Розглянувшись в теперїшній ситуаціи политичній, прийде кождий, хочь-би і як поверховний политик, до пересвїдченя, що цїла вага теперїшної ситуаціи политичної перенеслась на Всхід і спїшить тут скорим кроком до остаточного порїшеня. Хочесь майже думати, що т. зв. справа болгарска то лишь поверховна назва для цїлого всхідного питаня, котре чим раз скорше близиться до свого кінця. Бо чи сама болгарска справа, яко така, була-би в силї так сильно непокоїти цїлу Европу ? Чи Россія за-для самої Болгаріи старалась-би так всїми силами залагодити сю справу в своїм дусї і після своїх поглядів, або чи за-для удержаня Кобурга на болгарскім престолї другі держави европейскі ставали- би в так великій суперечности до Россіи ? Не треба бути ажь великим политиком, що- би доглянути, що тут не плятонична любовь до маленького народу а ще менше до особи якогось там доси майже незвїстного князя грає так велику ролю. Нї, тут розходиться о реальні интереси, для котрих справа болгарска есть лишь етапою, а хто на тій етапї стане першій, того майже і побїда в цїлім всхіднім питаню. З відси отже і суперечність в поглядах мїжь Россією а другими державами Европи.
Був час, коли здавалося, що Россія перша стане на тій етапї. І она буда-би дїйстно станула, але єї политика внутрїшна, похибки єї дипломатіи, а відтак і заходи конкурентів не дали їй осягнути тої цїли до котрої она з давен-давна стремїла. І ось бачимо явище, яке лучаєсь часом і з поодиноким чоловїком : грачь, котрому довгій час щастилося, починає програвати, — ставить все на послїдну карту і думає, що ще тим способом видобудеся з матнї, в яку попав. В матню попала і Россія в хвили, коли безперечно законний князь Болгаріи, Александер Батенбергскій, вернувши по своїм вивезеню назад до краю, покорився цареви може більше як було потреба і піславь єму чолобитну телеграму. Відь того часу грає вже. Россія непевну гру, а нинї доходить вже майже до того, що она змушена ставити все на послїдну карту.
Послїдна дипломатична акція Россіи поставила єї в таке положенє, з котрого майже нема для неї виходу, як лишь або признати отверто програну, або взятись ще до послїдного але небезпечного средства. Не звїстно ще, що думає правительство россійске зробити дальше в болгарскій справї, але вже то, що Россія рїшилась без згоди всїх держав, підписавших берлиньску угоду, поставити ПортЬ свої предложеня, вказує на то, що она рїшилась поступати самостійно і вести цїлу справу на власну руку. Першій єї самостійний крок показався безуспїшним; єї підперли лише Нїмеччина і Франція. Австрія, Англія і Италія не думають підпирати єї домагань і заявили недвозначно, що хочь побит кн. Фердинанда в Болгаріи уважають незаконним, то однакожь вибір єго признають законним, бо був згідний з постановами берлиньскої угоди. Туреччина знов, найбільше интересована і найкомпетентнїйша в сїй справї, рїшилась — як доносить бюро Райтера з Константинополя — не давати відповїди на преддоженя Россіи, доки на них не згодяться Австрія, Англія і Италія. Матня отже готова і з неї нема виходу. В Константинополи знають дуже добре, що Австрія, Англія і Италія не згодяться нїколи на таке полагодженє болгарскої справи, якого домагаєсь Россія, і длятого Порта рада, що може свою відповїдь відложити на пізнїйше. Туреччина може чекати, але чи схоче Россія?
Які жь шанси дипломатичної акціи Россіи ? Мабуть в Россіи самій не думають инакше, як лише, що дуже лихі. Ось як пишуть „Биржев. Вїдом.“: „Анї Австрія анї Англія не будуть явно противитися теперїшному ходови справи і будуть зручно і двозначно обходити раду Нїмеччини. Але по-за тим тая-жь сама Австрія і Англія не перестануть тайком опїкуватись кн. Фердинандом і давати єму дібрих рад для удержаня свого становища в Болгаріи, а кн. Бисмарк буде на то все, розумїєсь, глядїти крізь пальцї і звинятись тим, що він обїцявся давати лише дипломатичну помічь. Як би і не було, теперїшна пора єсть одною з найважнїйших для нашої дипломатіи і вимагає великої рїшимости та осторожности.“ „Свїт“ знову каже: ,,Теперь уже зависить від волї Россіи означити пору, коли має підняти кинену їй рукавицю і закликати: прочь з руками! Але тяжкі похибки кн. Горчакова, котрий зруйнував до тла все то, що Россія вїками засївала на христіяньскім Всходї, дадуться ледви по десятках лїт направити. Не дивниця отже, що теперїшне непохитно вижидаюче становище Россіи мучить обох союзників і що они з нервовим роздразненєм дожидають тої пори і удають то бажанє мира, то грозять і війною, і тевтоньскою фурією, а все дрожать зі страху за-для своєї зрадливої і обманної политики на балканьскім півостровї, де не можуть панувати.“ Так отже праса россійска перечувае вже, що для Россіи надходить уже рїшуча пора, коли віна буде мусїла цїлу справу сяк або так рїшити: або уступитись Европї, або пійти против єї волї.
Двї ще лишь позістали дороги для Россіи видобутися з матнї, в яку попала: або признати теперїшпий стан в Болгаріи довершеним фактом, — що, розумїєсь, не відповїдало-бь анї єї чести анї дотеперїшнимь змаганям, — або старатися силою полагодити то, чого бажає. Дальші кроки дипломатичні для Россіи майже неможливі, бо очевидно були-би безхосенні. Допустїм навїть найлучшій случай, що всї держави згодились- би на предложеня Россіи і наперли на Порту а та візвала-би кн. Фердинанда, щоби він винїсся з Болгаріи. Що-жь сталось-би тогдї, наколи-б кн. Фердинанд не хотїв уступитись а жадна держава навїть і Туреччина не мала-б охоти проганяти его з оружієм в руцї? Россія хиба мусїла-би сама екзеквувати свої жаданя, а на то не згодились-би певно другі держави. Не позістає отже майже нїчого, як хиба тілько силою переперти свої жаданя і мимо волї Европи взятись до порїшеня болгарскої справи в своїм дусї. Надходять вїсти з Петербурга, що мовь-то Россія рїшилась виповїсти берлиньску угоду, наколи-б держави не полагодили справи болгарскої в еї дусї. Виповїдь угоди була-б напевно послїдпим дипломатичним кроком Россіи, по котрім мусїло- би промовити оружіє.
