З нагоди відкриття курсу для провідниць дитячих садків запросила Жіноча Секція при УДК в Холмі відомого бандуриста Костя Місевича, щоб виголосив відчит про бандуру. Прелєґент, один із нечисленних бандуристів по цей бік Буга й Сяну, невтомний пропаґатор українського національного інструменту — бандури. Свій відчит почав п. Місевич пригадкою перших історичних заміток про існування в Україні (княжа доба) інструменту — прототипу сьогоднішньої бандури — кобзи. Кобза — це старо-український музичний інструмент, східнього походження, заступлений пізніше в XVII. в. зах.-европейською бандурою, від якої різниться числом струн; кобза 8—10 струн, бандура понад 30 струн. Уже в арабських істориків зустрічаємо згадки про бандуру в наших племен на світанку державности України. Про бандуру в первісній формі згадує також "Слово о полку Ігоревім". Вже підчас козаччини, коли бандура святила часи найбільшого розвитку, мала вона до 35 струн, тобто стільки, що сьогодні.
Далі прелєґент накреслив розвиток історичних дум, від княжих часів через козаччину до сучасних днів. Змалював їхню незвичайно багату тематику та героїчний, повний крицевої сили, дух. Що ті думи не загинули — це заслуга кобзарів-бандуристів, які при акомпаніяменті бандури співали їх по цілій Україні. А мала їx Україна багато: і великих та славних як Боян або Метуса, й сірих та невідомих, але не менш важних для розвитку нашої музичної культури та національного освідомлення. До найбільшого розвитку дійшли кобзарі за часів козаччини. Тисячі кобзарів ходили тоді по Україні й співом та грою на бандурі взивали народ до боротьби з ворогом. Бандура була лицарським інструментом, грали на ній майже виключно козаки й то дуже часто старшини, навіть гетьмани. Тодішнє значіння бандуристів було величезне. Виконували вони ролю теперішнього модерного міністерства народнього освідомлення та пропаґанди. В тих часах, тобто в 16. та 17. ст., була бандура широко відома поза Україною. Зустрічалось цілі капелі бандуристів на польських, французьких та інших дворах. Українські бандуристи робили на чужині навіть карієру. Згадати б лише про Олексу Розумовського, сина козака Розума, що за спів та гру на бандурі на московському дворі здобув титул ґрафа, а його брат став гетьманом. Ще цікавіша історія була з українським кобзарем Григорієм Любистком на дворі Єлисавети. Затужив він за Україною і дав ногам знати з московського двору. Одначе цариця не могла погодитись із його втратою та видала грамоту про розшуки за Любистком. Грамоту читали навіть по церквах. Вкінці зловлено бідного бандуриста та повезено в Московщину. Жив він тут довго, здобув велике значіння, полковницький титул, та вкінці вернувся на рідні землі. В Батурині існувала навіть школа бандуристів, у якій навчали гри на бандурі з нот.
По битві під Полтавою прийшов і занепад бандури. А в 1785 р. видано заборону гри на бандурі. Тоді бандура перейшла в руки старців-кобзарів і завдяки ним та невгнутій силі українських мас при збереженні національної культури, бандура перетривала всі переслідування. В 19. та на початку 20 ст. були бандуристи зорґанізовані в таємні цехи, що мали зорґанізоване членство, строгі приписи орґанізаційні про прийом нових членів та вишкіл на майстрів-бандуристів, яких послідовно додержувались. Такий цех існував нпр. у містечку Міна на Чернигівщині, звідкіля походить бандура Костя Місевича.
Заборону гри на бандурі зірвав вихор подій 1917 року. В 1918 і 1919 рр. діждалась бандура нового розвитку. І нині перед бандурою, українським національним інструментом, нові великі завдання.
Цікавий відчит був ілюстрований грою на бандурі: п-ва Місевичів та п. Кендзєравого. Капеля відограла зразки історичних дум: про зруйнування Січи, про Мороза, про Байду, "Стоїть явір над водою" та низку танкових і жартівливих мельодій. Відчит закінчив п. Місевич теплими словами вірша Куліша "До кобзи".
Богдан Хома.
