З Днем народження?..

Від 2014 року ми почали говорити про те, що знову в Україні не лишається покоління, яке б не зазнало війни. Але тоді більшість навіть не уявляла, що ця війна за право бути українцем на своїй землі у різний спосіб зачепить абсолютно кожного. Не уявляли, бо в Європі ХХІ століття такого просто не може статися? Чи не хотіли усвідомити очевидне, ховаючись подалі від шокуючої дійсності? Так чи так, але 24 лютого 2022 року кожного із нас поставило перед вибором: рятувати себе, своїх близьких через реальну чи уявну втечу чи брати на себе відповідальність за сімʼю, родину, рідну землю. Для 25-річного Івана Гарапка він був очевидним, тому вже в квітні у складі розвідроти бригади ТРО Іван опинився на Донеччині. Тут львівський хлопець, журналіст швидко зрозумів, що війна зовсім не така, як про неї пишуть у книгах і показують у фільмах. Це не романтичний героїзм, а важка щохвилинна праця, фізичний і моральний бруд, жорстокість і несправедливість навіть від своїх, повсюдна смерть. Іван – письменник-початківець, який працює в жанрі космічного бойовика, але писати про нашу війну він не хоче, принаймні поки вона триває. Два оповідання (пропоноване читачам Zbruč «З Днем народження?..» та «Бебешко», що увійшло до антології «Видавництва Старого Лева» як фіналіст конкурсу воєнної літератури «4.5.0») з᾽явилися цілком випадково, проте є щирими емоційними свідченнями проживання людиною жахіть війни.

Оповідання «З Днем народження?..» – це своєрідна сповідь персонажа-наратора, що мучиться й водночас намагається виправдати своє бажання жити. Цей твір – реквієм за загиблими побратимами, про яких ніколи не забудеш і перед якими почуваєшся винним. Водночас це і показ буденності війни такою, якою вона є насправді – без героїзації та ідеалізації, показ неможливості людської психіки підготуватися до цього, звикнути, забути. І нехай поважного читача не збурює обсценна лексика й російська мова у творі, бо це правдива, не прикрашена оповідь про пересічних людей, яким довелося стати героями, хоча вони ніколи цього не прагнули.

Наталія Філоненко, канд. філол. наук, доцент, наукова співробітниця відділу української літератури Інституту українознавства ім. І. Крип᾽якевича НАН України

Іван Гарапко

З Днем народження?..

На великому екрані нового телевізора сайт Netflix грайливо пропонував нові серіали та фільми, а я мовчки сидів на дивані в темній кімнаті. Моя рука приросла до смартфона, який я тримав біля вуха. З іншого кінця мені диктували список позивних.

-Скіф, Бандура, Копач, Брила, Стейтем…

-А Михалич? - після короткої паузи запитав я, і мої пальці побіліли, ризикуючи розчавити телефон.

-Сєку... - долинуло з динаміка. - Ага, є, він теж.

У моєму тілі все впало в прірву, кінцівки ослабли, а голос став ледь чутним шепотом.

-Зрозуміло, - відповів я.

-Співчуваю, - і дзвінок завершився.

Я важко опустив руку зі смартфоном на диван і сидів, втупивши погляд у яскравий напис «Netflix» на екрані.

До смерті звикаєш. Люди не розуміють, як це, але коли ти оточений нею, то можеш або звикнути до її постійної присутності, або віддатись їй. Третього не дано.

Я вже не перший раз отримував повідомлення, що хтось із моїх друзів загинув. Але стільки одночасно... Мій мозок відмовлявся вірити в це, хотілося сміятись. Чому? Що ж смішного... Як що? Ти сидиш тут, живий, далеко в тилу, вдома. Ти потрапив сюди завдяки власним здібностям і хитрості.

Брехня. Ти втік, втомився, дав слабину. Якби ти був там, усе було б інакше.

Та яке, к хєрам, інакше? Одна людина не здатна щось змінити.

А я був би і не сам. У супроводі нашого підрозділу, людей, із якими я вже проходив крізь пекло, я б упорався.

Або залишився б лежати разом із ними. Сука, навіть тіла не заберуть. Це що ж тепер, ніякого похорону і вважатися зниклими безвісти?

Доки голоси в моїй голові бились один із одним, перед очима з’являлись образи побратимів. Епізоди, які, я гадав, моя пам’ять безнадійно втратила, з’являлись перед очима, голоси хлопців звучали ніби поруч. Картина їхніх останніх моментів розгорнулась перед очима, як кадри серіалу з Netflix.

Зима, чорні поля ледь присипані снігом. Без надійного камуфляжу не сховаєшся. Сніг падав великими клаптями, видимість – на витягнуту руку, не більше. «Пташок» у таку погоду не піднімеш, тому відправили нас.

- В жопє вєтка – работаєт развєдка, - долинув збоку голос Скіфа, стрункого й підтягнутого, завжди енергійного колишнього ССОшника. - Погодка для нас як раз.

За ним йде Бандура, тричі контужений музика ще з часів АТО, і як завжди нервується:

-Хлопці, по сторонах дивіться, добре? Уважно дивіться по сторонах. По сторонах дивіться, підари усюди можуть бути, добре? По сторонах...

-Ой, стулися вже! - рикнув Стейтем.

Сержант був невисокий, але махом вирубав будь-кого, колишній боксер. Він приховував власний страх за агресією, через що багато хто його не любив. Але щойно адреналін від першого пострілу вдаряв у голову, його було не зупинити.

Брила й Копач йшли попереду: двоє масивних чоловіків, колишні моряки, які повернулись з-за кордону на захист Батьківщини. Вони мало говорили з іншими, проте між собою завжди мали з десяток тем і підколів.

Попереду йшов Михалич, наш бравий кептен, майже двометрова постать, борець дзюдо і просто хороша людина.

-Обмороки, позатикайтесь, - упівголосу сказав він, але навіть так його було чути в кінці колони.

Сніг падав важкими грудками, пробиратися вперед було важко, ніби сама земля не хотіла, щоб ми йшли, а пара валила навіть через баф.

Я раптом усвідомив, що йду з ними, в одному ряду, посередині. Чому це я посередині?

-Ну ти ж завжди казав, що офіцер йде по центру, - озвався до мене Скіф і вишкірився на всі тридцять зубів. - От і йдеш.

-Але ж Михалич має йти тут, а я першим...

-Нє, він хотів йти першим, особисто вести нас.

Я глянув у спину Михаличу і вилаяв його про себе: завжди преться першим, завжди хоче щось комусь довести.

-А кому було йти, як не мені? - озирнувся той, почувши мої думки. - Тебе вже пів року як з нами не було.

-Добре удома працювати, га? - запитав Стейтем. - Комфортно, з тьолочкою під боком, га?

Я хотів його послати куди подалі, але не знайшов сил. Чи він не правий?

Схєралє він правий? Ти сюди потрапив, бо гарно себе проявив. На навчаннях був. Проявив? Підлизався, до кого треба. Це не досягнення. Як це не досягнення? Кого попало бріг додому не переводить, ти це знаєш. Що, лише усяким слизьким виблядкам додому потрапляти?

Раптом краєм ока я помічаю рух попереду. Силует окопу з’являється крізь сніг, чорний ґрунт проступає з-під снігу, і хтось рухається за ним. Я хочу крикнути Михаличу, але якась невідома сила стискає горло, змушує мовчати.

Гучна черга розриває тишу довкола, і я бачу, як в кепа влітають кулі одна за одною. Щойно він падає, кулі доганяють Копача і Брилу, і ті також падають, мовчки.

Скіф хапає мене за плече і тягне до землі, але замість мене крізь моє тіло проходить Стейтем. Із рваною раною на шиї він борсається по землі іще декілька секунд і зупиняється, втупивши погляд у біле небо.

Поет закриває собою Скіфа і падає поруч, мертвим. Скіф встигає відбігти на декілька кроків і навіть вистрілити декілька разів, але кулі наздоганяють і його, кидаючи обличчям у сніг.

Усе довкола знову стихло, я стояв, оточений тілами, і повільно водив головою від одного до іншого.

О, так, я прям бачу, як би ти все змінив. Як би ти всіх урятував.

Не неси хуйні, я б змінив все раніше, до виходу. Сперечався б із командуванням, слав їх нахуй. Я впевнений, що це був дурнуватий наказ, підготовлений за пів ночі на колєнкє.

-А якщо ні? - раптом запитав я в порожнечі довкола.

-Пане старший лейтенанте... - захрипів Михалич, повертаючи до мене своє мертве обличчя. - Задрав себе звинувачувати. Живи, обморок, живи за себе і за нас.

Крізь довколишній холод я відчув на своїй руці теплий дотик. Спалах – і я знову на дивані, перед екраном. Ноги заніміли в позі лотоса, а вказівний палець правої руки смикався натренованими рухами, ніби я вів вогонь.

-Хочеш, скасуємо завтра святкування? - запитала вона.

Я навіть не помітив присутність ще однієї людини поруч із собою.

-Так, скасуймо, - тихо відповів я.

Щойно вона підвелась, я схопив її за руку, не відриваючи погляду від заставки Netflix.

-Ні, не треба, - я зробив паузу, облизуючи сухі губи. - Не можу залишатися з ними наодинці.

Довідка:

 

Іван Гарапко народився та виріс у Львові. Навчався в ЛНУ імені Івана Франка, за освітою журналіст. 

Наразі діючий офіцер Збройних Сил України, ветеран війни. Захоплюється літературою та активно пише, перебуваючи на фронті.