В Гуцульщині голод!

Гуцульщина переживає страшні часи, яких найстарші тамошні мешканцї не памятають: часи голоду. Розпука бере ся, коли заїдеш до одного, другого, десятого села, заглянеш до ха­ти, приглянеш ся цїлій наготі сеї крайної нуж­ди. І треба здоровенних нервів, щоби могти на те все дивити ся, або збайдужнїти так, як збай­дужнїла тамошна інтелїґенция, що бездушно ди­вить ся і не бачить, слухає і не чує, та не роз­крила сьвітови очий, не взяла ся до ратунку. А нарід гине з голоду.
Наслїдком безнастанних осїнних дощевих злив та градобитя, пропала всяка паша, погнив овес та ячмінь, як рівнож плекана в низших околицях кукурудза, а вківци захопив цїлу гу­цульщину дня 13 того жовтня сильний мороз і знищив на пни послїдну надїю на житє — ба­раболї, а все до решти прикрив снїг.
Вівцї, котрі ще не вигинули цїлком в осени наслїдком зіпсованої мокрої паші, гинули через зиму з браку паші, або йшли за півдармо в жи­дівські руки. За півдармо позбували ся Гуцули ізза браку паші також безрог та коров, або рі­зали їх на прожиток. Навіть овочі лїсні, що ста­новлять значний продукт експорту, погнили та вимерзли.
Заробітків жадних майже нема навіть в ка­меральних лїсах, а тисячі Гуцулів покидають го­лодні жінки і дїти, втїкають в Румунію, Угор­щину, Боснїю та Америку, щоби не дивити ся на домашну нужду.
А решта, котра не має навіть защо виї­хати, продає та заставляє послїдне, пє з роз­пуки та дожидає, що принесе другий день. До­ купити ся кукурудзи чи бараболї годї вже не лиш ізза браку гроша, але у відрізанім від сьві­та села навіть не перевезеш, хиба верхами на плечах чи кониною.
Тож і не дивно, що скількість лїцитаций росте з кождим днем, а хлопські ґрунта, будин­ки, худоба, одежа йдуть за півдармо, бо навіть цїни нема кому при лїцитациї підбити. І неодин Гуцул викинений з хати з родиною втїкає в сьвіт за очи, або копає собі яму тай в нинїшних ча­сах культури живе в нїй на глум цїлому куль­турному сьвітови.
Отсе загальна картина теперішної гуцуль­щини. Де не повернеш ся, всюди одно і то саме, — наріканя, плач, проклони та роз­пука.
Возьмімо яблонівський повіт. Десять гір­ських сїл сього повіту потерпіло страшенні страти. Гірські потоки і ріки порозривали всї майже мости, позамулювали дороги, городи, а несучи величезні каміня, знищили все до тла, так що, де була передтим культура, утворили ся гори каміня, повстали нові корита потоків, та перетяли всяку комунїкацию від одного села до другого.
І так село Космач, до якого веде дорога майже виключно руслом потічків, є відрізане від сьвіта цїлком, томущо одинокий міст, який лу­чив Космач зі сьвітом, забрала вода, а спла­влюване в дикий спосіб дерево рікою Пістин­кою, розбило цїлковито і порозривало дороги та береги. Села Текуча і Акрешори положені високо під самими полонинами, дальше село Баня, Березів і Лючки мають рівнож всякі ко­мунїкацийні дороги цїлком понищені. А вже з ди­ва не можна вийти, які величезні камінні вали умостив собі незначний потічок в Текучій, ни­щачи ним всї здобутки людської працї.
Неменші шкоди потерпіли села в косівськім окрузі, головно Шешори, Бростури, Прокурова, Яворів, Річка, Вербовець, Устєріки і т. д., а про такі села як прим. Явірник, Перехресна чи Го­лови, Гриняву, Фереску, говорити годї, бо як до них дістати ся ?
Та вернїм з Криворівнї понад Черемош до Кут. Що за страшне знищенє. А вже в Кутах справдїшне пекло на земли. Елєментарна сила води з Черемоша знищила в осени величезні простори плодючої землї, позабирала людські будинки і як пірє понесла збудований 40-тисяч­ним коштом міст, що лучить Буковину з Гали­чиною. Се все дїяло ся в осени. А тепер пере­ходиш і бачиш наслїдки того страшного лиха. Бачиш, як газда з родиною двигає камінє, щоби добути ся до кусника землї на грядку, бож се весна, треба що-небудь засїяти, а там знов ин­ший ґазда на колишнїм своїм городї оглядає що дня скирту накиданих безладно нанесених з гір водою брусів соснових.
Помочи треба і то як найскоршої. Правда, була вже ратункова акция, але щож значить сих кілька ваґонів кукурудзи і ґрису ? Се крапля в мори. Хто одержав ґрис для худоби, той нинї уживає його для себе на хлїб. Зрештою ся підмога се не поміч, але кість незгоди, ненависти, роздратованя. Бо чиж не звісна система запомогової акциї наших вла­стий ? Щоби не бути голословним, наведу при­клад. З рамени косівського староства виїзджає комісар Панчишин до Жабя роздїляти кукуру­дзу. Не держить ся зовсїм припису, що найбі­днїйші мають одержати кукурудзу, а ті, що вже мають худобу, — ґрис. І виходить таке, що бо­гатші і старостинські заушники одержують поміч, а бідак, що два дни тягвув ся милями з верхів до громади по хлїб, не одержав нїчого, хиба ганьбу та погрози, тай вертав з плачем і голо­дний назад в свою голодівку під полонину. А комісар спішив ся так, що в протягу одного дня роздав аж в чотирох селах, віддалених ми­лями від себе, бо в Жабю, Криворівни, Устєрі­ках і Ясеневі і є вдоволений, що так легко позбув ся клопоту. І здаєть ся, не помилю ся, як скажу, що крім Кутів, де бідака таки остро поста­вили ся при запомогах, де впрочім контролюва­ла наша інтелїгенция, нїде не було справедливо­сти при роздачі сих запомог. Були й зовсїм бі­дні села, котрі зовсїм нїчого не одержали. І чи се не кпини з запомоги! Але посьмію на сїм місци ситати, де були Ви, панове інтелїгенциє, "провідники" в часї, як хлопи дерли ся за гелет­ку кукуруди ?
Та годї, пропало. Але бідний нарід в голо­довій розпуцї. Треба помочи. Треба ужити най­дальше ідучих засобів, ужити всїх чинників, що­би ратувати.
Перше і найважнїйше дати найбіднїйшим можність зарібку. Спонукати державне і краєве правительство, щоби зараз розпочали направу всїх зіпсованих доріг та помостів, як також ка­меральних полонин, дальше, щоби при будові гостинця Косів Ясенів не уживали польські інжі­нєри спроваджуваних мазурів, як се було в ми­нувших роках, але щоби віддали всї роботи акордові чи денні місцевому населеню. Рівнож, щоби вже безпроволочно приступлено до будо­ви проєктованого гостинця Жабє-Ворохта, та витворено всякі инші жерела зарібків з публи­чних фондів.
Другою конечною акциєю повинна бути до­става як найбільшої скількости кукурудзи і ба­раболї по нормальній цїнї на борг, а також по зниженій цїнї за готівку, а принайменше з опу­стом транспорту, але продажа контрольована так, щоби Жиди не підставляли посередників для себе на дальшу торговлю по високій цїнї. Рів­нож належить роздавати даром поживу тим, ко­трі є в найскрайнїйшім положеню.
В тїй цїли повинен утворитися сталий міс­цевий ратунковий комітет на цїлу Гуцульщину без ріжницї переконань і партий (ах сї партиї !), котрий би взяв в свої руки цїлу акцию.
Ратуймо Гуцульщину !
М. Творидло.