(До 70-річчя з дня народження)
25 лютого ц. р. громадськість Радянської України відзначила 70-річчя з дня народження одного з найвидатніших класиків української літератури, визначного революційного поета і майстра української поезії Лесі Українки (Лариси Петрівни Косач).
Тяжка, виснажлива хвороба (туберкульоз) примусила Л. Українку значну частину життя проводити за межами України (Італія, Єгіпет, Кавказ). Прикута хворобою до ліжка, не маючи можливості безпосередньо брати участь у революційній боротьбі народу, перемагаючи біль і фізичні муки, вона віддавала своє палке поетичне слово, як зброю, революційним борцям.
Більшовицька "Рабочая Правда" в некролозі на смерть Лесі Українки писала в липні 1913 р.:
"Леся Українка, стоячи близько до визвольного громадського руху взагалі і пролетарського зокрема, віддавала йому всі сили, сіяла розумне, добре, вічне. Нам треба сказати їй спасибі і читати її твори... Леся Українка померла, але її бадьорі твори довго будитимуть нас до роботи — боротьби. Добра, вічна пам'ять письменниці — другові робітників".
В цих рядках некрологу з найбільшою повнотою підкреслене конкретно-історичне значення творчості Лесі Українки як прогресивного поета.
Найбільший вияв поетичного таланту Л. Українки ми знаходимо в її поемах і драматичних поемах. Такі її твори, як "Касандра", "Руфін і Приспілла", "У пущі", "Камінний господар", драма — феєрія "Лісова пісня", написані на поетичних фольклорних мотивах — є неперевершеними зразками драматично-поетичної творчості. Написані переважно на біблійні, античні, історичні сюжети твори Л. Українки були своїм звучанням глибокосучасними. В них письменниця підносила найзлободенніші питання свого часу. В таких творах, як "Самсон", "Роберт Брюс", "Оргія", "На полі крові", "Осіння казка" Леся Українка гостро викривала і осуджувала зрадництво, лицемірство, підступність (образи Юди, Даліли, лицаря) і підносила, романтизувала вірних батьківщині і народові синів, борців за народну справу (Самсон, Роберт Брюс, Антей).
З властивою їй пристрастю викривала Леся Українка всю облудність християнської філософії з її пропагандою пасивності і "непротивлення злу" ("У катакомбах" та ін.)
Леся Українка усвідомлювала вічність і безсмертність народу. В прекрасному філософському вірші "Напис на руїні" вона підкреслила це з особливою переконливістю.
Руками змучених і пригноблених рабів єгіпетському цареві збудований пам’ятник, що має вславити царське імення".
Але минули часи "умер давно той цар з лицем тирана", і на пам'ятникові — витворові праці і мистецтва народу, — що його ставив цар для своєї слави, стерлися написи і лишилась тільки монументальна велич народу...
"Хто був той цар і як йому наймення!
З його могили утворила доля
Народу пам’ятник, — хай гине цар!"
Ці останні рядки, написані напередодні революційних подій 1905 р., звучали символічно і були активним закликом: хай живе народ, хай гине самодержавство, бо всі права на життя, на цінність всіх людських надбань належать народові! Цією істотною рисою свого гуманізму Леся Українка перегукувалась з кращими гуманістами світу, зокрема з великим пролетарським гуманістом О. М. Горьким.
Вона вірила, що прийде час, коли "руки робочі" засвітять "досвітні вогні", коли настане "світ наш красний, вільний", коли не буде "в кормигу запрягати народ народа". Вона не тільки вірила, але й віддала свій талант боротьбі за прекрасне майбутнє, здійснене великою партією Леніна-Сталіна в нашій соціалістичній країні.
І. Стебун
