1. Кілька впровідних завваг
Історія літературних мов, а, отже, і української, — не нова дисципліна. Вона вивчає мову писаних творів: передусім літературних, інколи журналістичних і тільки коли-не-коли інших жанрів. Отже, головним джерелом відомостей про літературну мову кожної доби є твори тогочасних авторів. Допоміжним джерелом є висловлювання про злободенні мовні проблеми. Вони часом дають ключ до правильного розуміння текстів, особливо в тих випадках, коли існує розбіжність підходів, думок і оцінок. За приклад може правити авторова книжка «Die ukrainische Schriftsprache 1798-1965» (1966).
У даній праці автор використовує згадані типи матеріялу, проте не обмежується на них. Питання мови не сходить виключно на внутрішній розвиток мови. Воно охоплює набагато ширше коло проблем, а насамперед проблему вживання мови як засобу писемного й усного спілкування: хто її вживає, в якій функції і які є юридичні, політичні та суспільні можливості чи обмеження того вжитку. В одномовних країнах ці проблеми з суто мовознавчого погляду не мають особливої ваги. Мовою тих країн просто користуються в усіх тих функціях, що актуальні в даному оточенні. В таких випадках вивчати функції та обставини вживання повинна радше соціологія, а не мовознавство.
У дво- чи багатомовних суспільствах картина інша. Тут мовець у кожному окремому випадку має вибрати, котрої з відомих йому мов ужити. Вибір зумовлюють юридичні, політичні, історичні, етнічні та інші чинники. А особливо, коли — як у випадку української мови — більшість (українці) перебуває під владою меншости чи меншостей (наприклад, між двома світовими війнами: росіян, поляків, румунів і чехів та словаків), мовне питання неминуче перестає бути тільки лінґвістичним питанням, чи, краще сказати, безпосередньо лінґвістичним, а стає також — і то часто насамперед — питанням політичним, соціяльним і культурним. Дослідник мусить показати не лише, як розвивалася мова, а й чому саме так. Чому зумовлене, з одного боку, можливостями, забезпеченими мові, а з другого, обмеженнями, накладеними на неї, чи то законодавчими чи суспільно-історичними. Тому в цій праці треба було заторкнути такі історичні чинники, як мовне законодавство, зміни політичного курсу та соціяльні зрушення, що впливали на вжиток і оформлення мови, а не раз і безпосередньо визначали їх, зокрема у бурхливих обставинах воєн, революцій та соціяльних зрушень, що стрясали Східну й Центральну Европу в двадцятому столітті.
Особливо складним для вивчення є питання вибору мови залежно від обставин двомовною особою. Почати з того, що сам мовець не завжди усвідомлює, чому в даний момент він надає перевагу одній мові над другою. Дещо могло б пояснити масове дослідження, оперте на новочасну психологію й статистику. Але воно неприступне науковцеві, що живе за межами країни, яку вивчає. Що більше, таке дослідження — хто б його не провадив — ледве чи було б побажане сьогодні на Україні, де загальна політика спрямована якраз на те, щоб відвернути увагу й зацікавлення мовців од подібних питань. І, нарешті, цю методу однаково не вдалося б застосувати до часу, хоч і не надто віддаленого, а все ж минулого, до років 1900-1941. Деякі висновки про становище мови і причини, що зумовлюють вибір чи не-вибір її як засобу спілкування, доводиться робити опосередковано, на підставі фактів, не пов'язаних безпосередньо з мовознавством: шкільної системи й стану освіти, преси, видання книжок та інших виявів культурного життя. Тому доцільно було звертатися до даних такого роду в цій праці.
Відповідно, кожен розділ цієї праці включає огляд мовного законодавства за даний відтинок часу, огляд стосовних змін у політиці та типових рис шкільної системи й культурного життя взагалі. Ці огляди, звісно, короткі й невичерпні. Та навіть у такому обсязі вони часто виходили за межі авторової спеціялізації. Ідеально кожний з цих аспектів мусів би бути вивчений відповідними спеціялістами — законодавчий істориками права, історичний істориками тощо. У цій праці автор мусів бути тим, що відоме прислів'я визначає "і швець, і жнець, і на дуду грець". Автор намагався обмеження своєї спеціялізації надолужити зверненням, де тільки можливо було, до першоджерел, уникаючи повторень сказаного в популярних загальних оглядах і критично ставлячися до тверджень таких оглядів. На жаль, звернення до першоджерел було не завжди можливе. Багатьох бракувало в приступних авторові книгозбірнях, деякі були поза обсягом авторового знання. Тому деякі матеріяли взято з вторинних джерел. Одначе широка система посилань зразу показує читачеві, де він має справу з первісним джерелом, а де з вторинним.
Праця не претендує на вичерпність. Вона мусіла зостатися дуже неповною передусім з огляду на обмеженість джерел. Архіви СРСР, як і інших причетних країн, авторові не були приступні. Наприклад: матеріяли дискусії Харківської конференції 1927 року з питань правопису ніколи не були опубліковані; про те, що відбувалися закриті обговорення словників, навіть згадки немає в радянській пресі; тож, треба гадати, є значно більше важливих недрукованих матеріялів. Деякою втіхою — якщо можна назвати це втіхою — є свідомість, що згадані матеріяли недосяжні не тільки авторові. Дослідника на Україні або зовсім не допустять до них, або, в кращому випадкові, дозволять їх використати лише частково.
Що більше. Навіть друковані матеріяли не всі були приступні авторові. Чимало видань, особливо двадцятих і тридцятих років, стали винятковою бібліографічною рідкістю. Автор в основному використав джерела, наявні в східно-американських бібліотеках, і не твердить, що переглянув усі належні видання; навіть деякі важливі з них подекуди лишилися не охоплені.
Слід звернути увагу читача ще й на два самообмеження.
Праця розглядає питання внутрішнього розвитку української мови та її зв'язків з мовою панівного народу в різних частинах України: росіян, поляків, румунів, угорців та чехів. Питання мов національних меншин, що живуть на терені України, таких як росіяни, євреї, поляки, молдавани, угорці, греки (див. статтю Раїси Мороз у журналі «Сучасність» за грудень 1980 p.), німці, болгари та інші, тут не заторкнено, хоч це могло б кинути додаткове світло на розвиток української мови, бо деколи мови меншин чіткіше віддзеркалюють сутні риси й коливання мовної політики панівної нації. На це склалося дві причини: матеріяли ці майже цілком неприступні; це питання не в усіх деталях збігається з проблемами української мови.
Поза рамками даної роботи лишилися також проблеми, пов'язані зі становищем та характером української мови в районах, що нині не входять до складу Української РСР, а саме: в Східній Словаччині, у повоєнній Польщі, на півдні Берестейської (Брестської) области, що 1939 року з волі Сталіна відійшла до Білоруси, у південнокурських, західно-воронізьких та кубанських районах Російської Радянської Республіки, вже не говорячи про україномовні вкраплення, в деяких випадках дуже великі, у Казахстані і на Далекому Сході, як також і українську мову іміґрантів у країнах Західної Европи, Австралії та обох Америк. Однією з причин цього оминення є майже цілковита відсутність даних про деякі з названих територій (частково в повоєнній Польщі і систематично в Радянському Союзі життя українців на згаданих землях уперто замовчують). Не менше важливо й те, що там українці складають меншість, а завдання автора, як уже згадувалося, — прослідкувати становище й характер української мови на землях, де українці є більшістю. Так сталося, що головну увагу в цій розвідці приділено українській мові в межах сучасної радянської України, хоч ті межі умовні й часто не відповідають мовним межам.
Сподіваймося, що перелічені труднощі пощастить оминути в усеохопній праці про українську мову та її взаємозв'язки з мовами співтериторіяльними, яка колись буде написана. Така праця матиме слушні підстави для остаточних висновків. Ті, що пропонуємо ми, є, на жаль, не раз лише спробою, ледве чимось більшим, аніж матеріялом для обміну думок та ще, може, спонукою до всебічного вивчення, про яке сьогодні доводиться тільки мріяти.
Нарис, що пропонується увазі читачеві у цій книжці, має свою коротку історію. Кілька років тому Український дослідний інститут Гарвардського університету заплянував видати том, присвячений мовному питанню на Україні. Редактор видання професор Павло Р. Маґочі звернувся до автора цього нарису з пропозицією написати для цього видання частину про мовне питання на Україні в 20 сторіччі. Автор погодився, але обмежив свою тему до передвоєнного періоду.
Увесь нарис, як і решта заплянованого тому, був написаний англійською мовою. Коли в видавництві «Сучасність» виникла думка про доцільність видати цей нарис також українською мовою і видавництво дістало на це згоду проф. Маґочі, постало питання про виготування українського тексту. На цей час автор мав інші зобов'язання і не міг узятися за переклад, тим більше, що треба було не тільки перекласти авторів текст, а знайти всі численні цитати в ориґіналах. Працю над власне перекладом погодилася взяти на себе Оксана Соловей; цитати розшукували працівники Прологу. Так постав цей текст, у незвичайній його комбінації переклад українського автора українською мовою. До цих пояснень треба додати, що переклад був переглянений автором і є таким чином перекладом авторизованим.
Англійський (первісний) текст має побачити світ у виданні Українського дослідного інституту Гарвардського університету.
Автор користався з порад і допомоги в розшукуванні джерел від багатьох осіб, а зокрема таких: Марта Богачевська-Хом'як, Аркадій Жуковський, Мирослава Знаєнко, Роман Ільницький, Едвард Касинець, Василь Луців, Юрій Луцький, Іван Майстренко, Ярослав Падох, Іван Л. Рудницький, Софія Янів, а особливо Джон-Пол Химка і Мирослав Прокоп. Усім їм автор висловлює свою щиру подяку. Автор вдячний також Василеві Омельченкові за дозвіл використати невидані матеріяли з Архіву Української Академії Наук у США, Оксані Соловей за працю над перекладом та за складення покажчика імен, Омеляну Пріцакові та П. Р. Маґочі за дозвіл видати цю книжку і, нарешті, Наталі Павленко, Лесі Гурській, Тимошеві Гнатейкові, Олександрові Женінові й Юрієві Маївському за розшуки цитат. Самозрозуміло, ніхто з цих осіб не відповідає ні за загальну концепцію автора, ні за жадний рядок чи речення в цій книжці.
Автор добре усвідомлює, що як і кожна перша спроба, цей нарис, напевне, має не одну помилку. Все таки книжка виконає, він сподівається, корисну функцію тим, що зверне увагу на деякі забуті або незнані факти, змусить читача замислитися над проблематикою мовного питання на Україні двадцятого сторіччя, а особливо тим, що спонукає дальших дослідників опрацювати ці питання докладніше, повніше і, може, переконливіше.
На закінчення треба згадати, що книжка як правило не бере до уваги праць, що з'явилися після того, як був написаний її англійський текст, 1981.
Серпень 1984
28.07.2017