборчих законів у 1935 р. З наведених чисел ясно, що українська репрезентація (на додаток часто неодностайна) була надто мала, щоб помітно впливати на польське законодавство. Але своїми заявами і внесками вона допомагала формувати громадську думку і в цьому відігравала важливу ролю. Тримаючи українське питання включно з питанням правного становища мови в колі громадських зацікавлень, репрезентація запобігала дальшим можливим порушенням прав українців та їхньої мови.

 

Ще один чинник співвизначав статус української мови: взаємний терор між поляками й українцями.  Польський терор проти українців загострювався тричі: в 1919 році під час і після польсько-української війни, коли, за обчисленням ЕУ (1, 556), близько 23 тис. українців заарештовано; 1930 року в місяці пацифікації, що особливо буяла по селах, де руйновано читальні «Просвіти»; тоді ж таки розпущено й заборонено організацію молоді «Пласт», закрито кілька українських гімназій; і в 1938 році. Польським терором керував уряд, а активну участь у ньому брали такі парамілітарні об'єднання, як Strzelec та деякі групи польської людности. Пляновий український терор розпочався 1920 року, коли створилася підпільна Українська військова організація, і набрав особливої сили після того, як УВО влилася в щойно засновану Організацію українських націоналістів (1929). Вістря українського терору було спрямоване на окремих польських діячів, яких підозрівали в антиукраїнському наставленні, і проти українських діячів, запідозрених у зраді української справи, а також на саботаж: нищення польського майна, засобів сполучення, промислових об'єктів. Хоч терористичні акти українців були відповіддю на поведінку поляків, вони, однак, зміцнювали протиукраїнські настрої і врешті стали одним з факторів, що спричиняли поступове переродження демократичної  системи Польщі на авторитарну. Тичками в цьому процесі стали: державний переворот Пілсудського 1926 року; «пацифікація» і одразу потому розпуск Сейму й Сенату в 1930 р.; запровадження нової конституції (1935); ще один розпуск Сейму й Сенату (1938).

 

Такі зміни в політичній структурі Польщі давали можливість легше вдаватися до антиукраїнських економічних і позірно неполітичних заходів, як от заселювати українські терени польськими селянами й городянами (за підрахунком ЕУ 1, 560, таких було близько 300 тис. осіб), не допускати українців до державної служби, переводити урядників українців у Західну Польщу тощо. Все це призвело до явної і неявної українсько-польської війни, яка точилася без фронтової лінії, живила взаємну ненависть і виключала будь-яку надію на компроміс. Не диво, що за таких обставин  спроба примирення — так звана політика «нормалізації» — не дала наслідків.

 

Все таки аж до поразки й розпаду у вересні 1939 р. Польща не стала ще відкрито й послідовно тоталітарною країною. Українські партії існували далі й посилали своїх представників — хай навіть і з обмеженими правами й можливостями — до законодавчих інституцій; українські школи були в стані занепаду, але їх не заборонили цілковито; Греко-Католицьку Церкву ані зліквідували, ані поставили під державний контроль і вона лишалася бастіоном української мови й культури.⁶⁷ Позбавлені можливости виявляти себе на державній службі, українці поринули в господарську діяльність. В приватному секторі народилася кляса українського купецтва; в громадському виникла широка мережа кооперативів, об'єднаних у кооперативні союзи; декотрі союзи стали потужними економічними чинниками (Маслосоюз, Центросоюз), і з ними треба було рахуватися.

 

На українську пресу накладено певні обмеження, але попередньої цензури не заведено. Принаймні в Галичині преса могла відбивати різні політичні погляди й наставлення, включно з націоналістичними й комуністичними. Галицька періодика і кількісно зросла, і набула різноманітности. У міжвоєнний період у Галичині виходили 44 політичні органи (не рахуючи двох, що їх видавали москвофіли), 3 ілюстровані двотижневики, 1 журнал гумору й сатири, 5 дитячих, 5 жіночих, 8 для пластунів, 7 для студентів, 6 для вчителів, 5 для кооператорів, 6 релігійних і богословських, 9 літературних, 1 мистецький, 2 музичні, 1 присвячений кіну, 4 історично-філософські, 1 правничий, 1 з питань бібліографії, 2 популярно-наукові та 2 краєзнавчі, — усього 143 періодичні видання.

 

Щоправда, наведені числа стосуються до двадцятилітнього періоду, ніколи одночасно стільки видань не виходило. Проте, ефемерність пресових органів,  характеристична для початкових стадій розвитку української преси, в ці роки зникає. Тепер середня тривалість видання є 7,7 року. (Підрахунок зроблено на підставі списків, наведених в: ЕУ 1, 933-936. Дані не є вичерпними). Стан був набагато гіршим у інших частинах підпольської України, де вся періодика зводилася до 4 загально-політичних видань, 3 церковних і З кооперативних. На Поліссі й Холмщині в тридцятих роках української преси не було зовсім.

 

Обсяг книжкової продукції був досить поважний. За роками це виглядає так:

 

1924	195
1928	450
1931	342
1932	288
1934	346
1935	223
1938	476

 

Пересічна кількість примірників у накладі зросла від 2,204  до 6.524. Знов таки, і тут існувала велика диспропорція між Галичиною та іншими українськими землями. Наприклад 1930 року в Галичині (Львівське, Станиславівське й Тернопільське воєвідства) надруковано 340 книжок, а на Волині — 10 (23 українські книжки були видані в польських воєвідствах) (ЕУ 1, 978).

 

Специфічне поєднання утисків і терору з деякою свободою, а певних правових норм з цілковито довільним поводженням представників влади позначилися на статусі української мови і на психології мовців у підпольській Україні. Українська мови виконувала тут не саму тільки комунікативну функцію між селянами, духовенством та іншими групами інтеліґенції; вона набула нового значення як засіб національного самоутвердження, як форма виклику, як вияв зневаги до політичного режиму. В середині XIX століття хтось міг почувати себе українцем і навіть бути українським патріотом, розмовляючи в родині по-польському. В роки між двома світовими війнами це стало немислимим. Недозволена в державних установах і часто-густо відкидана в стосунках з урядовцями чи співтериторіяльною польською людністю, українська мова широко вживалася на численних масових маніфестаціях як вияв приналежности до нації, зневаги до влади, самонакладеної стигми. Виглядало, наче до нормальних функцій мови: зв'язку, заклику й вияву почуття, додалася ще особлива функція демонстрації. Отже, наявні умови зродили певний психологічний комплекс, що якоюсь мірою виключав з акту мовлення безпосередність, уводячи натомість елементи обміркованости, назагал не властиві мовцям. По більших містах підросійської України суцільний і на позір безликий фронт неґації української мови призвів до скорочення її вжитку. У містах підпольської України в результаті дошкульної, але непослідовної політики приниження української мови витворилося відчайдушне ставлення до вибору мови в кожному окремому випадку з деякими ознаками соціяльної гістерії та взаємної майже гіпнози.

 

У спогадах Степана Шаха є місце, де автор розповідає  (232) наче про справжній подвиг, про поїздку потягом гурту львівських першоклясників. Двоє старших школярів проінструктували молодших, як поводитися. Кожен мав, прибувши на головний вокзал, осібно підійти до каси й українською мовою попросити квиток. Поляки-касири зустріли це глузуванням, образами, але квитки продали. Далі подорож відбулася нормально. Але те, що акт мовлення втратив свою спонтанність, аж ніяк не було нормальним. Цей дрібний випадок, що врізався учасникам у пам'ять на десятиліття, відтворює в мініятюрі і може з деяким перебільшенням становище української мови під польською владою в міжвоєнні роки.

 

Важко сказати, чи ця масова психоза запобігала польонізації людности. 3-помежи суспільних верств цією настановою були найдужче охоплені освічені прошарки, але вона охопила також чималі групи середньої й нижчої середньої кляси та перекинулася навіть на село — де, назагал, українська мова вживалася «природно» — зокрема в ті місцевості, де селяни зіткнулися  з новими поселенцями-поляками. Довголітній мешканець Львова наводить у своїх уповні об'єктивних спогадах заввагу одного священика, мабуть, слушну, що серед городян Галичини, поминаючи духівництво, той знав лише дві родини, які затримали своє українство — включно з мовою — в трьох поколіннях, хоча і діди, і батьки, і сини мали високу світську освіту (Шах 63). Не влягає сумніву, що підкреслено-показне вживання української мови гальмувало польонізацію. Але ледве чи воно могло її спинити. Польська мова зберігала більший престиж, а саме він, — та ще разом з матеріяльною вигодою — вирішує в таких випадках. Проте, міжвоєнна доба була надто короткою, щоб виявити, як далеко могли сягнути наслідки нового ставлення до мови. Ввесь період тривав двадцять років, а «нове ставлення» поширилося вже після стабілізації мовного (й соціяльного) фронту. Можна, одначе, твердити, що «нове ставлення» вийшло поза кола гуманітарної інтеліґенції. Не зважаючи на перепони з боку польського уряду, чисельність української негуманітарної (технічної в найширшому  розумінні) інтеліґенції поважно зросла, побільшало лікарів, правників, інженерів тощо. До цієї суспільної верстви якоюсь мірою прилучалися комерсанти, власники, кооператори і т. п. й поширювали її. За словами В.Сімовича, вдумливого спостерігача мови українського Львова: «Після війни... стало нам жити куди важче, алеж рямки нашого життя сильно поширилися» (Сімович 1934а, 90 і далі; передрук. Сімович 1984)

 

Окремої зауваги потребує церковна мова. Дуже впливова в Галичині Греко-Католицька Церква в богослужбі дотримувалася українського варіянту традиційної церковнослов'янської мови, а в проповідях і стосунках з парафіями української мови (львівського койне чи говірок). Православна Церква поза Галичиною первісно підлягала російському патріярхатові. Вищі церковні ієрархи, що лишилися в Польщі, були або росіяни, або проросійськи настроєні особи, богослужби відправлялися по-церковнослов'янськи з російською вимовою. Багато церковних громад на Волині й Поліссі  не були задоволені таким станом. У двадцятих роках виникає масовий громадський рух за дерусифікацію Православної Церкви. Вимоги не сходили на заміну російського варіянту церковнослов'янської мови на український. У мовних справах боротьба йшла за те, щоб церковнослов'янську мову взагалі заступила сучасна українська мова. В наслідок довготривалих і не раз бурхливих сутичок церковна влада поступилася. 2 серпня 1928 р. Варшавський митрополит Діонісій офіційно визнав, що українську мову можна вживати нарівні з церковнослов'янською в богослужбі (Papierzyńska 112).

 

Щодо внутрішньої будови, то українська мова Галичини — а вона більшою чи меншою мірою впливала на мову Волині й Полісся — лишалася, як і в часи Австро-Угорщини, місцевим койне, особливо типовим для Львова. Вона не була закрита для діялектних елементів різних говірок, але з поширенням освіти ці говірки поволі витискалися складниками львівського койне. Цей реґіональний характер не був наслідком продуманої політики. Навпаки, в принципі підпольські українці хотіли навіть позбутися багатьох особливостей своєї  мови, щоб наблизитися до всеукраїнської, чи, як тоді говорили, наддніпрянської. Висока оцінка літературної мови, усталеної на підрадянській Україні, просвічує з другого вживаного терміну — великоукраїнська. Посередньо цей термін виявляв згоду галичан вважати себе і свою мову «малоукраїнськими» (таке означення ніколи не вживалося). Уважливіше ставлення до «чистоти» мови в середині тридцятих років підмітив Сімович (1934а, 90). Він також спостеріг появу «ультравеликоукраїнізмів»: до західноукраїнської інтеліґенції продиралися російські слова й звороти, бо мовці вважали їх за «чисто українські» (1934б, 150).

 

Тут виявилося те, що зв'язки Західної України з Східною після совєтизації останньої стали утруднені, а в середині тридцятих років і зовсім урвалися. У розпалі кампанії проти «капіталістичних шпигунів» і «шкідників» кинено й здійснено гасло «граница на замке». Та й війна, яку провадив Кремль проти селянства, вимагала повного затемнення.

 

Єдиними дорадниками підпольських українців у питанні «чистої» української мови, тобто київського її стандарту, були нечисленні зацікавлені мовою еміґранти з підросійської України, що виїхали звідти десь коло 1920 р. Одним з таких був Модест Левицький з його «Паки і паки («Воля» 1920) і «Українською граматикою для самонавчання» (третє видання, 1923). Другим був Є.Чикаленко, що видав «Про українську літературну мову» (1920. Перше видання 1907). Мовознавцями вони не були. Левицький  — письменник, Чикаленко — давніше землевласник і аґроном. Професійним мовознавцем серед мовних дорадників був лише Іван Огієнко, дуже активний у цій ділянці. Він опублікував «Український стилістичний словник» (1924), «Чистота і правильність української мови» (1925), «Нариси з історії української мови» (1927, справді тут мало історії), «Складня української мови», дві частини (1937, 1938) та ін. Особливо впливовим був популярний місячник «Рідна мова», видаваний ним у Варшаві в 1933-1939 pp. В ньому Огієнко поширював погляди київської «етнографічної школи» двадцятих років, розгромленої в роках  тридцятих. В «Рідній мові» знаходимо всі зразки мовної пропаґанди. Там друкувалися статті, огляди мови різних видань, поради, відповіді на листи читачів, діялоги, мовні жарти і т.п. Але польські органи влади перешкоджали еміґрантам з підросійської України селитися в Галичині та на інших українських теренах, змушували їх жити, як правило, на польських територіях, зокрема у Варшаві, і таким чином обмежували особисті зв'язки.

 

У Галичині подібного напряму дотримувався В.Сімович, не доходячи, однак, до крайнощів, як Огієнко. Та після появи книжкою його заміток «На теми мови» (1923) він мало що писав з царини мовних порад і унормування мови, всього кілька статтей, розкиданих у періодиці. В таких умовах практичний вплив літературної мови на львівське койне був незначний. Вживані в освітніх установах шкільні граматики були або цілком витримані в галицькій традиції (С. Смаль-Стоцький і Ф. Ґартнер, «Граматика української [руської] мови»,  четверте видання, 1928), або вносили дуже невеликі зміни («Граматичні вправи» для вжитку в різних клясах і типах шкіл Ом. Поповича, 1924-1928. Детальніша бібліографія в Сімовича 1934в, 39) Після радянської окупації у вересні 1939 р. нова влада відразу, без жадного обговорення, запровадила київські норми (такі, які існували в той час, див. розділ 7) для всіх писаних і друкованих текстів. Це, одначе, не справило скількибудь помітного впливу на розмовну мову, бо час був надто короткий, вона лишилася незмінна аж до відступу радянського війська в червні 1941 р.

 

Якщо «великоукраїнська» орієнтація мовців Західної України була більш теоретична, ніж практична, то впливи польської мови виявилися дуже таки дійсними. Виглядає, що вистачало простих фонетичних замін, щоб запозичення з неї були сприйнятливі. Міська мова рясніла кальками з польської, починаючи з форм суспільного етикету, таких як звернення й привітання, і кінчаючи технічними поняттями. Про перші писав доволі докладно Сімович (1934г). Сюди належать такі формули звернення як пане-добродію (польське panie  dobrodzieju) i таке титулування правника як пане меценасе (польське panie mecenasie) та ін. (Шах [264] пригадує, що учні української гімназії у Львові залюбки читали польські книжки з науки доброго тону). Урбаністичні технічні терміни можна проілюструвати такими зразками з розмовної мови, як назви трамвайних ліній двійка, чвірка, п'ятка і т.д. (польське dwójka, czwórka, piętka) або назви школярів у залежності від кляси: шестак, семак, восьмак (Шах 233. Пор. з польським szóstak, siódmak, ośmak). Коли при Академічній гімназії у Львові організувалася футбольна команда, її названо кружок гри ніжної пилки. Колишній гімназист пам'ятає, що учні називали її футболевий клюб (Шах 84. Події стосуються ще до 1908 року). Обидві назви мали польський взірець: piłka nożna, klub futbolowy. Звісно, запроваджено фонетичні субституції, але польський слівний наголос часто зберігався. Таким чином у львівське койне ввійшов цілковито чужий українській мові наголосовий тип: '-:-'- (тра́мвай : трамва́ю).

 

Загальна картина співвідношення львівського койне і літературної мови особливо чітко проступає в питаннях правопису та, до певної міри, термінології.

 

«Найголовніші правила українського правопису», рекомендовані Академією Наук в Києві (1919,1920,1921), зустріли деяку критику на підпольській Україні (М. Возняк 1921, В. Гнатюк 1922). В 1920-1922 роках питання правопису обговорювало Наукове Товариство імени Шевченка у Львові. Дебати часто бували гарячими. Як переказують, Ол. Панейко і Ф.Колесса настійливо обстоювали київські правила, І.Зілинський висловлював помірковані застереження, а О. Макарушка завзято і вперто протестував (Шах 175 і далі). Як наслідок цих обговорень НТШ затвердило й видало 1922 р. «Правописні правила» К. Кисілевського (Карпова 130). (Згодом на доручення візитатора українських середніх шкіл Ів. Копача ці правила переглянув Ол. Панейко. Шах 176).

 

Частину традиційно-галицьких правописних звичок «Правописні правила» відкинули (відокремлене написання дієслівного постфікса -ся і форми майбутнього часу дієслів з  «закінченням» -му, етимологічне написання певних сполучень приголосних), деякі зберегли повністю (невживання апострофа; віддання всіх іншомовних g як ґ, а не г; віддавання l у позичених західноевропейських словах майже виключно паляталізованим ль тощо). Деякі «київські» правила запроваджено частково (напр., подвоєні н, д, т, л в іменниках середнього роду, але не с, з, ш, ж, ч: зілля але колося), інші запропоновано як рівнобіжні до узвичаєних галицьких (напр в іменниках середнього роду закінчення -я і -є: життя і життє; багато і богато, інший і инший; мачуха і мачоха – закінчення давального однини в іменниках чоловічого роду на -ові й -ови та ін.).

 

Після публікації «Правописні правила» НТШ викликали критику і в тих, що хотіли більшого наближення до київського правопису (напр., М. Рудницький, 1923), і в тих, що воліли бачити галицькі традиції більш збереженими (напр., В. Гнатюк, 1923; І. Панькевич, 1923; В. Домбровський, 1925. Бібліографія наведена — не  завжди точно — в Карпової 131 і далі, 134; додаткові матеріяли є в Шаха: 175 і далі). Правила, видрукувані так чи так як проєкт, не мали зобов'язуючої сили, не було, зрештою, й установи, яка б їм такої сили надала. Рідко хто їх дотримувався послідовно. Видання й далі різнилися правописом.

 

Коли відбулася Харківська правописна конференція 1927 року, і наслідком її праці був «Український правопис» 1929 р., 25 травня того ж року Наукове Товариство ім Шевченка вирішило прийняти в основі нові правила. З доручення НТШ М. Возняк підготував «Український правопис із словничком» (близько 6.500 слів) 1929 р. Але непослідовність правопису, зумовлена намаганням поєднати дві традиції, відчувалася на підпольській Україні не менш сильно, ніж на радянській (див. критичні зауваги С. Смаль-Стоцького, М. Рудницького та ін., на які посилається — неточно: Карпова 136) Щойно після заміни цього правопису правописом Хвилі з його явно русифікаційною тенденцією, ставлення до правопису 1929 року в Галичині зм'якло. У «Правописних правилах» і  «Правописному словничку» К. Кисілевського (1934), в деяких випадках наведено як рівнорядні форми за правописом НТШ 1922 року і за правописом 1929 р.

 

Навіть оцей побіжний виклад ортографічних проблем, перед якими стояли підпольські українці в міжвоєнний період, достатньо виявляє конфлікт між двома несполучними прагненнями: засвоїти «великоукраїнський» правопис і зберегти, бодай частково, традиційні галицькі елементи. Нормалізатори мови опинилися в глухому куті.

 

Сказане стосується також до праці в ділянці термінології. Конфлікт, правда, відчувався тут слабше, бо ці проблеми заторкували вужче коло людей і робота велася в малому маштабі з огляду на брак і коштів, і фахівців. Якщо поминути «Німецько-український правничий словник» Костя Левицького (друге видання, 1920), що за принципом і часом укладання належить властиво до австрійського періоду, то можна згадати лише праці Володимира Левицького з термінології математики, фізики й хемії та «Музичний словник» (1933) Зіновія  Лиська. Ці роботи теж є компромісом галицької традиції з київськими словниками.

 

Загальна лексикографія позначена тими самими суперечностями. Обсяг виконаної праці тут дуже незначний, всього кілька практичних словників невеликих розмірів: польсько-українські й українсько-польські І. Свєнціцького (1920) та Є. Грицака й К. Кисілевського (1931), німецько-український Г. Наконечної (1939).

 

З граматики не видано жадної праці, де система літературної мови розглядалася б в цілості. Найважливіші з нових — «Opis fonetyczny języka ukraińskiego» І.Зілинського (1932) і «Значення українських прикметників» Р. Смаль-Стоцького (1926) — опрацьовували тільки певні ділянки, дані літературної мови в них використано поряд з діялектним матеріялом, якому не раз приділено більше уваги.

 

Загалом, праця мовознавців підпольської України в галузі сучасної літературної мови була важлива як противага повному розгромові українського мовознавства під советами  у тридцятих роках. Сама по собі вона несистематична й невелика обсягом. І все ж вона кидає світло на те, як підпольські українці пробували збороти мовну відокремішність. Не бракувало доброї волі довести до злиття двох мовних потоків, але рівночасно діяли потужні відцентрові сили. А найголовніше, не було зовнішніх обставин, які вможливили б таке злиття. Політичні режими й побут у двох частинах країни були такими кардинально відмінними, що досягти одности мови стало немислимим. Дещо спростивши картину, можна говорити про одну тільки спільну рису наперекір жорстоким утискам українська мова вижила і там, і там. Форми наступу на неї у кожній країні стосовано інші. У Польщі уряд не намагався змінити внутрішню структуру мови. Але і в Польщі, і в Радянському Союзі — а, фактично, Росії — кінцева мета політики сходила на те саме: знищити українську мову. Під Польщею був можливий і активний, і пасивний спротив, під радянським режимом — тільки пасивний.

 

Подібності й відмінності в стані й статусі української мови (і становищі українців) на підпольській  і на радянській Україні наочно видно з таких двох випадків.

 

Коли 1933 року почалися атаки на «буржуазний націоналізм» у мовознавстві, викладач харківської Промислової Академії Полонський (його ім'я мені незнане) наважився виступити в обороні громлених (Хвиля, «Знищити...» 112). Його заарештували того ж вечора. Не відомо, чи його розстріляли, чи він загинув на засланні, але до нормального життя він ніколи не повернувся.

 

В березні 1923 року у Львові вчитель Михайло Галущинський виступив з протестом проти декрету уряду, який вимагав, щоб в українських середніх школах історію й географію викладали польською мовою та щоб шкільне діловодство теж провадилося цією мовою. Галущинського негайно звільнили з роботи, і його сім'я з чотирьох осіб опинилася в скрутному становищі. На поміч прийшли українські організації. Галущинський набув популярности. В найближчих виборах його  обрано послом до Сейму, а в наступних — членом Сенату, де він навіть став віцепрезидентом (Шах 141 і далі).

 

Чи треба згадувати, що ні Полонський, ні Галущинський не спинили антиукраїнської політики в двох державах?

 

8.2. Українські землі під Румунією

 

Після того, як 11 листопада 1918 року військо Румунії зайняло Чернівці, а незабаром і всю Буковину, на цих землях стали чинними румунські закони. В наступні роки права й статус української мови правно визначалися, з одного боку, міжнародними зобов'язаннями Румунії супроти національних меншин, а з другого — румунською конституцією й іншими законами.

 

Для нашої теми мають значення два міжнародні договори: Сен-Жерменський, який Румунія підписала неохоче, з великим запізненням (9 грудня 1918 року в Парижі, а не у вересні в Сен-Жермені, де він був поданий їй на розгляд) і Севрський, підписаний 10 серпня 1920 року.

 

В першому договорі зобов'язання, що їх брала на себе Румунія щодо мов, зформульовані в параграфах 8, 9 і 10. В §8 читаємо:

 

На вільне вживання кожним румунським громадянином будь-якої мови в приватному спілкуванні, в торгівлі, в релігійних справах, у пресі або публікаціях кожного роду не будуть накладатися жадні обмеження... Якщо румунський уряд устійнить державну мову, румунським громадянам не-румунської мови будуть надані достатні можливості для вживання їхньої мови, — чи то усно, чи на письмі, — в судових органах.

 

У §9 румунський уряд погодився, що громадяни матимуть право «закладати, провадити й контролювати власним коштом добродійні, релігійні й громадські інституції, школи та інші виховавчі заклади з правом уживати їхньої власної мови». Нарешті, §10 установлює, що «в містах і округах з поважною  кількістю румунських громадян іншої, ніж румунська, мови Румунія забезпечить у державній виховно-освітній системі достатні можливості, щоб у початкових школах освіта давалася дітям таких громадян їхньою власною мовою« («Treaties», III, 3727 і далі).⁶⁸

 

В укладеному два роки пізніше Севрському договорі, що вперше визнав за Румунією всю Буковину (§3,6. Materialien, 206 і далі), нічого не говориться про права національних меншин і їхніх мов.

 

Зобов'язання, що їх прийняла на себе Румунія, підписавши Сен-Жерменський договір, не були включені в конституцію 28 березня 1923 року. В §126 цієї конституції сказано, що «державною мовою Румунської держави є румунська мова» (Constitution 24). У кількох місцях повторено, що румунські піддані — якою б мовою вони не говорили — повинні мати рівні права (напр., у §8: «Піддані Румунії, незалежно від походження, мови чи віровизнання, рівні перед законом» — ст.6), але ніде не ґарантовано ніяких прав жадній мові, окрім румунської. В конституції 27 лютого 1938 повністю збережено §126 (який став тепер §94: Constitution 2, ст. 19), але всі  згадки про не-румунські мови випущено, тим самим роблячи їх неіснуючими з правного погляду.

 

Щодо законів, які визначали становище Буковини та української мови і на ній, і в цілому Королівстві, то слід спинитися на двох. Декрет з 19-31 грудня 1918 р. підпорядковував буковинські землі так званому міністрові для Буковини при букарештському уряді (а згодом голові реґіональної комісії), на ділі диктаторові з необмеженою владою. Щоб краще уявити його всесильність, досить пригадати, що на Буковині двічі запроваджувано воєнний стан (стан облоги): перший раз цей стан тривав з 1918 р. по 1928, а вдруге з 1938 до 28 червня 1940 р., дня, коли радянське військо окупувало Буковину. (Першими міністрами для Буковини були: в уряді лібералів — як звали себе румунські консерватори — І. Ністор;  в уряді націонал-цараністів — інакше партії румунських хліборобів — Т. Савчук-Савяну).

 

Другим важливим законом був закон ч.176 (декрет Міністерства освіти ч.2571) з 24 липня 1924 p., який стосується до тих румунів, що «забули свою рідну мову». У §8 читаємо: «Громадяни румунського походження, що забули [au pierdut — буквально «загубили»] свою матірню мову, зобов'язані давати своїм дітям освіту тільки в державних або приватних школах з румунською мовою викладання» (Colectiune 530). Закон не уточнює, чи мова йде про окремі родини, що живуть поза Румунією, чи про групи населення в країні, формулювання його нарочито двозначне. Це був, одначе, секрет полішинеля, що уряд мав на увазі українців. Закон офіційно запроваджував поділ національних меншин на дві групи: тих, що мали право зберегти свою мову (угорці, німці — про них прямо сказано в §7), і тих, що цього права не мали (передусім українці). Підвести українців під цей закон було тим легше, що румунські історики «доводили», наче українці справді є слов'янізованими румунами. В дійсності закон тільки леґалізував повсякденну практику. Практику цю, хоч і пов'язану з загальним напрямом політики центрального уряду, в кожному окремому випадку визначали місцеві обіжники, а ще, либонь, частіше особисті  нахили кожного окремого урядовця, байдуже цивільної чи військової влади, поліції чи гіркої слави сиґуранци (таємної охранки). Закон відчиняв двері найгіршим формам терору: не виправданим леґально арештам, тортурам, тілесним карам; він змушував жити в постійному страху, але разом з тим дозволяв раптові й непередбачені виломи з загальної політики, поодинокі вияви сприяння, які, правда, ніколи не тривали довго.

 

Історія українців і української мови в Румунії між двома війнами виразно ділиться на три періоди. Протягом перших десяти років (1918-1928) на короткий час приходили до влади консерватори чи «народна партія» (Partitul poporului) генерала Ол. Авереску, але, як правило, влада належала «лібералам» (найконсервативнішій румунській партії) на чолі з І. Братіяну.

 

Не зважаючи на окремі відхилення, завжди можливі там, де панує сваволя, це був час повної неґації всього українського. Дуже швидко по окупації повністю румунізовано суди и державні установи. Скасовано автономію Буковини, крайовий сейм і повітову самоуправу. Всі українські політичні партії розпущено, так що українці не мали змоги виставляти самостійних кандидатів на виборах, українські депутати могли бути обрані тільки за списками румунських партій. Тому українських представників в Асамблеї було дуже мало (один після виборів у серпні 1919 p.; три після травня 1920 р., чотири з січня 1922 р. на приблизно 390 депутатів. Квітковський 340, 343; Піддубний 222), а в Сенаті — жадного. Та й вони рідко забирали голос в українських справах. Закрито майже всі українські товариства, що до окупації мали густу сітку осередків на Буковині (разом 1.763 відділи. Піддубний 131), хоч деякі втрималися, а деякі нові заснувалися згодом Культурно-освітнє товариство «Руська бесіда», що існувало з 1869 року, втратило все своє майно, його 125 низових клітин-читалень розгромлено (див. перелік у Піддубного 132 і далі, Квітковського 364).

 

Зліквідувати українське шкільництво забрало кілька років. Чернівецький університет повністю румунізовано, українознавчі катедри відповідно переформовано. Закрито три українські гімназії (в Кіцмані 1920 р.,  у Вижниці 1921, у Чернівцях до 1925 року), з 1927 року припинено викладати українську мову як предмет. У початковій освіті темпи були повільніші, наслідки — ті самі. Якщо 1910-1911 навчального року на Буковині працювало 216 українських шкіл і 179 румунських, то 1922-1923 р. числа змінилися на 155 і 391 відповідно (Піддубний 144; Квітковський 365). Після закону 1924 року про «румунів, що забули рідну мову» процес пошвидшав, і на 1927 рік українські школи в Румунії цілковито зникли, а українську мову ніде не викладали. Така політика знайшла підтримку румунів, що селилися на Буковині. Аґрарна реформа 30 липня 1921 року конфіскувала частину церковних земель для розподілу між селянами. Ці земельні наділи на  Буковині часто припадали селянам-румунам, яких уряд заохочував туди переселятися.

 

Преса і видавнича діяльність не були повністю заборонені, але вони підлягали суворій цензурі; деякі пресові органи закрито, включно з найбільшою на Буковині українською газетою «Буковина» (1918). Декотрі органи після закриття почали виходити знову, під новою назвою. Тому, коли судити з самих назв, кількість періодичних видань не здається надто низькою. Одначе, треба враховувати поправку на довговічність і характер видання. За роки 1918-1928 загальне число назв видань було 17, з чого політичних тижневиків і двотижневиків — 14, журналів гумору й сатири — 2, літературний журнал — один. Щоденної газети не було. Середня тривалість існування окремого органу була, одначе, всього півтора року, і то нерідко з перервами всередині (підраховано на підставі даних у: Квітковський 635 і далі та Піддубний 137 і далі). Ледве чи коли виходило понад три видання одночасно. Їхній розмір був невеликий, а зміст, мова і стиль змушували бажати кращого.

 

Книжок за дев'ять років видано 39, себто 3-4 назви на рік.

 

Працював один український театр, що обслуговував Чернівці й навколишні місцевості. Вистави відбувалися не щоденно (Квітковський 593).

 

В Басарабії не було ні української преси, ні товариств.

 

Українці на Буковині в переважній більшості православні, а Православна Церква була повністю опанована румунами. 1921 року назву Греко-Православна Церква змінено на Румунська Православна, 1925 р п'ять митрополій, а серед них і Буковинську, підпорядковано патріярхії в Букарешті. Митрополичий церковний уряд складався з Єпархіяльної ради, Духовної консисторії й Єпархіяльних зборів; до останніх входило двадцять священиків і сорок мирян. Українці могли мати своїх представників лише в останній інституції, отже не могли впливати ні на які рішення, але й тут їх було лише двоє (Квітковський 373 і далі). Від священиків  вимагали вести церковні записи румунською мовою, їх теж заохочували казати проповіді по-румунськи (Піддубний 127)

 

Другий період румунської окупації починається 1928 р з приходом до влади націонал-цараністів. Сподівалися на деяке пом'якшення режиму. І справді, знято стан облоги менш суворою стала цензура, але не багато більше. Наступні уряди (коаліційні й ліберальні), що змінювали один одного в 1931-1937 pp., цих заходів не скасували. З іншими новинами сталося не так. За цараністів у школах, де переважали українські діти, дозволено викладати релігію по-українськи і запроваджено українську мову як предмет, 8 годин тижнево у нижчих клясах, 6 у вищих (декрет 31 грудня 1929 р.). Правда, тепер дозволене законом навчання гальмувала нестача вчителів і підручників. 1933 року ліберальний уряд цей декрет скасував, а спеціяльним наказом з 9 вересня 1934 р звільнено з роботи 24 учителів, які домагалися, щоб курси мови відновлено (Квітковський 369). У другий період українці домоглися ще деяких — хай і незначних — успіхів. Вперше від часу румунської окупації леґально створюється українська політична партія: Українська національна партія — УНП, (1927). УНП домагалася, щоб змінено розподіл землі, запроваджений за аґрарної реформи 1921 p.; щоб українську мову допущено в державні установи й школи; щоб скасовано закон, який зачисляв українців до румунів, що «забули материнську мову» тощо (Квітковський 347). У виборах 1928 року українці здобули один мандат до Сенату;  у виборах 1930 р. — п'ять до Камери, один до Сенату; у виборах 1932 р. — три до Камери; а у виборах 1933 р. — два. Відновлює діяльність Український народний дім у Чернівцях, центральний культурно-освітній осередок на Буковині. На 1937 рік було не менше 15 українських неполітичних товариств різного типу: культурних, жіночих, студентських тощо (Квітковський 359).

 

1928 року в Чернівцях починає виходити щоденна газета «Час», 1933 р. — журнал для дітей «Ластівка» (Квітковський 650). Використовуючи відносне послаблення цензури, українські націоналісти з-поза Румунії засновують у Чернівцях  місячник «Самостійна думка» (1931-1937) і тижневик «Самостійність» (1934-1937), до складу редакцій яких входять також буковинці. Оскільки ці видання не зосереджувалися на специфічно румунській проблематиці, вони утрималися аж до 1937 року, хоч вряди-годи цензура їх тимчасово закривала (Квітковський 651). Були й соціял-демократичні органи («Нове життя» 1931-1934) і навіть совєтофільська «Боротьба» (1926-1929). Число періодичних видань, що виходили одночасно, зросло до 7 чи 8. Загальне число назв упало до 10, але це був наслідок того, що середній вік видання збільшився до чотирьох-п'ятьох років — добра ознака. Розмір видань і далі лишався малий, журналістичний рівень не відзначався висотою, наклади були низькі («Час» інколи мав ледве 600 передплатників і ніколи не більше трьох тисяч. Квітковський 645 і далі). Як правило, періодичні видання не були самооплатними, вони потребували дотацій.

 

Українське культурне життя зустрічало безліч перешкод і невдач. Спроби нав'язати контакти з українцями в інших частинах Румунії, зокрема в Північній і Південній Басарабії, кінчилися нічим. Українському театрові постійно дошкуляла місцева адміністрація всілякими заборонами, як от забороною вдягати українські костюми (Квітковський 352). Над українськими кооперативами з 1929 року встановлено державний контроль і швидко доведено їх до занепаду. Вакаційні курси української мови, засновані по селах коло 1926 року, що поволі набирали популярности, заборонено 1933 р. і повторно  1934 р. (Квітковський 676 і далі). Але найважливіше те, що й далі не було української школи, а мовою комунікації по містах була румунська. Православна Церква зоставалася опанована румунами, хоч 1932 р. в Єпархіяльних зборах українці мали вже 14 представників, а 1931 року в Чернівцях заснувалося Українське православне братство (Квітковський 375 і далі).

 

Коли 1938 року в країні встановлено королівську військову диктатуру Кароля Другого, розпущено представництва, заборонено всі політичні партії — українські й румунські, — прийнято нову конституцію, а на Буковині відновлено стан  облоги. «Поміркований курс» попереднього десятиліття вривається. Стираючи традиційні кордони, Буковину приєднують до новоутвореного Сучавського цінуту (области) у квітні й червні 1937 р. відбуваються два голосні процеси над українськими націоналістами. Націоналістичні видання закривають. Забороняють усі українські товариства, окрім п'ятьох (Квітковський 371). З періодики лишається тільки щоденник «Час». Для нагляду над національними меншинами у травні 1938 року при уряді створено Генеральний комісаріят для національних меншин.

 

У квітні 1940 року уряд, стурбований радянською окупацією Галичини, побоюючися за долю Буковини й Басарабії, оголосив про недалекі зміни. Українських представників запевнено, що стане вільніше. 28 червня 1940 р. радянська армія перейшла румунський кордон. Українській мові на Буковині, в Хотині й Південній Басарабії надано того самого статусу, що й на радянській Україні.

 

Протягом двадцятилітньої румунської окупації, здобутки, що їх мала була українська мова, зведено майже нанівець. Її функції звелися до вжитку в родинному колі та в обмеженому обсязі в українських товариствах, театрі й пресі. З міст українську мову витиснено, нею говорило майже виключно село, де послуговувалися не літературною відміною, а місцевими говірками. В церковному житті статус мови був хисткий. Серед освічених верств вона правила за засіб унутрішнього спілкування в суті речі лише в колах інтеліґенції гуманітарного напрямку (вчителі, духівництво, журналісти  недорозвиненої української преси). Слова на означення нових понять у розмовній мові звучали, як правило, своєрідними цитатами з румунської. Зв'язку з радянською Україною не було сливе ніякого. Ані прямування доби українізації, ані русифікаційні тенденції пізніших років Буковини не торкнулися. Зв'язки з суміжною Галичиною були жвавіші, як не як Польща з Румунією були в союзі. Тією мірою, якою літературної мови вживано, це було галицьке (львівське) койне, навіть якщо Піддубний (99) має рацію, коли говорить,  що буковинці недолюблювали галичан і мали тенденцію гримати: Геть з Буковини, заброди!

 

За зразок тодішньої літературної мови можуть правити два тут подані уривки з тижневиків «Хліборобська правда» (з 6 лютого 1938 р.) і «Самостійність» (з 31 травня 1936 та 17 січня 1937 р.) (фотокопії у: Квітковський 648, 653). Хоч видання репрезентують ідеологічно протилежні напрями, їхня мова майже тотожна, що ясно вказує на спільний взірець: галицьку пресу. Вистачить кількох прикладів. У правописі: ґеній, Лєнін, Підгіря (апостроф взагалі не вживається), ідеольоґії; у фонології: нарід, вілляв, блеску, значіння, взаїмно, дужаннє; у морфології: святковання, всі здібности; в синтаксі: пятьох підсудних... відповідатимуть, носителями ідеї... люди; в лексиці й фразеології: круги, забираємо становище, підложення ретарди, приказ, на днях, румунський горожанин, в цілому світі, під теперішню пору...

 

Буковина перебувала в такому стані — і з політичного, і з мовного погляду, — що не могла впливати на розвиток літературної мови ні на радянській, ні на підпольській Україні, її мовні зусилля були спрямовані на те, щоб тільки не дати зникнути своїй власній українській мові. Це завдання було виконане.

 

8.3. Закарпаття під Чехо-Словаччиною

 

Коли Австро-Угорська монархія розпадалася на частини і 16 листопада 1918 р. Угорщина проголосила незалежність, соціял-демократичний уряд М. Карольї видав закон про «Руську країну» (24 грудня): Закарпаття одержало автономію, окремий парлямент, право на  «вживання власної мови» (Markus 13). Обіцяне не встигло здійснитися. 21 березня 1919 року владу захопили комуністи; вибухла громадянська війна, що призвела до інтервенції сусідніх держав, які спільними силами повалили комуністичний режим. За короткотривалої (кінець березня — початок квітня) радянської влади в Закарпатті  видано декрет ч.24, яким запроваджувано в школах місцеву мову, як вона була кодифікована в граматиці А. Волошина (Штець 11). Але на цей час Західне Закарпаття було вже окуповане чехо-словацьким військом (з 15 січня 1919 р.), південносхідна частина країни румунською армією, а в центральній ще трималися угорці. До травня 1919 року чехословацькі сили захопили всю територію Закарпаття, крім околиць Сиґоту.

 

8 травня 1919 р. представники місцевих народних рад зібралися в Ужгороді на Загальні народні збори (Центральна Руська Рада), щоб вирішити майбутнє краю. Існувало три можливості: лишитися в складі Угорщини, приєднатися до Румунії або приєднатися до Чехо-Словаччини. Четверта можливість — з'єднатися з Україною — існувала лише в теорії: Україну від Закарпаття відділяли землі, окуповані поляками й румунами, а до того соціяльні й політичні структури країн були надто різні. Народні збори одноголосно ухвалили приєднатися до Чехо-Словаччини. Питання про те, чи постанова зборів дійсно відповідала бажанню людности (делеґати не були обрані у прямих виборах) і якою мірою присутність чехо-словацького війська вплинула на рішення, лишається відкритим. Проте, не влягає сумніву, що інші можливості не мали активної підтримки. Таким чином Закарпаття стало частиною чужої держави не в наслідок збройного конфлікту, як це було у випадку радянської України, Галичини і частково Буковини, а чи то з власної волі, чи з байдужости. Паризька Мирова конференція санкціонувала передачу Закарпаття Чехо-Словаччині Сен-Жерменським договором, підписаним 10 вересня 1919 року.

 

Сен-Жерменський договір заклав підвалини правного статусу Закарпаття і визначив напрям мовної політики. §10 договору визначав область як «русинську  територію» (the Ruthene territory), що мала бути «автономною одиницею в межах Чехо-Словацької Держави» і говорив, що їй має бути наданий «якнайповніший ступінь самоврядування, припустимий у межах єдности Чехо-Словацької Держави». §11  твердив, що «русинська територія» повинна «мати окремий парлямент. Цей парлямент матиме законодавчі права в усіх мовних, освітних і релігійних справах, у справах місцевої адміністрації і в інших справах, які Чехо-Словацька Держава передасть йому». Область повинна була мати губернатора, призначуваного президентом Чехо-Словаччини, але «відповідального перед русинським парляментом». У §12 Чехо-Словаччина погоджувалася, щоб «усі урядовці Русинської території обиралися, скільки можливо, з мешканців цієї території». Нарешті, § 13 надавав «русинській території» право вибирати депутатів до загальнодержавного парляменту нарівні з іншими чехо-словацькими землями («Treaties», 3708 і далі).

 

У конституції Чехо-Словаччини, прийнятій 29 лютого 1920 р., про права мов говорилося в двох параграфах. §128 ґарантував громадянам право «вільно вживати мову їхнього вибору в приватному і діловому спілкуванні, в усіх справах, що стосуються до релігії, в пресі і взагалі в усіх публікаціях або в громадських зборах». § 131 окреслював мову освіти. Він читається: «У містах і округах, де живе значна частина чехословацьких громадян, що говорять мовою іншою, ніж чехословацька, дітям таких чехо-словацьких громадян буде ґарантована в публічній освіті в межах відповідних загальних правил належна можливість діставати освіту їхньою власною мовою. В той же час чехо-словацька мова може вимагатися як обов'язковий предмет навчання» (Constitution 1920, ст. 93 і далі; англійський текст ст. 45 і далі). Конституція лишила відкритим питання про урядову мову і про права інших мов у ділянках освіти й адміністрації.

 

Ці питання вияснював окремий закон з 29 лютого 1920 р., виданий, як сказано, «згідно з §129» конституції. Неофіційно закон називали «мовним законом». Він починається з того, що в §1 проголошує чехо-словацьку  мову (політично мотивований лінґвістичний гібрид. У §4 його визначено як чеську мову на чеських землях, словацьку на словацьких) державною мовою, тобто мовою, «1) якою має провадитися праця всіх  судів, установ, інституцій, підприємств і органів Республіки... 2) Якою має друкуватися головний текст державних та інших банкнот. 3) Якої вживатимуть озброєні сили країн з метою командування і як службової мови» (Sobota III, 140 і далі) з застереженням, що в місцевостях, де 20% населення або більше, говорить іншою мовою, суди повинні приймати заяви й зізнання сторін, а також формулювати обвинувачення тією мовою; і що національні меншини мають право на освіту своєю мовою (§5, ст. 49)

 

І конституція і «мовний закон» мали окремі положення щодо Закарпаття, які в основному переповідали Сен-Жерменський договір. Так у конституції в § 3, 2 Закарпаття названо «автономна територія Карпатська Русь», що їй ґарантується «найвища міра самоврядування, що узгоджується з єдністю Чехо-Словацької Республіки» і, відповідно, стверджується, що вона «матиме власний парлямент, який вибиратиме її провід (předsednictvo) та інших урядовців». Цей парлямент «видаватиме закони в мовних, освітних і релігійних справах, у справах внутрішньої адміністрації і в таких інших справах, які визначать йому закони Чехо-Словацької Республіки» (Constitution 4, 22; чеський текст ст. 39 і далі). У такому ж дусі «мовний закон» в §6 твердив: «Парлямент, що буде заснований для Русинської країни, матиме виключне право полагоджувати питання мови на цій території згідно з урахуванням потреби забезпечити єдність Чехо-Словацької Республіки» (Sobota III, 148).

 

Не було певности, як називати несподівано набуту землю, майже подарунок на день народження Чехо-Словаччини. В Генеральному статуті краю вживано назви Підкарпатська Русь, але назва «Русинско» теж була прийнята; говорилося, що перша назва виправдана історичною традицією, друга, правдоподібно, була звичайним перекладом терміну «русинська територія»,  вжитого в Сен-Жерменському договорі. Вважалося, що обидві назви тимчасові і вживатимуться тільки «до законного полагодження справи» (do právoplatné úpravy); але була певність, що «в школах народна мова (lidový jazyk) буде мовою навчання, як також урядовою взагалі». Цю мову також називали русинською (rusinský). Зазначалося, що навчання цією мовою у першій клясі почнеться так скоро, як тільки можливо, і поступово пошириться на старші кляси. Як предмет ця мова мала бути обов'язковою в усіх клясах (Sobota І. 132).

 

Певність похитнулася на самому початку чеської діяльности на Закарпатті. Українські селяни не раз не знали, якою мовою вони говорять. Єдлінська (96) наводить відповідь селян з Пістрялового у 1918 році: «Ми не годні туй ужити, бо од нас школи наші рускі загубили і наш язик од нас ізтерли. Ми тепер ні по-руски ні по-мадярски не знаєме». Що гірше, закарпатська інтеліґенція перебувала не в багато кращому становищі. Одні вважали, що місцевою мовою є мова русинська (тоді котрий з кількох відмінних діялектів лежить в її основі?), другі обурено відкидали цю, на їхню думку, неоковирну сільську говірку й настоювали на церковнослов'янсько-російській традиції в безлічі її варіяцій. Шукаючи неупередженої поради, органи влади звернулися до Чеської Академії Наук у Празі. Академія, тримаючися добрих демократичних засад, відповіла, що це справа самого народу вирішити, яку літературну мову вони вибирають, але одночасно не радила творити нову, русинську, мову на основі котрогось з місцевих діялектів, а вважала за доцільне запровадити українську мову в її галицькій формі: «Через те, що місцевий русинський діялект, що про нього говорить Статут, — незаперечно малоруський, треба літературною мовою тамтешнього громадянства визнати літературну мову малоруську..., себто галицьку українську», тільки з етимологічним правописом, звичнішим для корінного населення. Щождо російської мови, то її слід вивчати як предмет в середній школі (Tichý 112 і далі).

 

Знов таки в добрій вірі, керуючися цього разу і демократичною засадою і порадою найавторитетнішої  наукової установи, уряд запросив з Відня молодого ще галицького мовознавця Івана Панькевича (1887-1958) на  посаду мовного дорадника в відділі освіти при крайовому уряді (Штець 19). На превелике здивування Панькевича, йому надано «диктаторські права в справах мови», як він висловився в листі з 25 січня 1920 р. (Мушинка 131). Та коли вчений зіткнувся з дійсністю, ентузіязм його швидко зів'яв. Вже десь по трьох місяцях він пише: «Мені особисто тут надоїло. Треба битися за азбуку так, як то було у нас в 50-их роках. Русофіли не хотять допустити до народного язика і тому розпочали боротьбу проти всего, що не має російських форм. Я тут ніби щось значу, а ніби нічого» (Мушинка 131). Щоб відстояти українську мову, Панькевич змушений був робити поступки одну за одною, особливо в питаннях правопису і абетки. І все одно його граматика для середньої школи — «Граматика руського языка для молодших кляс шкôл середних и горожаньских» — не побачила світу аж до 1922 p., a тим часом школи користувалися граматикою А. Волошина — «Методическа грамматика карпато-русскаго язика для народных школ» (1901 і 1919), — що була в суті речі російською граматикою з домішкою певних льокальних рис, як от закінчення -ти в інфінітиві, як замість как та ін., і призначалася для вжитку в початковій школі. Тим часом у початкових клясах вживано виключно старих підручників.

 

У кращому становищі знайшовся другий гість з Галичини В.Бірчак, теж співробітник закарпатського шкільного управління. Йому доручено скласти літературні хрестоматії для шкіл («Руська читанка для І. клясы гимназійноѣ и горожанськихъ школъ», 1922 і така сама для четвертої кляси, 1924). Підібрані уривки він не пристосовував до місцевої говірки, а пояснював у примітках незнайомі слова й вирази льокальними відповідниками (Єдлінська 100).

 

Можна собі уявити, що реакція чехів, які мали справу з місцевими чинниками на Закарпатті, могла бути подібна до реакції Панькевича. Їхня демократична і проукраїнська політика не зустріла загальної підтримки.  Кожен захід натрапляв на вороже ставлення якоїсь групи, викликав публічні або приватні доноси. (За Magocsi 140 перший лист  такого характеру вислано до Праги в лютому 1920 р.). Новоприбулим галичанам і чехам всі ті прискіпування не могли не здаватися порожніми, дріб'язковими, не вартими ні уваги, ні запалу, які в них укладали.

 

У таких обставинах чехи не виконали деяких своїх зобов'язань. Сейм не скликано. Першим губернатором краю мусів бути місцевий мешканець. Але, можливо, через брак особи, що на неї погодилася б переважна більшість, у квітні 1920 року губернатором призначено американця закарпатського роду Григорія Жатковича. Становище його, хоч-не-хоч, носило характер декоративний. Практичними справами керував віцегубернатор Петр Еренфельд, чех. Така ситуація була, можливо, однією з причин, чому Жаткович, не відбувши й року, у березні 1921 p., зрікся свого посту. Не менше важливо, що начальником шкільної адміністрації був чех, спершу Йозеф Пешек (до 1924 p.), а по ньому Йозеф Шімек. В умовах гострої нестачі кваліфікованих учителів, Пешек прийняв на роботу декого з Галичини (більше — російських еміґрантів, що не знали ні української літературної мови, ні місцевих говірок), та деяких чеських леґіонерів, що, пробувши кілька років у Росії, трохи підучили російську розмовну мову (Штець 16).

 

Все це виглядало як продумана централізаційна політика празького уряду в колонії (офіційна причина резиґнації Жатковича), а може й справді так було. Брак місцевої політичної еліти, безперечно, сприяв такій політиці і, бодай з погляду чехів, її виправдував. Другою причиною могли бути сильні комуністичні впливи, що давали себе відчути на Закарпатті в ті роки (Markus 17).

 

За таких обставин, при невеликій підтримці місцевої людности довелося галичанам починати просувати на Закарпатті справу української літературної мови галицького зразка. Крім складання підручників та дорадчої роботи при школах, дуже важливими кроками в цьому напрямі була організація, і провадження «Просвіти» (заснованої 9 травня 1920 року) і редаґування  кількох періодичних видань, що їх  здебільшого організовувала «Просвіта». Вони охоплювали різні сфери інтересів: від ученого «Наукового збірника» (1922-1938) до популярного щорічного «Календаря» (1923-1938) і місячників для дітей та молоді: «Пчôлка» (1923-1934) і «Наш родный край» (1923-1939). 1923 року «Просвіта» мала чотири філії і 82 читальні поза Ужгородом, на 1934 р. — відповідно 10 і 230. При «Просвіті» існував український театр (Руський народный театр, 1921-1929), хор тощо (ЕУ 2, 2371); з 1928 р. «Просвіта» утримувала «Народный дом» в Ужгороді. Швидко розвивалося товариство молоді Пласт. Проте, найзначнішим успіхом було те, що все більше представників місцевої інтеліґенції приєднувалося до української «партії» або схилялося в її бік, включно з немолодим і вельми шанованим Августином Волошином (1874-1945 чи 1946). Свою русофільську граматику, що вийшла 1919 року, Волошин переглянув і видав 1923 р. як «Методичну граматику карпато-руського языка». Тут було ще дуже далеко до української літературної мови, якої автор ніколи не опанував, але пороблені зміни говорили про рух у цьому напрямі. Еволюція Волошинових поглядів відбивала нові настрої. Ситуація 1923 року різнилася від ситуації 1919-1920 pp.

 

Ні Панькевич, ні його однодумці не забули науки попередніх років. На Першому закарпатському з'їзді вчителів (16-17 квітня 1920 р.) ніхто навіть не порушував питання про українську літературну мову, всі віддавали перевагу місцевим говіркам (Єдлінська 98; Штець 18). Обставини того часу змусили Панькевича маскувати українську мову в своїй граматиці під верховинський і мармароський діялекти, з яких він зберіг одначе лише кілька особливостей (те, що інколи вважають діялектними елементами в Панькевича — напр. Єдлінська 101, — є тільки етимологічним правописом), і вдатися до етимологічного правопису, що справді був радше псевдоетимологічним: коли о переходило в і, його позначали ô, але коли е переходило в і, його позначали не ê, a ѣ. Одначе цей правопис був обов'язковим кілька років.

 

Та все ж не слід перебільшувати успіху Панькевича й  «Просвіти». Українська «партія» лишалася однією з трьох мовних «партій», вона далеко ще не опанувала культурне поле. Уяву про те, як виглядала справа, можна скласти на підставі огляду середніх шкіл (приблизно 1924 р.), що його робить Gerovskij (1934, 512): з чотирьох гімназій у двох навчання провадили українською мовою, в одній — російською, а в одній — мішано; з трьох учительських семінарій дві були українські, одна російська — усе це бодай офіційно; на ділі і українська й російська викладова мова (залежно від освіти й здібностей учителя) мала більш чи менш сильну домішку місцевих говірок, а то й церковнослов'янської мови. Навіть 1923 року вчительський з'їзд відкинув граматику Панькевича 544 голосами проти 2 (Magocsi 140).

 

Загалом, одначе, знання української мови ширилося, пошана до неї міцніла, а сфера вжитку російської мови й місцевих діялектів звужувалася. Це стривожило російську «партію», вона прийшла в стан бойової готовости й кинулася на боротьбу. У противагу «Просвіті» в травні 1923 року засновано «Общество им. О. Духновича», товариство, що мало на меті пропагувати російську мову й культуру. Час заснування Общества майже збігся з часом зміни чеської адміністрації: губернатором призначено А. Бескида, що підтримував русофільську орієнтацію, віцегубернатором — чеха-централіста А. Розсіпала. Як у випадку «Просвіти» ініціятива виходила від прибульців з Галичини, так тут це були переважно російські іміґранти.

 

Общество ім. Духновича розвинуло жваву діяльність в організації філій та читалень (274 читальні на 1931 рік. Пор. Gerovskij 1927, 514), у видавничій справі (місячники «Карпатскій край» 1923-1925, «Карпатскій свѣтъ» 1928-1933, 1938; календарі тощо); воно постійно відбувало «Дни русской культуры», надавало літературні нагороди, запобігало підтримки впливових чеських діячів, спритно граючи на традиційному чеському русофільстві. У 1937 р. Общество нараховувало 21 тис. членів («Просвіта» — 15 тис). У своїй антиукраїнській роботі Общество ім. Духновича не раз  копіювало заходи  «Просвіти», спрямовуючи їх у протилежному напрямі. На противагу українській граматиці Панькевича треба було видати російську граматику. І її видали. 1924 року з'явилася «Грамматика русскаго языка» за редакцією Євменія Сабова (між іншим, 1923 року він обстоював відрубну літературну мову, сперту на місцеві говірки, виступаючи і проти української і проти російської). Ймення автора на «Грамматике» немає. Приховати його вважали за доцільне, бо автор Олександер Ґріґор'єв походив з Росії і не мав нічого спільного з Закарпаттям (жив він у Пряшеві — Tichý 114 і далі). Суттєве в пропаґанді російської мови найкраще зформулював Ґеровський, теж стороння особа на Закарпатті, для якого українська літературна мова була «мовою» в лапках Gerovskij (1927) писав:

 

На засвоєння цієї „мови" карпаторуський учень мусітиме витратити не менше зусиль, ніж на вивчення общерусской літературної мови, з тією різницею, що в першому випадку він не буде винагороджений доступом до будь-яких значніших цінностей, тоді як обще-русская літературна мова одразу відкрила б йому багаті скарби світової російської культури (142).

 

Войовнича антиукраїнська пропаґанда Общества імени Духновича найповніше виявилася в серії популярних брошур «Народної бібліотеки» та споріднених виданнях, разом 115 назв (Magocsi 159). Як яскраві зразки, можна назвати такі «Народный катехизмъ», 1926; Н. Зоркий, «Споръ о языкѣ в Подкарпатской Руси и чешская Академия Наукъ», 1926, А.Волконский, «Въ чемъ главная опасность», 1929; «Национальная и языковая принадлежность русскаго населенія Подкартпатской Руси», 1928 (детальніше — Ніколаєнко 26, Штець 93 і далі).

 

Обидві «партії» намагалися довести своє місцеве коріння: українська, викликаючи дух Л.Чопея, укладача «Русько-мадярського словаря» (1883), російська, підносячи О. Митрака,  що склав російсько-угорський словник («Orosz-Magyar Szólár», 1881).

 

«Російсько-українська мовна війна» затягалася, успіх переходив то до одних, то до других, але загалом  українська партія втрачала, російська зискувала. У вересні 1924 р. Панькевича й Бірчака звільнено від їхніх обов'язків в шкільному відділі (Мушинка 135). Чеська адміністрація, очевидно, втомлена нескінченною «мовною війною» і звичайно схильна до русофільства, стала поволі відступати від своєї первісної проукраїнської політики. В законі з 3 лютого 1926 року сказано, що «русинську (малоруську) мову дозволено вживати» (§100, 2. Sobota III, 173 — Підкреслення моє. — Ю. Ш.), а не що її повинні вживати. 9 червня 1930 р. крайовий президент Підкарпатського Краю Розсіпал видав наказ, яким зобов'язував шкільних інспекторів послуговуватися в офіційному листуванні «чехо-словацькою» мовою, оскільки, мовляв, питання мови на Закарпатті ще й досі не розв'язане. Під тиском широкої хвилі протестів наказ у серпні того ж року уневажнено (Штець 25), але сама поява його дуже знаменна. 7 листопада 1930 р. міністер освіти Чехо-Словаччини дозволив уживати російських підручників у школах (там таки), а 1 жовтня 1936 р. уже рекомендував їх до вжитку (Штець 27). Завершальним виявом цієї тенденції було визнання рівноправности української й російської мов 15 липня 1937 р. (там таки). Вживати прикметник «українське» до Підкарпаття заборонено (1933 р. і повторно 1936 р. — Magocsi 229).

 

У таких обставинах українська «партія» знайшла несподіваного спільника: комуністичну партію. Комуністична партія спершу провадила роботу місцевою (русинською) мовою. П'ятий конґрес Комуністичного Інтернаціоналу (17 червня—8 липня 1924 р.) вирішив, що існує одна українська проблема в Польщі, Румунії й Чехо-Словаччині і що її можна остаточно розв'язати тільки приєднавши українські землі тих держав до радянської України. Місцеві говірки могли стати на перешкоді цим плянам. Комуністам Закарпаття наказано перейти на українську літературну мову та встановити зв'язки з комуністами  радянської України. У грудні 1925 р. відповідальний редактор комуністичної щоденної газети «Карпатська правда» Іван Мондок узяв участь у IX з'їзді КП(б)У в Харкові (Єдлінська 104).  Саме набирала розмаху українізація і це, очевидно, справило на нього враження. (У 1927 р. він знову приїде в Харків, цього разу на правописну конференцію, де заявить, що беззастережно приймає ще не затверджений правопис). З 14 лютого 1926 р. редаґована ним газета перейшла на українську мову (певно, не без домішки льокалізмів) і навіть на український правопис. Останнє справді було новим і відважним кроком на терені Закарпаття. Так, мабуть, почувала й редакція, коли в грудні того ж року надрукувала резолюцію Сьомої крайової конференції партії під заголовком «Кінець язикового питання» (Штець 56). Кінцем це ще не було, але, можливо, початком кінця.

 

В «Карпатської правди» знайшлися послідовники: соціял-демократична газета «Вперед» (з 1926 р.), тижневик «Свобода», орган християнсько-народної партії (з 1930 р.), деякі літературні публікації (Штець 58 і далі; Tichý 125 і далі). У третьому виданні своєї граматики, зберігши етимологічний правопис, Панькевич робить деякі зміни в морфології (вôн замість ôн, синѣ замість сини, чий замість чій у називному однини та кілька інших: Штець 74). Згодом школи одержали ще наближеніший до української літературної мови підручник Я. Неврлі (частина 1, 1937; частина 2, 1938), складений на взірець радянських граматик (Штець 73). «Фонетичною» в правописі була граматика Франца Агія «Жива мова» (1936) Після того, як офіційно визнано українську й російську мову рівнорядними мовами краю, сперечатися про український правопис стало недоречним. У 1937-38 pp. «фонетичний» правопис дозволено в школах (Штець 73). Той час, коли цензор викреслював речення, в якому місцевих українців названо українцями (Штець 58), минув.

 

Закоренілих звичок позбутися тяжко. Закарпатське суспільство, звикле до постійних суперечок про мову, далі жило в атмосфері конфлікту. У більшості випадків перемагала  російська «партія». Ось кілька яскравих прикладів. У травні 1929 р. конференція вчителів, що належали до Учительского Товарищества Подкарпатской Руси розкололося надвоє: після того, як більшість  проголосувала за «традиційні» підручники в початкових клясах і російські в старших, учителі української орієнтації покинули конференцію й приєдналися до Народовецького учительського товариства в Ужгороді (Штець 23, 67). 1937 року проросійські групи заснували «русский блок» (Штець 63). У відповідь українські комуністи взяли участь у з'їзді «Просвіт» (жовтень 1937 р.), що стало зародком «українського бльоку» (там таки). На початку тридцятих років по селах то тут, то там спалахували «шкільні страйки» або з вимогою вести навчання російською мовою, або навпаки проти цього (Штець 30).

 

Восени 1937 р. чеська адміністрація вирішила переглянути питання викладової мови і розв'язати його голосуванням. Людність мала сказати, чи вони воліють граматику Панькевича, чи (псевдо-)Сабова. У шкільному плебісциті перемогла російська «партія» (313 голосували за російську мову, 114 за українську: Magocsi 226). Сьогодні немає змоги перевірити, чи має підставу твердження української «партії», що тут передусім завинила несумлінна пропаґанда противників, які зіграли на двозначності терміну русский/руський, що для місцевої людности означало «закарпатський українець», і що адміністрація частково підтасувала наслідки.

 

Нескінченна «мовна війна» зумовила два цікаві явища. Одним було пожвавлення інтересу до окремої місцевої мови, якою став виходити тижневик «Недѣля» (1935-1938), підтримуваний Греко-Католицькою Церквою. З 1936 р. Національний театр в Ужгороді почав давати вистави «руською» мовою (Magocsi 223). Другим був різкий зріст чеських шкіл. 1920 року була 321 «русинська» початкова школа проти 22 чеських, а 1931 року 425 проти 158 відповідно. З муніципальних шкіл 1938 р. 21 була «русинська», 23 чеські (Magocsi 358). На зріст чеських шкіл склалося кілька причин. Насамперед, зросло чеське населення краю: від майже нуля в 1919 році до 30 тис.  на кінець тридцятих років (Magocsi 17). Далі, єврейські родини воліли давати дітей до чеських шкіл. Можливо, нарешті, що багато хто з українців теж посилав дітей у чеські школи, щоб не наражати їх  на прикрощі «мовної війни», невироблену термінологію, неусталені мовні норми. Проявом чеського впливу було й те, що вищі русинські школи масово користувалися чеськими підручниками. Так 1934 р. в мукачівській учительській семінарії з 72 підручників 68 були чеські (Штець 62). Заносилося на перспективу чехізації краю.

 

На заваді став розпад Чехо-Словаччини в кінці тридцятих років. Під тиском подій чехо-словацький уряд 26 червня 1937 р. нарешті заговорив про автономію, якої й надав Закарпаттю в жовтні наступного року. Перший автономний уряд Карпатської України на чолі з прем'єр-міністром Андрієм Бродієм виявився проугорським і був розпущений після 18-денної чинности. 2 листопада 1938 р. Угорщина окупувала південні території краю, включно з Ужгородом і Мукачевом. Столицею незайнятих земель став Хуст. 12 лютого 1939 р. відбулися вибори до карпатоукраїнського сейму. Голосування відбулося за єдиним українським списком (від Українського національного об'єднання). Список одержав 86,1% голосів. Це був разючий, ніколи повністю не пояснений контраст до наслідків перепису 1930 р., коли 455 тис. осіб деклярували себе русинами, а тільки 2.355 українцями (ЕУ 1, 568; Штець 61. Чи було це демонстрацією перед лицем угорської агресії?). Проголошення незалежности Карпатської України 15 березня 1939 р. носило радше символічний характер. Угорське військо швидко просувалося вглиб країни і на 20 березня зайняло всю територію.

 

Мовна політика угорського режиму, що протримався майже п'ять років — до 27 жовтня 1944 p., — була подібна до політики перед кінцем Першої світової війни. Уряд ставився вороже і до української, і до російської мови та фактично заборонив їх уживати. Але тепер край називався Підкарпатською територією, кілька проугорськи настроєних місцевих  діячів увійшли до угорського парляменту і «русинську» мову визнано другою мовою в адміністрації та початкових і середніх школах (Markus 21). Засади угорської мовної політики  викладено в статті Ш. Бонкало «Русинський литературный язык — A Ruszin irodalmi nyelv», опублікованій у «Зоря-Hajnal» (Ужгород) 1941, 1-2. Ці засади лежать в основі підручника Ю. Марини «Грамматика угро-русского языка для средних учебных заведений» (Ужгород 1940. Пор. Ніколаєнко 27). Автор говорить, що його мета — відновити етимологічний правопис та місцеву мову, перше, — щоб підкреслити розбіжність з українською мовою, друге — з російською (цитую з: Штець 32). Тим самим духом перейнята «Грамматика руського языка» І.Гарайди (Ужгород 1941).

 

З жовтня 1944 р., після окупації Закарпаття радянським військом, там стали обов'язковими норми української літературної мови й правопису в їх радянському варіянті. «Мовну війну» припинено.

 

Хоч період чеського панування був заповнений часто безцільними і майже завжди низького рівня мовними дискусіями, він лишив за собою глибокий слід. На малому терені, без великих міст, де населення  — здебільшого малоосвічене — не сягало й мільйона, за 20 років складено й видано, враховуючи перевидання, дванадцять граматик. Періодика процвітала. Політичні органи були диференційовані за виразними партійними напрямами. Неполітична преса мала видання дитячі, пластові, молодечі, гумористичні, педагогічні, релігійні, економічні, наукові, літературні та ін. Gerovskij (1934, 534) згадує, що протягом одного року (1933?) виходило 14 видань русинською й російською мовою (одне щоденне, п'ять тижневиків, два двотижневики, шість місячників) і 8 українською (один тижневик, два двотижневики, чотири місячники). Як подає ЕУ (1, 997) за чеського періоду в краю виходило 62 українські періодичні видання, 39 російських, 34 угорські і 13 чеських. Книжкова продукція нараховувала понад тисячу назв. Ці числа вражають, а особливо, якщо пригадати становище в попередній — угорський — період.  Щось подібне спостерігаємо і в ділянці освіти загалом, а зокрема в шкільництві з «місцевою мовою» викладання, чи то українською, чи російською, чи русинською. Мовна строкатість не спиняла ширення освіти й друкованого слова.

 

Мовний хаос, ясна річ, існував, але не слід надавати йому занадто великого значення. Три позірно групи — русини, українці й росіяни — в дійсності не стояли так далеко одна від одної, як може видатися з полемічних статтів. Чистою літературною українською мовою не видавалося майже нічого, літературною російською дуже мало, переважно твори авторів не місцевого походження. Практично все друковане мало в собі елементи місцевих говірок, різниця полягала в питомій вазі тих домішок. З цього погляду відмирання традиційної форми «русинської мови» залежало не від того, що її відкидали, а від того, що вона синтезувалася в різних текстах з іншими мовами. Це був закарпатський спосіб переходу до справжньої літературної мови, чи то української, чи російської.

 

Ось уривок з «Азбуки» Августина Волошина, складеної після навернення автора до українства:

 

«— Што маю робити?

 

— Иди, Иване, пообтерай таблу, стол, лавицѣ, попозерай, ци є крейда, чернило, ци чиста школа?

 

И я не лѣновався, все так єм робив, як мнѣ пан учитель розказали. У полуднє отворив єм вызоры и коли'м передав ключ пану учителю, похвалили мене.

 

Ибо я дуже люблю чистоту и порядок» (73).

 

(Місцеві діялектні слова й форми подані курсивом, церковнослов'янські й російські, тобто традиційні, — жирним шрифтом)

 

З часом число льокалізмів убуває, але, як правило, якась домішка їх завжди є. У суті речі, «русинська мова» не була здатна до «мовної війни» і не потребувала її. Як система вона була мертва; окремі її компоненти вживалися активно.  Конфлікт між українською й російською мовами відбувався в іншій площині. Це був смертельний бій за право вижити. Притягальна сила російської літератури (не надто добре знаної), на яку вказує Ґеровський, грала тут, можливо, меншу ролю, ніж уявлення про російську мову як мову «панську». Мов той герой Гоголевого «Одруження», який не міг повірити, що сіцілійські селяни говорять по-італійському (він помилково думає, що по-французькому),  закарпатці підсвідомо вважали російську мову атрибутом панства, а вже ніяк не простолюддя. Подібне ставлення було до угорської мови в часи угорського владарювання, затрималося воно й далі. Гнатюк (24) ще 1924 року спостерігав «погоню за „благородною, панською" мовою, а такою видається декому лише московська». 3 цього погляду, по радянській окупації 1944 р. традиційне мовне русофільство зникає не лише в наслідок офіційної політики, а й тому, що розвіюється уява про російську «панськість» після зустрічі з неаристократичними росіянами.

 

Щодо розмовної мови в чеський період, то можна з достатньою підставою думати, що ніхто з уродженців краю не послуговувався в щоденному житті ні літературною мовою, ні львівським койне. Щоб відповісти на питання, чи творилося льокальне койне на основі одного місцевого діялекту з домішкою угорських, чеських, церковнослов'янських, українських і російських слів, а чи по різних містечках щоденне спілкування відбувалося на базі вузькомісцевої говірки, що, звісно, всотувала в себе слова й форми, які ставали типовими на широкому терені, бракує даних. Підставою другого припущення могла б бути хаотична ситуація з мовою в школах і виданнях, про що говорилося вище. Якщо припущення це слушне, то з нього випливає, що на Закарпатті розмовна мова ще більшою мірою, ніж писана, перебувала на рівні допромислового суспільства. Специфічні ознаки розвитку мови на Закарпатті у міжвоєнні роки зумовлені поєднанням цього рівня з умовами демократії, що їх принесли чехи.

 

 

 

28.07.2017