Чи розуміємо ми музику? На це складне і дуже неоднозначне питання намагається знайти відповідь у своїй праці «Музика як мова звуків» відомий сучасний німецький музикознавець і диригент Ніколаус Гарнонкурт.
Висновок, до якого приходить автор, здається, може вразити на перший погляд: ні, ми не розуміємо музики. Принаймні, не розуміємо її у повній мірі, а саме у тій, яка виходить за межі її суто естетичного сприйняття та стосується її глибших смислових пластів. Причина цього полягає не у нас самих, слухачах, і навіть не у тих, хто її створює, - композиторах, - а в самій природі музичної культури за період як мінімум у два сторіччя її історії (з початків епохи Романтизму), яка, у свою чергу, закорінена в тканині сучасної культури та світосприйняття в цілому. Окреслимо основні тези Гарнонкурта. При цьому зауважимо, що вони спонукають насамперед до рефлексії, тобто до критичного осмисленя, а не до сприйняття їх в готовому вигляді як незаперечної істини.
Говорячи про музичну спадщину європейської цивілізації, автор своєю основною тезою зробив чітке розмежування між музикою до і після Великої Французької революції. Він пише, зокрема, що: «Від середньовіччя до Французької революції музика була однією із найважливіших основ нашої культури та нашого життя. Її знання вважалося обов’язковою частиною загальної освіти. Тепер же музика є хіба що прикрасою, яка дозволяє заповнити пусті вечори відвідинами опери чи філармонії чи, ввімкнувши радіо, відігнати або оживити тишу домашньої самотності»1. На думку автора, чи не основною характеристикою музики бароко та класицизму було її глибоке смислове наповнення, здатність виражати квінтесенцію та дух свого часу, що, крізь апеляцію не стільки до емоційно-чуттєвої, скільки до раціонально-розумної сфери, ставав відомий і аудиторії. «Раніше музика хвилювала, - пише Харнонкурт, - зараз тільки подобається. Спрощення музики до суто «прекрасного», а потім до загально зрозумілого сталося саме за часів Французької революції. Тоді вперше у масштабах великої держави спробували підпорядкувати музику певним політичним ідеям, тоді ж опрацювали для консерваторій навчальну програму, що була гранично уніфікованою»2. Можна, таким чином, стверджувати, що 1789 рік став своєрідним «осьовим часом» в музиці (якщо скористатися термінологією Карла Ясперса), який змінив увесь подальший її облік. На вузлових моментах цієї трансформації я, власне, і зупинюся.
Перший із них стосується ролі, яку відігравала музика в житті людини. Гарнонкурт пише, що в «дореволюційну» епоху музика відігравала значно вагомішу роль в житті людини, ніж в «постреволюційну». В музикологічних трактатах першої із них постійно постулювалося твердження, що «музика – це мова звуків», яка «не стільки звучить», скільки «промовляє». Йоганн Маттезон, гамбурзький музичний директор та секретар англійського посла, назвав музику «мовою, благословенною на всі віки». Те, наскільки дослівно був зрозумілий вираз «мова», свідчать декілька цитат із Найдхарта, Кванца і Маттезона (1-ше десятиріччя XVIII століття), які Харнонкурт наводить у своїй книзі: «Остаточною метою музики є передача за допомогою лише ритмів усіх афектів однаково довершено, як це робить найкращий промовець» (Найдтхарт); «Музика – це ніщо інше, як мистецька мова» (Кванц); «Якщо хтось хоче схвилювати інших гармонією, повинен знати, як вишуканими звуками та їх вигадливими зіставленнями без слів передати всі порухи серця. І то так, щоб його схильності, інстинкти, знаки й сила, ніби у справжній мові, могли бути цілком і ясно зрозумілими для слухача»3 (Маттезон).
Ніколаус Гарнонкурт наводить цікавий приклад для ілюстрації твердження про особливу роль музики в житті тогочасної людини – постать імператора Священної Римської імперії Леопольда І (1640-1705). «Сам Леопольд І, - пише Гарнонкурт, - був не лише завзятим меломаном, а й компонував музику, причому навіть непогано. Писав меси, ораторії, танці, німецькі пісні та інтермедії до композицій. Попри те, що австрійська державна казна постійно зяяла пусткою, а частенько бувала навіть боржницею, члени придворної капели отримували істинно королівську платню. Коли цісар бував на концерті свого абсолютно незрівнянного оркестру, то відчував величезну насолоду і прислухався з такою великою увагою, ніби досі його не чув. Коли з’являвся пассаж, який йому особливо подобався, то заплющував очі, щоб слухати ще уважніше. А слух мав напрочуд гострий, бо серед п’ятдесяти виконавців міг уловити того, хто вжив невідповідний штрих»4.
В музиці як «мові звуків» відображалася специфіка сучасної для композитора та публіки епохи. «Дореволюційна» музика могла бути достеменно зрозумілою лише своїм сучасникам. Жоден твір не виконувався двічі, а твори вже навіть п’ятирічної давнини здавалися застарілими і наражалися на ризик бути незрозумілими публіці. В кожному творі публіку цікавив насамперед зміст, тобто те послання, яке композитор намагався донести до слухача, а виконання твору, яке є предметом первинної ваги для сучасної аудиторії, було в ті часи не «цінністю-в-собі», а лише засобом, завдяки якому зміст доносився до слухача.
Другий момент історичної трансформації ролі музики, на якому спиняє увагу Гарнонкурт, пов’язаний із її стильовою та жанровою спеціалізацією, яка відбулася знову ж таки після Великої Французької революції і досягла свого піку у ХХ столітті. «Протягом останнього тисячоліття, - вважає автор, - музика Заходу постійно була істотним елементом життя, що означало – життя і музика нерозлучні. Але коли ця єдність перестала існувати, необхідним стало нове розуміння музики. Розмірковуючи про її сучасний стан, ми розрізняємо музику «народну», «розважальну» і «серйозну». Усередині окремих груп ще збереглися залишки колишньої єдності, але єдність музики й життя, як і єдність всієї музики, втрачено»5.
На думку Гарнонкурта, зрозуміти, яку роль виконувала музика в житті людини до 1789 року, певною мірою можна, звернувшись до сучасної розважальної музики. «У розважальній музиці, - стверджує автор, - збереглося багато чого з давнього способу розуміння музики: єдність поезії і співу, яка була такою важливою при зародженні музики, єдність слухача та виконавця, чи, врешті-решт, єдність музики і часу (розважальна музика не може бути старшою за п’ятдесят років, отже належить до сьогодення). Завдяки їй можна краще зрозуміти, чим була музика в давньому житті, бо у своєму обсязі, яким би він не був обмеженим, розважальна музика є невід’ємною складовою частиною життя»6. Внаслідок подібної диференціації в музиці саме розважальна музика великою мірою перейняла на себе цю «соціальну» компоненту (здатність йти по нерву життя), в той час, як принципом академічної музики став передусім її естетичний характер – явище більш “трансцендентного” змісту, що, навпаки, відриває слухача від реальності та переносить його в інший вимір.
Звідси, у свою чергу, випливає ще одна відмінність між музикою по обидва боки Французької революції. Як я уже зазначав, музика в епоху бароко та класицизму писалася передусім для разового виконання. Публіку цікавило в ній передусім щось нове, те, чого вона ще не чула. «Давній слухач, - стверджує Гарнонкурт, - мав зовсім інше ставлення до музичного переживання. Він прагнув слухати лише щось нове, тобто ту музику, якої ніколи не чув. Твором цікавилися набагато більше, ніж його відтворенням»7. Абсолютно відмінною ситуація є протягом останніх 100 років, коли публіка віддає перевагу багаторазовому прослуховуванню вже відомих творів, і лише технічні нюанси гри збуджують в неї якийсь інтерес. Як резюмує автор, «Наше прагнення частого прослуховування улюбленого твору – в минулому абсолютно чуже тогочасним слухачам – достатньо промовисто показує основну різницю між навичками слухання вчора і сьогодні»8.
З цим тісно пов’язаний третій аспект еволюції ролі музики в контексті культури. Давня музика не мала свого єдиного й універсального алфавіту, який в найменших деталях ретранслював би задум композитора. Уніфікована система нотації почала формуватися лише в ХІХ столітті, а в часи Й.-С. Баха, наприклад, записувалися самі лиш ноти твору без жодних вказівок на те, як саме його слід виконувати. Природність виконання, однак, досягалася за рахунок стихійного відчуття музики, яке було властиве усім без винятку професійним музикантам. Виконавець, відтак, був своєрідним «співтворцем» музики, а композитори часто писали, орієнтуючись на манеру гри того чи іншого виконавця. Ситуація ж сьогодні є кардинально іншою. Гарнонкурт зазначає, що виконавця сьогодні цікавить «насамперед технічна досконалість. Він не створює музику, задовольняючись її відтворенням. Через те, що вже немає єдності між епохою і виконуваною музикою, йому бракує стихійного розуміння останньої, притаманного давнім музикантам-практикам»9. Сучасна система музичної освіти, таким чином, продукує не інтерпретаторів музики, а «акробатів», для яких питання першочергової ваги зводиться виключно до оволодіння технічними прийомами гри.
Нарешті, останній і, мабуть, найважливіший момент в еволюції музичної культури, який виділяє Гарнонкурт, стосується того, що Велика Французька революція підірвала традиційну, витворену впродовж багатьох поколінь, систему музичної освіти, політизувавши тим самим саму музику. «Якщо говорити про освіту музикантів, - пише автор, - то раніше це відбувалося так: музикант учив учнів спеціальності, тож стосунки «майстер-учень», які одвічно існували в ремісництві, були обов’язковими і у музиці. Щоб опанувати якийсь із її видів, ішли до певного майстра, аби при ньому навчатися фаху. … У цих природних стосунках не виникало проблем; стилістична еволюція відбувалася поступово, з покоління в покоління, і навчання не вимагало переучування, а було просто органічним розвитком»10. Великий переворот, здійснений Французькою революцією, полягав у тому, що вона створила принципово нові принципи не лише музичної освіти, але й музичного життя в цілому. Стосунки «майстер-учень» система замінила новою інституцією – Консерваторією, основну ідею якої можна охарактеризувати як «політично-музичне» виховання, адже було ясно усвідомлено, що через мистецтво можна впливати на людей. «У французькій методі, опрацьованій до найдрібніших деталей з метою уніфікації стилю йшлося про підпорядкування музики загальній політичній концепції. Її теоретичний принцип такий: музика має бути настільки простою, щоб бути зрозумілою кожному; музика повинна розчулювати, заколисувати, захоплювати незалежно від освіти слухача; вона мала б стати «мовою», яку зрозумів би кожен, не навчаючись їй»11.
Принципи музичної культури, витворені в буремні роки Французької революції і наполеонівських воєн, на думку Ніколауса Гарнонкурта, і до сьогодні визначають наші музичні смаки та вподобання. В результаті, як стверджує автор, ми «не розуміємо музики» (твердження, яке я свідомо беру в лапки), чи, принаймні, розуміємо її не так, як розуміли її наші предки. З цими висновками можна як погоджуватись, так і не погоджуватися, однак, замислитися над ними ми, здається, зобов’язані.
1 Н. Гарнонкурт «Музика як мова звуків». Суми: Собор, 2002. С.-4
2 Там же.
3 Там же. С.-105
4 Там же. С.-135-136
5 Там же. С.-11
6 Там же. С.-12
7 Там же. С.-110
8 Там же. С.-18
9 Там же. С.-14
10 Там же. С.-15
11 Там же. С.-16
14.02.2013