У неділю 22. червня в год. 18.30 відбулися сходини членів Української Світлиці, на яких проф. Богдан Лепкий розповів свої спомини про Вячеслава Липинського з часів його перебування в Кракові в 1906 до 1912 рр. та з пізніших зустрічей із ним за кордоном на еміґрації.
Богдан Лепкий зазначив, що не береться говорити ні про В.Липинського як історика, ані тим більше про В.Липинського як ідеольоґа, бо на це ще заскоро. Але В.Липинський, як людина, був такою ясною постаттю, таким кришталевим характером, що рівних йому дуже рідко доводиться зустрічати. Тому — казав Богдан Лепкий своїм милим природним голосом — я говоритиму про Вячеслава Липинського, як про людину, дуже радо.
Опісля прелєґент розповів, як то він у перше зустрінувся з В.Липинським, як став із ним приятелювати і, як на його очах Вячеслав Липинський виростав на великого історика, що підчас своїх студій у таких краківських установах, як музей Чарторійських, Гуттен-Чапських та інших повіднаходив незвичайно багато цінних історичних документів і старих портретів. Великою збіркою світлин старих портретів, що їх поробив В.Липинський у Кракові, покористувався Михайло Грушевський, як ілюстраційним матеріялом до своєї популярної історії України.
На думку Б.Лепкого українці завдячують В.Липинському те, що він з історичного забуття видістав такі дві геройські постаті як Михайло Кричевський і Данило Братковський. Вислідами своїх історичних дослідів В.Липинський постійно обмінювався з Богданом Лепким і ніколи не проявляв ніякої заздрости, щоби своїм знанням не поділитися з іншими. При тій негоді Богдан Лепкий згадав про заходи В. Липинського повернути польську або спольщену шляхту на українських землях на шлях українських національних змагань.
На цьому тлі шановний оповідач змалював такі незвичайно цікаві постаті з тих польських шляхотських кругів, що були близькі до В.Липинського, як Генрих Гужковський, Марія Янковська й Конопацький. Гужковський став твердим українським патріотом і звів страшну боротьбу за свої політично-національні переконання зі своєю родиною, що хотіла його як божевільного замкнути в Кульпаркові. Опісля за часів української державности Гужковський був повітовим комісарем Дрогобича.
Після того, як Богдан Лепкий попрощався з В.Липинським перед вибухом світової війни, вони знову зустрінулися аж в 1918 р., коли В.Липинський став послом Української Держави у Відні. В.Липинський виявив себе тоді дуже добрим дипльоматом і коли б були мали — казав прелєґент — одного Липинського в Відні, а другого в Києві, то українська справа була б інакше виглядала. З останніх своїх зустрічей із В.Липинським найбільше вражіння зробили на Б.Лепкого відвідини В.Липинського в Берліні 1920 р. Тоді В.Липинський відвідав прелєґента й розмова зійшла на наші останні політично-державницькі невдачі. В.Липинський так глибоко пережив цю руїну своїх найдорожчих задумів, що, коли почав розповідати, хоч він був людиною дуже опанованою й ніколи не виходив із себе, розплакався, почав трястися як у пропасниці, так що треба було його заспокоювати.
Свої дуже милі й теплі спомини про В.Липинського закінчив Богдан Лепкий так, що вважає за велике щастя і за велику честь, що мав нагоду близько зійтися з такою небуденною людиною. Тому, хто на нього нападає, без огляду на те, звідки це походить, доконує просто чогось у роді святотацтва.
Спомини Богдана Лепкого про Вячеслава Липинського були гідним вшануванням памяти цього великого українського патріота і державника. Саме обставина, що це діялося в такому епохальному переломовому дні як 22. 6. 1941 р., мало свою глибоку вимову і давало привід до богатьох міркувань. Аж проситься, щоби у цьому дні, коли Україна знову почала відвалювати поволі камінь зі своєї могили, хтось щось сказав про те, як В. Липинський уявляв собі майбутню українську державу.
На закінчення сходин промовив голова Українського Центрального Комітету проф. д-р Володимир Кубійович. Провідник українського зорґанізованого життя в Ґенеральному Ґубернаторстві висловив свою радість з приводу тієї великої хвилини, якою є війна проти первотних московських варварів і закликав українське громадянство зберегти холоднокровність і зрозуміння своїх національних обовязків також перед нашим населенням у Ґенеральному Ґубернаторстві. Українські громадяни мають тут подвійні зобовязання; одні перед рідним населенням, що не сміє залишитися без відповідного проводу і необхідної кількості працівників і перед німецькою владою, яка нам довірила низку рівних відповідальних становищ.
мк
