Минають роки й події, минаються люди — багацько дечого діється в часі і просторі, а проте, земля колує споконвічним шляхом своїм у Вселенній, і рід непереводиться людський! Правда вічна залишається на цій землі; правда що сонце поборює тьму, правда, що по ночі день приходить, а по зимі весна — що життя не кінчиться ніколи, бо сильніше воно від смерти.
А цю правду вічну відчуває тим дужче народ, чим міцніше зрісся він з землею, чим довше він живе на ній й працює, чим більше вилив крови й поту — народ, що вміє радіти радощами тієї землі та болями її боліти. Бо не філософічними міркуваннями сповнений розум його, а вірою предків у вічність життя. Він хоча й тривожиться Отими бурунами, що нераз над нивами проходять, хоча з тривогою на небо позирає, як насувають ці бурі-тучі але вірить у вищу Силу, що вітри розгоняє і по бурі з небес високих кидає прозолоть сонця. Він не тривожиться і лютої зими, знаючи, що весна таки прийти мусить. Він вірить у цю вічну Правду на землі, в добро, що зло поборе, а ця віра дає йому міць і гарт; дає тривке коріння встоюватись проти бурі й найбільшої хуртовини.
І він устоється віками — відпорний з найвідпорніших. Встоюється саме тією вірою предків, традицією, споконвічним надбанням душі — тугою за Правдою і Добром на землі.
Через простору землю дідів наших перейшла нераз уже навала. — Половецька, татарська та багацько їх. Остання — большевицька також не коротка й чорна як найчорніша хмара. А проте не вирвала вона оцього кореня, не повалила дуба. Він зацілів, бо врісся міцно в землю.
Зацілили в українському селі рештки вогників любови до старовини, зберіглися святі традиції народу — національні скарби вікових надбань — споконвічні пориви до краси і сонця. І знову дзвони Великодні на крилах радощів понесуть вістку про вічну Правду — що таки життя перемогло смерть, що сонце все поборе тьму, що по зимі прийшла весна, що — хто вірить у Воскресення, той і діждатись Його мусить.
