Львів, 3 березня.
Якщо приглянутися щоважнішим й основним духовим познакам українського народу, треба ствердити, що основою духового і матеріяльного життя українців є, у першу чергу, тісний зв'язок з землею.
Український нарід — це типовий селянський нарід. Його провідна, інтелігентна верства виросла здебільша з селянства. З цього тісного з'єднання з землею родиться і відповідна психічна постава народу. Залежність від землі виявляється в мові, в письменстві, в звичаях і обичаях, в релігійних поняттях, в культурному житті, у музиці, у плястичному мистецтві та у філософії.
Цей основний духовий складник українського народу — безперечно, позитивний і творчий. Майбутність належить до здорових селянських народів, що цінять землю і роботу на землі; що вміють здобувати землю, боротися за неї і поширювати своє посідання землі, ведуть відповідну політику експанзії.
Також питання крови, як у всіх націй, основне питання української спільности. Українська кров не знає майже у 100% ніякої змішки, хоч у цій справі український народ кермується більше інстинктом, як свідомістю і розумом.
В основі українського духа лежить зчерги рішальний гін до ідеалізму, як до намагання брати за основу своїх діл і практичної поведінки — не реально-об'єктивну дійсність, а тільки вимріяну, видуману, вифантазовану "дійсність", якої нема практично, а яку бажано б щойно мати. Оця ідеалістична черта українського духа значна в усій українській історії продовж віків; вона і причина величезних розчарувань та невдач аж до останніх часів.
Цей нахил до завеликого ідеалізування слідний також у відношенні українського народу до жіноцтва і жіночого питання.
У противності до москалів, українці ставлять високо у духовому житті, у філософічному мисленні, у поняттях моралі, у правних нормах та в практичному житті — поняття особистости, індивідуальности. Усяке обмеження особистости, навіть на користь загальну чи спільноти, відчувається болючо.
Індивідуалізм українського народу йде інколи, особливо у громадському житті, задалеко, на некористь строгої дисциплінованости, оглядного послуху та повного підпорядкування проводів. Надмірний індивідуалізм доводить до відсутности історичної традиції. Унаслідок того ж індивідуалізму кожна важніша одиниця зачинає творити історію щойно від себе, не нав'язуючи до надбань минулого.
Можливо, що ця надмірна індивідуалістина риса українського народу створилася як антіпод до наскрізь колективістичної риси московського народу, з яким український нарід мусів віками зводити бій.
Українська духовість не базується на раціональному елементі, тільки здебільша на чуттєвому — емоціональному. Відси — українець здібний чимнебудь одушевлятися, щоб незабаром, після першої невдачі, попасти у протилежне, цебто — в апатію. Гаряча любов перетворюється тут нераз у глибоку ненависть. Занадто великі і нерівні коливання у чуттєвій сторінці народного духа творять перешкоду систематичній роботі.
Вкінці важною познакою духового "я" українського народу — релігійність. Не зовнішна форма, тільки внутрішня суть віри — рішальна для українця. Ця познака злагіднює релігійні спори й об'єднує народ в одно.
Якщо — реасумуючи — оці нити наведені познаки української духовости, треба сказати, що вони — одні позитивні, другі негативні. До позитивних слід зачислити: любов землі, самозбереження крови і релігійність; до негативних, а тимсамим і загрозливих: гін до фантазійного ідеалізування у практиці, надмірний індивідуалізм і однобічна, завелика чуттєвість.
Завданням усіх свідомих українців є плекати позитивні познаки української духовости, а викорінювати негативні. При загальному зусиллі можна це зробити; можна довести до того, щоб тип української духовости мав більше позитивного як негативного, і тимсамим, щоб зміцнився на стільки, аби виявився наскрізь життєздатним і творчим.
