Перстень Полікрата", ліроепіка. Видання Української Книгоспілки, Львів, сторінок 100.
Коли брати на увагу всі книжки, то поезії появляються в нас може і більше, ніж в інших народів, зате як і в інших, якість стоїть далеко поза кількістю. Такий передовий поет, як Маланюк, мусів чекати кілька років на видавця нової збірки. "Перстень Полікрата містить поезії, що написані вже 12 і 14 років тому. Коли прирівняти цю збірку до попередніх Маланюкових, то вона, так мовити, у більше клясичному тоні; немає в ній так багато гострих вигуків, різких, часто аж неприємних образів і "диких" почувань. Але як і в раніших, їх головний мотив це піднесений патріотичний настрій — дивна сполука мелянхолії, історичних споминів і досить незясованої туги за майбутнім, що запозичає зразки із давньої давнини, неясні, перемішані: невідомо, чи в тузі за державним ладом чи... анархією.
Малинюк прегарно володіє формою і цей його технічний хист часто дозволяє йому обмежитися грою образів і фраз, не захоплюючи глибше почувань. Справжній клясик бачить ясно ідею вірша і цій ідеї підпорядкована кожна строфа аж до останнього рядка. Підзаголовок збірки Маланюка — "ліроепіка" — можна б уважати за характеристичну рису того напрямку у модерній поезії, представники якого найохотніше замазують межі між поодинокими жанрами літератури. Вони ані не описують зовнішнього світа, ані не передають точно всіх почувань. Така поезія перевантажена водночас абстрактними поняттями, замість реальних предметів, ніби то ядерна у сильних висловах, збита від кількости коротких слів в одному рядку, а в цілому розлита у мрячних символах. Возьмімо для прикладу такі два сонети: (без заголовку).
І.
Ми не зійшли ще з кону епопеї,
Ще крилимо в майбутнє гострий зір
Ось загуде наш думний день, як вир,
І ми ще раз спалахнемо для Неї.
А тут, де злидні, каліч і плебеї,
Нещадна ніч лежить на крижах гір.
Лиш в зимном небі сяє, як докір,
Дямантове дубльве Кассіяпеї.
Історія — прокляттям чорних чар —
Спочила тут, як мумія (чи мощі?)
Корчма та жид, ясир та яничар,
Та звироднілі родичі татар...
Лиш в мертвій тиші цвинтарної прощі
Гірський потік камінну путь полоще.
ІІ.
Стомились бути полем бою, полем,
Що байдуже приймає щедру кров.
Коритися сей нарід був здоров,
Молив віки, як ми тепер ось молим.
А він все пухне, той всесвітній Ґолем —
Мертвеччино матерії, маро!
Та вдарить день і загуде Дніпро
І хрестом своїм ми ідола розколем.
Сховавши зір і світла біжучи,
Щезатиме слизьке, гниле, подвійне
У димну тьму, що хаос кричить.
Майбутнє ж знов різьбитимуть мечі
При смолоскипах, що запалять війни
В сей чорний час. Отсе тепер. Вночі.
Читач може догадуватися, що тут іде про наше відношення до майбутности нашого народу. Коли так, то не легко буде уявити собі історію цього народу, як проклятя чорних чар (?!), що заважило на ній і зробило з неї мумію, чи мощі. Останніх два рядки рефлєксії про цвинтарну площу з гірським потоком, можуть мати відношення до чого завгодно, тільки не до минулого, або сьогочасного якогось народу.
Що таке "дубльве Кассіяпеї", що сяє як докір — не знаємо. У третьому сонеті поет уживає термінів: слизьке, гниле і подвійне, мабуть у чисто німецькому розумінні, яке через додаток "дає" — стає іменником і має в нас значіння слизі, гнилі і подвійности. Що значить "народ був здоров коритися?" Звідки Ґолєм, Дніпро, мертвеччина матерії, димна тьма, що кричить хаосом? Усе це не має навіть підмету — мабуть "ми", від якого повинен би починатися увесь сонет. А вже останні два рядки, що говорять про майбутнє, кінчаються словами "тепер" і замазують усе, не то символами, не то звичайною фразою.
При оцінці поета не слід вибирати його найслабші вірші, а найкращі. Гарних найде читач у тій збірці стільки, що вони не розчарують його, коли він поцікавиться збіркою, чи то з огляду на самого автора, чи на стан нашої сучасної поезії. Але чим більший поет, тим менше йому вибачають, згадуючи вже його попередні осяги. Ніхто з нас, шануючи Маланюка як талановитого поета, не зможе вибачити йому претенсійно-публіцистичних строф у такому тоні:
І от — звучить органом ураган:
Наполєона змінює Бетговен,
Щоб в нервах (!) дириґентської руки
Тримать музику епохально-гулку (!)
Життійні (!) споживаючи (!) роки
В прозорій тиші празького провулку.
Маланюк залюбки уживає архаїзмів таких, як "древній" або "плоть", "виспренніх" (?) словах, а при цьому зовсім непотрібно таки досить російських і польських слів, не відчуваючи, що вони чужі, як наприклад: рок (призначення), ввись (уверх), двісті літ назад, ковили (тирса), роковане (призначене), канати (линви), ґлєчер (льодовик), шерег (ряд, низка, черга), несмертельність, нурт, пароль, верни (в значінні вернися) вируючим (!). Є теж і граматичні помилки, напр. стерігли (стерегли), подоріж (подорож), вдералася (зам. вдиралася), жреці (зам. жерці) і неможливі ліценції "простір з (!) привидах", або "гір в (!) срібних".
...Затінить красу й
Стиґматами.
Заввага на початку книжки, що автор застерігає собі особливості правопису — поганий приклад для всіх, які вважають, що кожний може писати по-свому; писати "се" замість "це" сьогодні нічим невиправдана примха, а писати раз "кіммерійській" і "балтийська” — це не правопис, а його брак.
м. р.