По подорожи до Риму

Акт, котрим Русь галицка і буко­виньска при нагодї ювилею, поруч других вірних католицкого світа, заявила престо­лови римскому свою вірність, — довершений. Путники рускі вертають щасливо домів, Св. отцю зложити і Русини-католики щирі желани , а при тім і за де-що подякували. Не сталося се вправдї устами руских вла­дик і не одержали путники рускі окремого послуханя у папи як голошено, але вина за то спочиває виключно на иниціяторах подо­рожи, котрим, видко, не ставало нї віри в себе, нї в успіх окремої подорожи, мимо того, що прилюдна гадка бодрила їх і до того накликувала. Але factum infectum fieri nequit.
В дописях оригинальних , які помі­щали ми в „Дїлї“, був докладно, хоть ли­ше в головних, важнїйших начерках о­писаний весь акт послуханя у папи. В ч. 86 „Дїла“ подали ми і зміст адреси, котру виголосив архіеп. Моравскій, „в имени вір­них всїх трех обрядів з Галичини, Вел. кн. Краківского і Буковини“, і відповідь па­пи Льва ХІІІ. Нинї хочемо застановитись ко­ротко над цїлим актом і висказати нашь погляд на цїлу справу.
Передовсїм треба собі уявити, що цїлий акт мав пятно куртоазіи і длятого зміст адреси не виходив по-за рамки та­кої-жь куртоазіи, а обмежився на пожеланя, подяку і обіт вірности. Просьб нїяких не можна було вносити.
Що-до обіту вірности римскому престо­лови, Русини австрійскі не першій се раз єго заявили. В виду того, що дїєся нинї в Россіи під управою Синода, а на Буко­винї під управою Мораріїв, де при помочи церкви стараються систематично нищити на­родність руску, де указами забороняють свя­щеньству рускому голосити пропоповіди жи­вим словом, а в семинаріях духовних молодїж руску московщать або румунщать, — в виду того, полишивши на боцї сторону догматичну, Русини мусять за-для простого але не менче важного интересу національ­ного хилитись до той церкви, котра Русинам прав і розвою національного не перечить. Се дуже простий рахунок. А що нарід нашь до національности своєї прикладає найбільшу вагу, на се являються докази на наших таки очах, бо на Українї за-для неґаціи націо­нальности церквою, переходить селяньство на­ше на „штунду“, а на Буковинї з правосла­вія на католицизм. З другої сторони єсть се memento для всїх интересованих, а тим самим і для Риму, що католицку нашу рус­ку церковь треба все так устроювати і по­рядкувати, щоб Русини не мали нїякої при­чини з католицизму бути невдоволеними.
З сим вяжеся справа подяки, виска­заної папі в адресї, за основанє епископ­ства Станиславівского, і ми годимося на то, що тим дїлом Лев ХІІІ. здобув собі вдяч­ність всїх правих Русинів. А додамо на сїм місци, що для скрїпленя сеї вдячности було-би вельми порадно, щоби в недалекій будучности можна осущити проєкт заснованя патріярхату руского в Галичинї, розширив­ши тим самим спасений вплив церкви нашої на Угорщину , де постепенне ви­народовлюванє Русинів може вийти толь­ко на шкоду католицизмови, а на хосен кальвинизмови. Чи відтак патріархат рускій в Галичинї не надав би Русинамь уніятам і більшого значеня на внї, о тім рівно-жь не можна сумнїватися, зваживши, як сильно затревожила сама вість о патріархатї звістну часть рускої праси. Русини уніяти не посї­дають шляхти — она покинула їх давно, заманена Єзуїтами до церкви римскої, а єї відступництво прискорило упадок уніи цер­ковної в Россіи н на Буковинї. Коли-жь і нинї, при звістнім антагонизмі сеї шляхти до рускости нема нї найменшої надїї на якійсь зворот до лучшого, то в интересї Риму безперечно лежить оперти свою силу на єрархіи рускій, надати їй широкій круг дїланя і більшу повагу, а при тім не пред­приймати нїчого такого, чим би чувство на­ціональне Русина могло бути оокорблене. Для­того маємо по нашій щирій думцї повне право не солидаризуватися з тим уступом адреси, де устами еп. Моравского Русь га­лицка дякує папі за певні „реформи“, ко­трих за-для якоїсь дивної чемности не на­звано в адресї по имени, але під чим укрито реформу Василіян і насланє на нас епигонів польскої революціи в формі „Zmartwychwstańc-їв“. Як давнїйше, так і теперь мусимо заявити, що реформи ті лишь обидили народне чувство Русинів і вийшли дїйстно силами интриги a papa male informato.
В відповіди папи Льва ХІІІ. суть деякі уступи дуже замітні , котрі зятямити повин­ні собі кромі нас і наші историчні „прия­телї“. Св. отцю припало до серця , що Руси­ни спільно з Поляками і останком злати­низованих Вірмен , явились перед Єго пре­столом, хоть, як сам зазначив , знає о тім, як великі різницї заходять що-до походженя, язика і обряду міжь Русинами а Поляками, і хоть певно і то єсть єму як найлучше звістно, що анї поступованє світ­ских Поляків галицких анї їх клиру, не заслужило собі на то, щоб Русини по­ручь з ними ставали перед папою. Против світских Поляків стоять Русини в оправ­даній исторією борбі і не зійдуть з того поля, доки в цїлости не здобудуть собі на своїй земли подоптаних прав і свобід національних. Против латиньского клиру і маніи латинизаціи мусїли оборонятись ажь „конкордією“. Але може бути, що слова папи возьмуть собі бодай від теперь наші „прия­телї“ до серця і залишать брутальні атаки , чи то на народність руску, чи на єї обряд. Єсть се вправдї великій оптимизм вірити в таку евентуальність, але з другої сторони противне поступованє Поляків і клиру ла­тиньского на будуче, увірить нас, що на їх традиційний антагонизмь против нас нема і в Римі одповідного лїку, і що ми боре­мось з крайною перверсією. Русь зробила своє і хоче ждати на поправу другої сторони.
Папа сказав до того як найвиразнїй­ше, що наміренєм престола римского не єсть нищити різнородности обрядові, над чим клир латиньскій нераз думав ; не єсть нищити правні звичаї і по предках наслїджені обичаї народів, що лежить зно­ву в интенціях керманичїв сойму галиц­кого, — але як-раз піддержуванє і бере­женє того всего : обряду і прикмет націо­нальних. І се повинні собі „приятелї“ на­ші взяти щиро до серця, коли і послїдна спільна їзда до Риму і слова папи мають мати які-такі лучші наслїдки. Папа Лев ХІІІ. мовь-би умисно повторив Полякам памятні слова папи Венедикта XIV. (1740 — 1758), що римскій престол не вимагає від схизматиків, повернувших до єдности като­лицкої „ut Ritus suos deserant“, але щоб „di­versae eorum Nationes conserventur, non destru­antur, omnesque catholici sint, non omnes la­tini fiant“.
А як при всїм тім папа Лев ХІІІ. провірив, що Русинів привела до Риму на ювилей не яка-небудь охота до политичних демонстрацій, a eximia pietatis vis, — то най би вже і горстка закулисових интригантів і доносчиків схотїла дорозумітись, що като­лицизмови галицкому не треба менторів нї добромильских, нї з улицї пекарскої.
Впрочїм Русь чує нинї в собі на стілько сили , щоби всякі удари, з якої би сторони они приходили, відперти, бо спадщина по батьках для неї найдорожша, а самосві­домість прав своїх скріплена.