У Пряшеві помер Микола Мушинка, невтомний дослідник нашого фольклору.

Вчора, 12 вересня, пізно ввечері на 89-му році життя відійшов Микола Мушинка, лемко з Курів на Пряшівщині, що став видатним україністом, фольклористом, етнографом, мистецтвознавцем, філологом, бібліографом.

Микола Мушинка народився 20 лютого 1936 року, був третьою (з-поміж п’ятьох) дитиною Івана та Зузани Мушинок. Після закінчення російськомовної середньої школи в Пряшеві подався до Праги, де вступив до Карлового університету. Тут лекції з української мови та літератури читав професор Іван Панькевич, який, можна сказати, трансформував його з російсько орієнтованого на свідомого українця. 1959 року закінчив Інститут російської мови і літератури Карлового університету в Празі, де під керівництвом І. Панькевича та Є. Врабцової почав студіювати фольклор південних лемків. Від 1960 р. працював у кабінеті україністики Кошицького університету в Пряшеві. Вчився в аспірантурі у Празькому та Київському ім. Т. Г. Шевченка (1964–1966) університетах. У 1967 р. здобув ступінь кандидата наук. Через співпрацю з українськими дисидентами був депортований з СРСР.

Засновник і головний редактор наукового збірника Музею української культури у Свиднику (1965 р.) За протест проти введення військ Варшавського договору в Чехословаччину (1968 р.) зазнав переслідувань. У 1971 році на кордоні в Чопі в нього знайшли машинописну працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація» та інші самвидавничі матеріали, які намагався провезти до Чехословаччини, і його звільнили з викладацької роботи із забороною працювати за фахом і друкуватися.

Працював пастухом, через п'ять років райком партії звільнив і звідти, бо до пастушої колиби весь час приходили якісь інтелігентні люди, а «безпекарям» не вдавалося підслухати зміст бесід. Мусив податися в кочегари, кочегарив 15 років. З котельні передавав репортажі для радіо «Свобода», писав наукові статті, публікував свої твори за кордоном (США, Канада, Югославія, Франція).

1990-го поновлений на роботі в Пряшівському університеті. Від 1992 – професор УВУ в Мюнхені. Цього ж року в Києві захистив докторську дисертацію про життя і фольклористичну діяльність В. Гнатюка, якому присвятив низку до­сліджень.

Член Міжнародної комісії з дослідження національної культури Карпат та Балкан, дійсний член НТШ (з 1989 р.), президент НТШ у Словаччині, голова Асоціації українців у Словаччині (від 1990 р.), перший іноземний член Національної академії наук України (від 1997 року).

Однак у Пряшівському університеті імені П. Шафарика не визнали іноземного академічного звання, в 2004-му звільнили з університету, відправивши на пенсію. 

Основні його наукові ін­тереси були зосереджені в царині:

– збирання й публікації усної народної творчості українців Східної Словаччини: «З українського фольклору Східної Словаччини» (1963), «З глибини віків: Антологія усної народної творчості українців Схід­ної Словаччини» (1967), «Срібна роса» (1975; усі – Пряшів), «Мате­ріальна та духовна культура пів­денних лемків» (Нью-Йорк, 1988);

– вивчення культури лемків у Поль­щі й русинів у Югославії;

– популя­ризації життя фольклористичної, літературної та мистецької спадщини Ф. Тихого, Ф. Главачка, Ф. Заплетала, Й. Маркова, Івана та Ореста Зілинських, Ф. Колесси, І. Панькевича, С. Рудницького, С. Дністрянського, О. Новаківського, К. Заклинського, С. Клочурака, В. Капішовського, В. Гошовського та ін.

Автор півтори сотні книг, більше пів тисячі наукових статей, кількох тисяч популярних публікацій.

У наукових і публіцистичних працях відстоював са­мобутність культурного розвитку українців-русинів Східної Словаччини, заперечував політичне русинство, обґрунтовував культурно-історичну спільність українців Карпатського ре­гіону.