На сторожі української державності

Нині, 21 березня, виповнюється 95 років від народження визначного українського вченого, організатора науки, громадського діяча, публіциста, багатолітнього голови Наукового товариства ім. Шевченка Олега Миколайовича Романіва.

На думку науковців, які працювали разом із ним під егідою НТШ, його наукова та організаційна праця для розвитку Товариства впродовж 16 літ на зламі ХХ–ХХІ століть співмірна з тим, що сто років тому зробив для достойного представництва української науки в Європі Михайло Грушевський. Сучасники називали Олега Романіва знаковою особистістю українського науково-громадського життя, а його прізвище стало синонімом відродженого НТШ.  

Вчений народився 21 березня 1928 в м. Сокалі в родині вчителів. Батько – відомий педагог-методист, належав у часи визвольних українських змагань до Корпусу січових стрільців у Києві. Мати Марія, з дому Грушецька, вчителька початкових класів, працювала в період українсько-польської війни в Секретаріаті ЗУНР у м. Станіславові. Оскільки за часів польської займанщини батьки не могли отримати роботи на етнічних українських землях, до 1939 р. Олег проживав і вчився на Мазурах (Варшавське воєводство), де батьки вчителювали. 1939 р. сім’я повернулася до Сокаля. З 1941 по 1944 рр. Олег – учень 4-6 класів Сокальської гімназії, член юнацької сітки ОУН. З юних років проявляв великий інтерес до українознавства, брав участь у літературному гуртку. У 1944 р., вже після повернення большевиків, закінчив з відзнакою Сокальську СШ №1, а в 1945 р. вступив на енергомашинобудівний факультет Львівського політехнічного інституту. Був аспірантом кафедри «Опір матеріалів» Львівського політехнічного інституту, після чого отримав посаду молодшого наукового співробітника в Фізико-механічному інституті ім. Г. В. Карпенка НАН України. По суті вся наукова діяльність вченого була пов’язана з цією установою, де він після захисту дисертації (1958 р.) займав посади старшого наукового співробітника, завідувача відділу, заступника директора з наукової роботи.

Для Олега Романіва і багатьох суспільно й національно заангажованих науковців Львова взірцем і дороговказом для розвитку української науки було Наукове товариство ім. Шевченка – славетна громадська інституція, яку сформувала плеяда відомих діячів науки й культури – «архітекторів» українського національного відродження. У 1940 р. товариство було знищене совєцьким режимом, а всі його наукові досягнення представлялись як малозначимі або замовчувались. Проте інколи на підцензурному рівні у Львові звучали об’єктивні доповіді про Товариство. Ще 1963 р. у стіннівці Інституту машинознавства і автоматики АН УРСР появилася стаття О. Романіва «Світоч нашої науки», присвячена 90-літтю НТШ. У роки «перебудови», коли помітно послабився компартійний ідеологічний прес, ідею відродження НТШ почали озвучувати науковці, письменники і митці.

У березні 1989 р. розпочала роботу перша ініціативна група з відновлення діяльності НТШ, яку неформально очолив О. Романів, а першою спробою офіційної реабілітації Товариства став львівський науковий симпозіум «Т. Шевченко і українська національна культура». Ідея відновлення Товариства викристалізувалась в академічних інститутах точних наук, де у післявоєнні роки сконцентрувався величезний науковий потенціал (Фізико-механічний інститут, Інститут прикладних проблем механіки та математики, Інститут геології та геохімії горючих копалин та ін.). Згодом до ініціативи долучилися інші представники.

Олег Романів серед членів президії Першої наукової сесії НТШ, Львів,1990 р.

21 жовтня 1989 р. у Львові було проведено установчі збори, на яких з основною доповіддю виступив О. Романів. Він відзначив, що за післявоєнні роки в Україні інтенсивно розвивалися природничі та технічні науки, проте стагнацію та занепад переживали дослідження у сфері українознавства (історія, мова, література, етнографія, археологія, мистецтво). Це відображало загальну деградацію згаданих дисциплін. Щоб запобігти подальшій дегуманізації науки, що тривала впродовж десятиліть, у травні 1989 р. значна група львівських вчених висловила ідею створити, а точніше відродити НТШ як добровільну міжвідомчу асоціацію вчених для розвитку досліджень в галузі українознавства та природничих наук. Збори проголосували за створення Наукового товариства ім. Шевченка у Львові, прийняти його статут і програму. Головою Товариства обрали члена-кореспондента Академії наук УРСР Олега Романіва.

Олег Романів виступає на відкритті меморіальної дошки, присвяченої НТШ, 17.03.1990, Львів, просп. Шевченка 8

Вже від самого початку діяльності голова НТШ наголошував, що Товариство не змагає до конкуренції з НАН України, а лише покликане стимулювати націє- та державотворчі процеси. В певному сенсі воно взяло на себе роль каталізатора позитивних змін у науці на креативному шляху відродження нації.

Далекоглядний і прозірливий О. Романів усвідомлював, що НТШ мусить ангажуватись соціально, політично, контактувати з осередками НТШ в діаспорі. В Україні Товариство розпочало діяльність з нуля, не маючи структури членства, організаційних засобів, приміщень та ресурсів. Завдяки науковій одержимості та феноменальному хистові керівника, НТШ стало академією з п’ятнадцятьма територіальними осередками, одержало у власність будинок на вул. Чупринки та приміщення Української книгарні (просп. Шевченка), започаткувало Дослідно-видавничий центр. Науковою  серцевиною організації став корпус Дійсних членів, а основним науковим форумом – щорічна березнева Наукова сесія НТШ, в якій бере участь до п’ятисот науковців. У 1992 р. О. Романіва обрано генеральним секретарем Світової ради наукових товариств ім. Шевченка, на цій посаді він здійснював координаційну роботу, пов’язану з діяльністю крайових структур в Україні, США, Канаді, Західній Європі та Австралії.

Олег Романів – автор понад 500 наукових публікацій суспільного й українознавчого спрямування, що стосуються історії української науки, визвольних змагань, державотворення з особливою увагою до державного статусу й використання української мови. Вчений був не лише ініціатором, а й редактором, автором вступних статей та передмов, зокрема до видань «Україна і Німеччина у Другій світовій війні» В. Косика, «Українська Галицька Армія» Л. Шанковського, «Змагання за українські університети в Галичині» В. Мудрого, «Народовбивство в Україні. Документи про більшовитський злочин у Вінниці», «Золоті Ворота. Історія Корпусу Січових Стрільців», «Сокальська гімназія», також до книг мемуарної серії, серед яких – «Процес 59-ти» Л. Комар.

До доробку науковця на суспільно-наукову тематику належить видання про діяльність видатного вченого-металознавця, міністра уряду УНР Івана Фещенка-Чопівського (спільно з І. Богун) та «Західноукраїнська трагедія 1941» (у співавторстві з І. Федущак). Остання праця, присвячена проблемі винищення українства червоним російським режимом, викликала великий суспільний резонанс. О. Романів був також редактором і одним із авторів збірника НТШ «Відлуння голодору-геноциду 1932–1933. Етнокультурні наслідки голодомору в Україні» (2005 р.).

Своєрідним підсумком найгостріших проблем політичних українських реалій стали дві статті вченого «Яку державу будує Україна» (1995 р.) та «Чи стане Україна українською» (1998 р.). О. Романів  розумів небезпеку повзучої русифікації України. У  березні 2003 р., під час виступу на парламентських слуханнях про стан функціонування української мови, він відзначив, що після ренесансу української духовності у 1990–1992 рр., коли українською заговорив Київ і навіть схід, у подальші роки, внаслідок формування нової олігархічної влади, в умовах глобалізації розвиток України відбувається з ознаками етноциду. Всі спроби покращання у сфері національної науки і культури захлиналися в русифікованому інформаційному полі. На думку голови НТШ, ключовими засобами зросійщення були телебачення та радіомовлення. На той час в Україні не було жодного  загальнонаціонального телевізійного каналу, який вів би передачі лише державною мовою. Це пов’язано з тим, що в Україні ситуація в ЗМІ залежить від масмедійної політики олігархів і їхніх поплічників. Крім того, в Україні загальнодоступні теле- і радіоканали Росії, інформаційне поле якої настільки сильне й далекосяжне, що навіть якби у нас не було жодного російськомовного каналу чи навіть газет і журналів, то російські масмедіа все одно домінували б. Оскільки за даними останнього перепису в Україні мешкає 80% українців, то, на думку О. Романіва, в цьому воістину шабаші русифікації задіяні механізми самоасиміляції, коли «землячки» проявляють особливу мовну агресивність, на яку часто не наважаться навіть етнічні росіяни. Вчений стверджував, що для того, щоб в Україні реально відбувся мовний і культурний ренесанс, має з’явитися справді українська влада. Справедливість такого твердження довів історичний досвід наших сусідів: за Масарика онімечені великі міста стали чеськими, за Бразаускаса зрусифікований Вільнюс заговорив литовською, подібне сталося і в Латвії та Естонії. Щодо засобів масової інформації, він вважав, що ми повинні категорично вимагати від парламенту, президента, уряду зміни правил гри на масмедійному ринку. Перед медіаолігархами мають бути поставлені умови: або вони грають за національними правилами, або усуваються з ринку інформації, де функції держави мають бути багатократно підсилені.

Юрій Шевельов і Олег Романів: зустріч з нагоди відзначення 125-річчя НТШ, Нью-Йорк, США, 1998 р.

У березні 2005 року на ХVІ науковій сесії Товариства, останній, яку йому довелося проводити, Олег Романів зробив доповідь «Помаранчева революція: актуальні проблеми націотворення та сучасні завдання НТШ». У виступі, який викликав жваву дискусію, він визначив три фактори, що стимулювали й довели до завершення революцію: соціальний, загальногромадянський і національний. Пріоритетним напрямком діяльності Товариства у постреволюційному українському суспільстві було визначено посилення впливу членів НТШ на владу, а її гуманітарний сектор повинен був поглиблювати сфери ужитковості української мови як у царині масової та елітної культури, так і в усіх сферах життя держави, зокрема задля створення державної програми розвитку української культури.

Олег Романів очолював НТШ впродовж шістнадцяти років і до останнього дня свого життя. Це були роки становлення, розбудови та розвитку Товариства. Завдяки його ініціативності, видатним організаційним здібностям і самовідданій праці з’явилась потужна інфраструктура НТШ у Львові та численних осередках, успішно велася видавнича діяльність. Важливою стороною праці Товариства були щорічні наукові сесії НТШ, конференції, симпозіуми й українознавчі конгреси, на яких він підкреслював особливу націо- і державотворчу роль об’єктивного українознавства, на противагу українознавству часів тоталітаризму, яке служило знаряддям самоприниження і русифікації.

Як голова Товариства він приділяв велику увагу пропагуванню ідей і досягнень НТШ у пресі, радіо і телебаченні, дбав про позитивний міжнародний імідж, утвердження історичної пам’яті про видатних діячів української науки в монументальних символах. З його ініціативи у Львові споруджено пам’ятник Михайлові Грушевському, встановлені пам’ятні таблиці Володимиру Кубійовичу, Володимиру Старосольському, Івану Фещенку-Чопівському, Івану Раковському. Великою заслугою є перевидання у Львові 11-томної «Енциклопедії українознавства» за редакцією Володимира Кубійовича, цього, за його словами, «лексикону народу, що вгору йде».

Незважаючи на всю важливість державотворчої наукової діяльності Товариства, вона здійснювалася без бюджетної підтримки, лише за рахунок патріотичних меценатів та діяльності виробничих підрозділів Дослідно-видавничого центру НТШ. Завдяки гармонійній співдії НТШ України й Америки стало можливим друкування спільних видань Світової ради НТШ – «Записок НТШ», «Хроніки НТШ», «Вісника НТШ».

Олег Романів несподівано відійшов з життя 3 листопада 2005 р. після повернення з чергового відрядження до Києва, куди їздив у справах Товариства.

Життєвим кредо Олега Романіва було служіння – він належав до кагорти провідних українських учених механіків-матеріалознавців, був відомим дослідником проблем технічної міцності конструкційних матеріалів, членом-кореспондентом Національної академії наук України (з 1985 р.), доктором технічних наук (з 1970 р.), професором (з 1973 р.), лауреатом Державних премій України в галузі науки й техніки (1976 і 1995 рр.), премії ім. Г. В. Карпенка НАН України (1998 р.),  головою Наукового товариства ім. Шевченка у 1989–2005 рр., його дійсним і почесним членом.