Брюсель, кінець квітня 1942.
Ніколи ще, навіть у 1917-1920 рр. зацікавлення Україною на заході не було таке велике, як останніми роками. "Україніка'', що появилися за останній десяток літ у західно-европейських будьто книжкових виданнях, будьто пресі, могла б заповнити сьогодні порядну бібліотечну шафу і безсумніву творить вже цікаве поле дослідів для свойого майбутнього історика. У загальному цю "україніку" можна поділити на дві галузі: матеріяли, що вийшли або з-під пера українських еміґрантів, або з-під пера тих чужинців, що опиралися на українських інформативних джерелах і речі, яких авторами є або здекляровані противники України (російські еміґранти та польські журналісти) або чужинці, що будьто послуговувалася в добрій вірі російськими й польськими джерелами або просто стояли на службі ворожої для нас пропаґанди.
Через довгі роки інформативна праця тих українських еміґрантів, яким лежало на серці правдиве інформування чужинців про Україну, була важким і часто невдячним трудом, нерівною боротьбою з ворожою пропаґандою. В архівах українських еміґрантських організацій та установ у Франції та Бельґії переховується неодна копія листів із спростуваннями та протестами проти невірних й тенденційних писань, протестами, що не завсіди давали успіх. Для приміру згадаймо статті відомого французького письменника і члена французької Академії Жерома Таро. У тих статтях, що появилися в деяких французьких і бельґійських часописах у 1939 році році "доказує" автор, що українська нація ніколи не існувала й не існує, що немає ні українського письменства ні українського мистецтва, ні взагалі української культури. Джерелом натхніння й документарного матеріялу для цього "великого" письменника й подорожного, що бував і в Арабії і в Патаґонії, але не був ні разу в Україні, була україножерна брошура російського еміґранта князя Волконського. Чемно і в наскрізь культурній формі написані спростування від українських еміґрантських організацій не удостоїлися відповіди ні від автора ні від редакцій цих часописів. Для тих останніх автор статтей був очевидно таким самим авторитетом як для самого автора віродостойним знавцем був москаль-шовініст — князь Волконський.
Також подібним "авторитетом" для великого брюсельського щоденника "Ля Насіон", був російський еміґрант, бувший царський дипломат, ґраф Солтиков, який приблизно в тому самому часі помістив був у тому щоденнику цикль статтей, присвячених українській проблемі. Не треба додавати, що історична правда була в тих статтях або промовчувана, або тенденційно насилувана. Національний Союз Українських Студентів у Бельґії зладив тоді обширне спростування, в якому покликуючись на історичні дати й документи, збивав фальшиві твердження і за подання графа Солтикова. Лист цей підписаний двадцяткою yкраїнських студентів не удостоївся не то навіть опублікуванням, але й найменшої згадки на сторінках цього часопису. Редакція відписала тільки чемно й коротко, що ґр. С. є її довголітнім і "авторитетним" співробітником і що спростування буде йому передане. Очевидно, згадане спростування не перешкодило ґр. С. докінчити свойого циклю статтей у цьому самому протиукраїнському дусі.
Знову ж статті й видання, в яких вірно представлювано українську справу і яких авторами були здебільша українські еміґранти, давали часто cпонyку до інтервенцій і протестів із боку дипломатичних чинників ворожих нам держав, перш усього Польщі. Польські дипломатичні представництва у Франції та Бельґії до тої міри слідкували за діяльністю українських еміґрантів, що нпр. польське посольство в Брюселі не вaгало ся гостро інтервеніювати в управі лювенського колежу, де перебували українські студенти, з приводу програмок, що їх хор лювенських українців продавав підчас свойого концертового турне по Бельґії. Польське посольство бачило антипольську пропаґанду y французьких перекладах тих пісень, які не були заборонені в краю. Подібні протести, ба ще й лайку московського радія витикала низка статтей про положення України під Совітами, друкованих у місяцях серпні та вересні 1938 р. у найбільшому і найповажнішому голяндському щоденнику "Масбоде".
Таких і подібних прикладів можна б навести значно більше.
1938 і 1939 роки були кульмінаційною добою тієї боротьби впливів. Велика політична актуальність української проблеми спонукує тоді низку великих европейських часописів до докладнішого її перестудіювання і їх спеціяльні звітодавці шукають тоді контакту з українським життям під Польщею та Чехословаччиною. Один із таких голосних репортажів появився був на сторінках паризького "Матен"-у у наскрізь прихильному для нас світлі. І при тій нагоді інтервеніювали, але безуспішно поляки.
Буквально не було тоді ні одного часопису в Західній Европі, який не займався би українською проблемою, здебільша у її політичному аспекті. У загальному становище західноевропейської прилюдної опінії протягом того періоду доволі швидко еволюціонує по лінії симпатій для України та її мученицької історії. Навіть такі, передтим польонофільські й для України обоятні, а то й ворожі щоденники як "Ля Лібр Бельжік", або згадувана вже "Насіон Бельж" починають поміщувати прихильні для нас статті. У першому з них займається українською проблемою один з найвизначніших бельґійських журналістів Поль Строє, у другому регабілітує українську справу бельґійський історик і професор лювенського університету Віконт Терлінден. Зокрема флямандська й голяндська преса ("Де Стандард", "Нюве Вияндерен" й ін.) пишуть у дуже прихильному дусі про наші визвольницькі змагання.
Сьогодні, коли зацікавлення Україною на Заході зовсім не слабне, можна сміло сказати, що правильна й історично вірна інформація про Україну перемогла ворожі її сили. Під тим оглядом пройдено величезний шлях за останні роки. Ще тому десять літ українська проблема цікавила тільки незначну частину західно-европейської опінії, сьогодні навіть простий західно-европейський робітник або селянин поінформований про неї чи то пресою, чи то окремими книжковими виданнями.
Але ж у тій ділянці залишається ще багато до зроблення. Поминаючи злу інформацію, що появляється ще тут і там, подиктована менш і більш замаскованими і неприхильними для нас політичними тенденціями й інтересами і проти якої нема ради, у великій частині засадничо прихильних для нас писань помітно або брак достаточнoгo поінформування або користування перестарілими джерелами. У низці обєктивних творів про Україну, що появилися в останніх часах у італійській, французькій, англійській та голяндській мовах стрічаємо головно короткий курс історії України та огляд її політичних змагань. Тим чужинецьким авторам, які цікавляться українським мистецтвом, літературою або іншими ділянками української культури, дають вони зовсім невистарчаючий інформативний матеріял.
Сьогодні, коли поглиблення звязків з заходом Европи є в нас більш актуальне, ніж коли-небудь, треба щоби західно-европейська опінія мала якнайповніші інформативні джерела не тільки про наше минуле й наші змагання, але й про наші творчі вияви у цивілізаційній та культурній царинах. Та це діло переходить уже можливості самої еміграції, бо тут крім деяких фінансових вкладів і співпраці, треба ще й фахових та організаційних сил краю.
Ж. Процишин.
