«Як ми разом» — один із «кейсів» роботи із залученням громади через мистецькі та арттерапевтичні практики. Запит на різноманітні програми, які через мистецтво допомагають будувати зв’язки в спільноті, сприяють психологічному відпочинку та відновленню очевидно зростає. І в найближчому майбутньому попит на подібні проєкти лише збільшуватиметься. Як і кількість сумнівних пропозицій прикладати мистецтво до всіх хворих місць, та зцілювати творчістю всіх і від усього. На часі ініціювати розмову не лише про доцільність чи ефективність арттерапії, а й про те, як працювати нетравматично, як говорити про втому (ця проблема існує і сама собою не зникне) і про відновлення команди в проєктах, які вимагають повної зануреності. Про досвід роботи зі спільнотою та напрацьовану командою Jam Factory Art Center методологію розповідають кураторки: Анна Гайдай, Люба Ільницька та Божена Пеленська.
Простір, в якому цінно побути
Розробляючи напрямки діяльності Jam Factory Art Center, одним з керунків була обрана робота з громадою. У 2020 році львівській артцентр став партнером платформи Magic Carpets, проєкти якої сфокусовані на розвиток кураторів, митців та залучення спільнот через мистецтво. Ці три основні блоки лягли в основу проєкту «Як ми разом?». Обов'язковою складовою програм Magic Carpets, що тривають по кілька місяців, є дослідження теми, яку команда окреслює як важливу й актуальну. «Ми усвідомили, що найвиразнішою, найпотужнішою спільнотою зараз є український народ. Тому що ми всі об'єднані сильним і радикальним досвідом», — говорить про окреслення цьогорічної теми Люба Ільницька, кураторка театру Jam Factory Art Center та театрального напрямку в проєкті «Як ми разом». І команда сфокусувалась на роботі з сім'ями, зокрема, на проблемі комунікації, яка загострюється в часі війни через емоційний стан і завантаженість дорослих, які, окрім звичних рутинних справ, включаються, наприклад, у волонтерство, або витрачають багато ресурсів на облаштування побуту у нових містах.
Запрошені на резиденцію митці (Юрій Кручак та Юлія Костерєва, Ірина Гарець та Ніна Хижна) спершу досліджували Львів і те, чим і як живе місто. «Ми стали думати методологічно: хто наша спільнота, що ми хочемо для неї змінити, у який спосіб і навіщо?», — розповідає кураторка Анна Гайдай про конструювання проекту. — «Це була важлива частина роботи, потім ми вертались до цієї «дорожньої мапи»: чи в той бік рухаємось? У роботі з митцями ми могли повернутись у відправну точку і звірити: чи активності, які ми плануємо, дадуть запланований результат?».
На підготовчому етапі артцентр запросив фахових експертів для консультування команди, наприклад, історикиню Ірину Склокіну та соціологиню Наталю Отріщенко з Центру міської історії Центрально-Східної Європи, які ділились досвідом роботи з людьми, що розповідають чутливі історії. Важливим підґрунтям стали рефлексії про те, що війна зруйнувала належність тіла людині. Фактично навколо цього будувався блок тілесних практик. «Цьогорічна мистецька резиденція вже третя, яку ми проводимо. Два роки поспіль найбільший фокус був з візуальними митцями», — ділиться Божена Пеленська, кураторка проєкту та директорка Jam Factory Art Center. — «А тепер залучили митців, які працюють з перформативними практиками». Резиденції попередніх (2020-го та 2021-го) років мали міждисциплінарний характер та включали арттерапевтичні, візуальні, перформативні практики. Програма ж цьогорічної резиденції спиралась на експертизу двох секторів Фабрики — візуальних мистецтв та театрально-перформативного, — і розроблялась засадничо як мультидисциплінарна.
Обираючи цикл спільних мистецьких занять для дітей і дорослих як формат взаємодії зі спільнотою, Люба Ільницька зазначає, що в такий спосіб «намагалися запропонувати альтернативу таким звичкам, коли батьки віддають дітей у гурток і мають вільний час для себе. Ми запропонували простір, у якому цінно побути разом».
Минуле, майбутнє, сьогодні. Я і ми тут
«Хотілося, щоб була інтеграція між родинами, які живуть у Львові давно, і тими, хто приїхав нещодавно», — згадує Анна Гайдай виклики, з якими працювали кураторки. Як побудувати довіру з зовсім новою аудиторією, яка взагалі не знає про артцентр? І як заохотити прийти на заняття, які вимагають багато часу? Інформацію про «опен-кол» спершу поширювали через соцмережі у різноманітних групах допомоги чи на сторінках громадських організацій, які опікуються внутрішньо переміщеними особами. Використовували друковані матеріали: розвішували афіші в кафе, що пропонують соціальні обіди, у громадських просторах: в Сенсотеці чи Бібліотеці на Сихові, Палаці ім. Гната Хоткевича. В останні кілька днів прийшло надзвичайно багато заявок (загалом зареєструвалися більше 40 сімей), а команда орієнтувалася на роботу в групі 10-12 сімей. «Із форм реєстрації ми дізнались, що багато викладачів, які бачили нашу програму — рекомендували її учням. Так само батьки поширювали інформацію між собою. До нас прийшли учасники з усіх районів міста — і з Підзамча, і з Сихова, і люди, які живуть у Львові, і які переїхали пiсля повномасштабного вторгнення. Активними учасниками проєкту стала сім’я, яка просто побачила афішу на стіні, проходячи повз арт центр», — розповідає Марія Швець, комунікаційна менеджерка у Jam Factory.
Старт, запланованого на три тижні циклу спільних мистецьких занять, довелось відкласти через масовані обстріли. Програму скоротили, та заняття відбулись, як і планували, тричі на тиждень — близько двох годин у вечірній час у будні, та впродовж чотирьох годин у вихідні. Через назви запропонованих для занять тем також формується уявлення про проєкт та особливості взаємодії в ньому : «Я тут і тепер»; «Відчути іншого»; «Як я бачу своїх батьків, як батьки бачать мене, як я бачу свою дитину, як дитина бачить мене»; « Я тут і минуле; я тут і майбутнє»; «Минуле, майбутнє, сьогодні. Я і ми тут».
Усі заняття поєднували театральні практики та художні. В театральному блоці працювали Ніна Хижна та Ірина Гарець. Театральна режисерка, актриса, хореографка, перформерка Ніна Хижна спеціалізується на роботі з тілом, провадить фізичну арттерапію і має великий досвід влаштовування тренінгів для дітей і дорослих. Ірина Гарець — драматургиня, кураторка соціальних театральних проєктів, — має психологічну освіту та багатий досвід роботи з різними групами дорослих і з підлітками, зокрема, вона працювала в Бахмуті, Лисичанську, Попасній. Усі зустрічі починались і завершувались театрально-фізичним тренінгом: роботою з власним тілом, яка розслабляє, заспокоює, допомагає виявити емоції та випустити їх, набути нового ресурсу та наповнитися, щоб вступати в комунікацію з іншими людьми. У програму входив блок занять спрямованих на взаємодію: почути іншого, побути з іншим. Через гру, театральні етюди, перевтілення учасниці та учасники програми розвивали вміння давати раду з власними емоціями, формували навичку підтримки як близьких і рідних, так і людей з середовища.
Блок роботи з персональними історіями розробила Ірина Гарець, обравши спільну тему родини й родинного дерева. Учасникам та учасницям запропонували написати короткий текст про свою бабцю або діда — всього одну-дві фрази, які найкраще їх описують. Наприклад, «моя бабця — це вишневий пиріг»: у двох сестричок була дуже стійка асоціація, що їхня бабуся пече найсмачніший у світі пиріг з вишнями, який вони принесли на останнє заняття і всіх пригостили. Фрази-асоціації про родину фіксували на папері, ілюстрували й потім розмістили аркуші на стіні, яку назвали «Стіною Любові».
Художні заняття, що відбувалися після театральних вправ, курували засновник і засновниця громадської організації «Open Place» Юрій Кручак і Юлія Костерєва. У своїй практиці Юлія та Юрій звертаються до взамовідносин мистецтва і реального життя, стосунків митця з аудиторією; фокусуються на роботі зі спільнотами та інклюзії, досліджують вирішення конфліктів. Їхні роботи в публічному просторі залучають аудиторію, створюючи спільноту «художник-глядачі», що своєю взаємодією насвітлює соціальні структури у міському середовищі. Щоб допомогти групі в роботі над текстом, Юрій і Юля запросили як експерта поета Ростислава Кузика, він провів декілька воркшопів, упродовж яких група створила вірш:
Кожного люблю
Це місце вже як дім
Стою перед тобою
Стриманий
Розгніваний
Густий
Але
Торкаюся душі
- Можеш любити?
- Роз`єднує час і відстань
- Зіприся на плече
З тим, кого любиш -
В безпеці
Тут
І
Зараз
Спільний вірш учасники вирізали і відбили як ліногравюру. З текстом більше працювали батьки, і щоб не втратити увагу дітей, треба було пропонувати їм щось інше. «Ми хотіли привнести вирівнювання ролей в сім'ї: просили дітей придумати ігри й вони могли відчути, що теж можуть запропонувати щось дорослим», — пригадує Анна Гайдай, — «Треба створювати умови, щоб і діти, і дорослі були рівні перед новим досвідом. Робота з ліногравюрою втілила такий досвід».
Ми всі є в цьому разом
Розробляючи концепцію проєкту, команда кураторок і залучених мисткинь зосереджувалась на практиках, що мають відновлюючу функцію. «На самому початку ми узгодили той момент, що не заходитимемо в глибоку терапію», — підсумовує Божена Пеленська. — «Розуміючи відповідальність у ситуації, в якій перебуваємо, ми застосовуємо терапевтичні практики у мистецтві, але не стаємо інституцією, яка повністю переключається з мистецтва на терапію».
Враховували також, що люди можуть приходити перевантажені і втомлені, але вправи, які дорослі зроблять разом з дітьми, наповнюватимуть їх новою енергією і відновлюватимуть ресурси. «Ми працюємо зі спільнотою й водночас є її частиною. Ми працюємо з тими ж досвідами, які самі досвідчуємо. Ми є в тих самих умовах. Важлива умова роботи в такому форматі — відсутність спостерігачів: членів команди, менеджерів чи кураторів, які залишаються осторонь. Ми всі є в цьому разом. Ми проживали ті самі стани, і застосовували ті самі вправи до себе», — розповідає Любов Ільницька.
При плануванні проєктів із залученням громади слід враховувати й відновлення команди: консультації психолога, активності для відновлення, щоб втома не перейшла у спільну роботу. «Ми розуміли, що в силу обставин, навіть, якщо ми починаємо говорити про якісь дуже буденні речі, ця тінь війни лежить на всьому», — згадує Любов Ільницька, — «Рано чи пізно навіть у побутових історіях будуть моменти пов'язані з війною. І це робить дорослих емоційними». Тож готуючись до проєкту команда артцентру моделювала з психологом різні сценарії, з якими потенційно можна зіткнутися, а також те, як реагувати на них, і як допомогти потім собі: проговорити з колегами складні досвіди після заняття, щоб на наступну зустріч мати сили створити атмосферу, в якій учасниці та учасники групи будуть один з одним емпатичними. «Митці створили безпечний простір, йдеться не про те, що у нас є укриття, у яке можна перейти в разі повітряної тривоги», — іронізує Божена Пеленська, — «А довірливе, в якому можна ділитися і почувати себе комфортно. Велика кількість батьків, які спочатку були дистанційованими, до кінця проєкту почали брати активну участь і сильно розкривалися».
Працюючи в змішаній групі з дорослими та дітьми, Люба Ільницька зауважила ще таку річ: батьки активно і радо відгукуються на можливість спілкуватися з іншими дорослими. Очевидно вони мають менше простору для такого контакту, ніж їхні діти, які ходять в школу, гуртки чи секції, де зустрічаються з однолітками. І тому важливо пояснити дорослим умови інклюзивності: спілкування у змішаній групі має бути доступним для дітей. Треба пам'ятати, що комунікацію ускладнює, якщо, наприклад, апелювати до історичних фактів, не пояснюючи їх, говорити занадто складними конструкціями, чи посилатись на недоступні чи невідомі для дітей контексти.
Тепер команда артцентру працює над публікацією методології за результатами проєкту. Це документація підходів, які розпрацьовували, ідей, із яких починали, і, звісно ж, висновків, до яких прийшли. У середовищі операторів культури давно точиться дискусія про користь і шкоду застосування «ключових показників ефективності» до мистецьких і соціальних програм, які для реалізації будь якого «успішного проекту» треба вигадати і досягти. У проєкті «Як ми разом» більшість маркерів, які би вказували на вплив спільної роботи на цільову аудиторію, необхідно було самим досвідчити в процесі роботи зі спільнотою, пам’ятаючи про поставлені завдання і якнайбільше піклуючись про учасниць і учасників. А серед вказаних завдань, зокрема, було бажання скоротити дистанцію між членами родини і змінити формальне спілкування на змістовне, тобто вплинути на уявлення про спільний час з близькими. Або: змінити відчуття втрати сил від комунікації між членами родини на наповненість ресурсом від взаємного спілкування; а відчуття постійної тривоги змінити на відчування сили, коли людина стає впевнена і самозарадна. Які маркери можуть бути застосовані, щоб визначити досягнення поставлених завдань через перформативні практики? З анкет, які заповнили учасники наприкінці проєкту, можна зробити висновок, що піклування з боку команди допомогло знизити тривожність залучених сімей. Іншим завданням було закарбувати в тілі учасників нові приємні досвіди, тут маркером, що вказував як це спрацювало, стали відгуки учасників та учасниць, які (фактично всі) хотіли би продовження циклу спільних занять в артцентрі. Самі учасники говорили, що маючи різний бекграунд і приїхавши з різних географічних точок, у цьому проєкті відчули спільність і прийняття.
Фото: Оля Климук, Богдан Ємець.
13.01.2023