Еті

Серце розривало груди Етки.

Користаючи зі свойого несемітського вигляду, скинула опаску, якою напинались євреї за німців, йшла по вулиці спокійно, не поспішаючи, поміж юрбою людей. Ноги дрижали, угиналися, було важко дихати. У місті відбувалася «акція», як звичайно називали єврейські погроми. «Акція» скаженіла у різних видах: забирали до табору, вбивали одинцем, зганяли гуртом у льохи чи доми, куди кидали запальні бомби.

Де подітися, як захистити себе?.. Дітей при ній вже не було. Вислала їх аж на Волинь до своїх батьків. Не знала про те, що обидва її сини не дійшли до Волині, а лягли головами на радехівській землі.

Вона побігла. Але, пробігши отак з півгодини, переконалася, що не біжить, а, навпаки, ледве-ледве плентається.

Околиця міста. Тут ніхто її не розпізнає. Дихнула свобідніше. Та ось, їй назустріч висунулися залізні шоломи. Хитким кроком вбігла в першу стрічну браму. Що далі?.. Не було часу думати: шоломи йдуть за нею... Усією силою волі, не оглядаючись, вона піднімається наверх... Шоломи за нею...

— Смерть за мною, — думає і, вдаючи повний спокій, стукає до перших дверей, які попала.

Не відчиняють... Вона примикає очі... серце перестає битись. На плечах чує тверду, залізну долоню... та шоломи пройшли, не звертаючи на неї уваги. Піднялися на поверх вище.

По хвилині двері відчиняються, і вона силою впихається в передпокій. Молода жінка, відштовхнута нею, притулилася до стіни, дивлячись здивовано на незнайому.

— Сховайте... сховайте мене, — виривається з уст Еті тихе благання. Таке тихе, що жінка ледви розбирає слова.

Еті падає на коліна, цілує запорошені кінчики взуття жінки.

— Рятуйте, ради бога. Все віддам, що маю... в мене золото... — шепче, і починає нервово шукати по кишенях.

Жінка блідне, стримує руки Еті і каже, благально складаючи долоні:

— Відійдіть, прошу вас... Вони на горі... Я не врятую вам життя, а занапащу свою рідню. Я — рада-б... Я не можу... зрозумійте.

Еті знов обнімає коліна, знов падає ниць.

— Захистіть... сховайте... Смерть за мною... — Лице жінки, то шаріє вогнем, то блідне мов стіна. Безсильно опускає руки, а далі підносить Еті і шепче:

— Йдіть... йдіть... З дорогої душі рада-б. Вони на горі, знайдуть вас...

Як тяжко просити... Але і не легко відмовляти помогти людині у таку хвилину, відчуваючи власне своє безсилля...

З чола Еті спливає піт... Її очі затягнені серпанком трівоги.

Вона витягає руки і шепче:

— Не виганяйте... там смерть... Де-небудь сховайте,... де-небудь... — шепче ледве чутно і припадає до рук жінки.

Але жінка сама уся тремтить і просить:

— Не маю вас де сховати... Усюди шукають... Облиште мене... рятуйте себе... Зараз тут будуть...

На горі чути кроки... Сходять... Еті виходить нерішучою ходою і зникає за дверима. Залякана жінка довго стоїть непорушно, навіть прихід залізних шоломів не може опритомнити її.

Мов гонена псами серна, йде Еті поміж ліс людей на вулиці. Куди їй тепер? З місця, де жила, б’є дим високими стовпами, а нижче лижуться полум’яні язики. В неї вже взяли все, що можна було взяти. Лишилась бездомна і самітна. Лишилося тільки це бідне висяче на волоску життя... Але вона хоче захистити його... В неї двоє синів, яких вона прагне побачити. Для них мусить берегти своє життя... Але як?.. Коли нема де перебути ночі...

Ноги самі несуть її під горюче гето. Там між юрбою охочих до чужого добра, вона загубить себе... Може там ще чоловік, брат...

Підходить. Дим виїдає очі, полум’я б’є вгору... На тлі палаючих будинків, на трьох бальконах повішені люди. Колишуться у пожежному вітрі, наче на всі сторони світа хочуть розказати свою кривду. Еті лякається, зуби дзвонять в неї.

Чиїсь дужі руки беруть її попід пахи і тягнуть від вогню. Вона чує лайку незнайомого:

— Чого то бабі лізти у таке пекло? Певно хотіла щось вкрасти. Вже без тебе розікрали, що було, а такому непотрібові, дома сидіти. Ех. щоб то я твій чоловік, навчив би я тебе ночами шлятися.

— Думала, щось принесу, — рятує себе брехнею Еті.

— Марш до дому. Хто тобою тут буде піклуватися, — кричить розлючений спаситель і штовхає Етку.

Довкола притишений гамір, чути тільки перегукування німців, які спокійно дивляться на розшалілу стихію, злодії поза їх плечима розносять чуже добро. Виривають вікна, двері, виносять, що лишилось, поки вогонь не взяв хату в обійми. Власників немає, вони живцем горять у льохах. Крізь шум вогню» чути якісь божевільні крики, але далекі, придушені... Пожежа рум’янить будинки.

Ясне, бездушне сонце весело вийшло ранком на свій обхід по небозводі, пригашуючи ясністю силу вогню. Але ще довгі ночі і дні тліли останки усього, що таїло в собі гето. Перегоріло... попіл рознесли вітри, лишились голі, обкопчені мури.

Усю ніч Еті передрижала в розвалених мурах. Де-ж дітися? Куди йти?

Раптом згадала, що в неї знайома вчителька у недалекому селі. Може б до неї зайти? Вона самітна... Але чи буде мати відвагу. І пішла Еті шукати захисту для того, що одиноке лишилося їй у світі: для життя.

Сіріло. З трудом вийшла у поле, вкрите доспіваючим збіжжям. Була втомлена і голодна; Тла зернята і весь день пролежала в збіжжі. Воно шуміло, жайворонки співали, сонце пригрівало. Десь недалеко була бита дорога, чути було гуркіт авт і возів, вигуки та сміх людей... Які вони щасливі були супроти неї... Всі вони мали свої турботи (бо хто ж їх не має), але не змушені були критися, тікати, щоб захистити життя. А їй страх, як хотілося жити.

Днину цілу перебула, тихенько перелистуючи книгу споминів свого життя. Це пахуче збіжжя нагадало їй молодість. Перед нею проходять чарівні образи дитинства. Згадала як росла у волинському селі, слухала тужних пісень старої няні Анни, товаришувала з сільською дітворою. Ходила з ними до школи і поділяла усі гри і забави. Батьки ж не дозволяли їй перебувати часто в цім товаристві, яке вона любила. Коли стала дорослою, її знов потягло до сільської молоді. Мала гарний голос, і молодь радо приймала її до себе. Згадалися далекі, тихі вечори та місячні ночі.... Вони ходили гуртками, співали, жартували...

Спомин розігрів душу. Та пощо роздряпувати серце споминами? Чи мало має сучасного? Мороз проходить по тілі,.. Пригадує де вона і що з нею... Кожний шерех наповнює її страхом, примушує серце розривати груди.;.

Вечоріє. Прохолода тягне з поля, яке шепче сумну мельодію, і Еті її добре розуміє. Ця мельодія зболілого серця, жалю за дітьми і родиною, страху перед смертю.,

Дорога тихне. Страшний світ, з якого вона тікає, десь відсунувся. Еті прислухується і наче якісь важкі удари, мов ковалі гупають молотками... Де це? Ах, це-ж удари її власного серця, її власної крові у втомлених скронях... Насилу підводиться і йде.

Обережно розгортає руками збіжжя наче пливе водою...

Ніч темна, та вона знає куди йти до села. Не йде дорогою, а краєм поля, прислухається. Не чути нічого, крім стуку власного серця...

Гамір на дорозі. Падає ниць у збіжжя. Гамір наближається, чути німецьку мову.

— Щоб тільки без собак, – думає Еті. І вона відчуває, як вся кров в неї спливає, тікає. Вона вся перетворюється в слух... слухає не тільки вухом, але й усім єством. Гамір віддаляється, проходить... І знов безподільна тиша опановує широкополі простори.

Еті прокидається. Як зайти непобаченою в село? Чим ближче воно, тим більше лишають її сили фізичні, і духові. Здавалося так легко зайти і попросити захисту... А тут виходить не так, як здавалося. І нагадується їй бліда, перелякана жінка у Львові. А чи не буде так і тепер?

Всю ніч проблукала Еті. На східнім обрії почало прояснюватися. Будилися крилаті співаки, дихнуло ранньою прохолодою. В село тепер вже не можна було йти. Над селом кучерявились дими, відзивалися голоси корів, по дорозі тарахкотіли вози. Ще треба один день пересидіти в полі. Недалеко маячіли корчі. Еті йшла туди. Та хто зна, чи в цих корчах не будуть косити, чи пастухи не приженуть корів...

Еті йде високими, некошеними травами, повними глибоких рос. За нею лишається слід, вона боїться цього сліду... Може хтось побачити.

Корчі. Еті розглядається, де знайти захист. Нічого не видно, тільки он ця стежка по росах непокоїть її, може зрадити. Вкінці примощується в дуплавій вербі, оброслій ліщиною. Голод дошкулює. Вона злизує росу з листків, і скоро втомлена, продрогла, задрімала. Сонце вийшло на своє безмежне поле, але для Еті день небажаний, краще ніч... Раптом приходить їй на думку, що вона замало думає про своїх синів. Яка з неї мати? І чому у споминах вони відплили... так далеко, що, здається, це постаті, з якогось гарного сну. Невжеж вона була колись матір’ю, жінкою, сестрою... Де це все ділося? Що з нею сталося, що вона така спокійна? Бувало, дитина впаде, або вдариться, і вона одразу стрівожиться, припадає біля дитини... А тепер?

Еті дрімає, втомлені повіки опадають. Навіть серце втихло... Прокинулась, почула близько людський говір... Які щасливі люди. Ось, як голосно говорять... сміються... А вона сидить тут з умерлою душею.

Розмова віддалюється, стихає. Еті заспокоюється, з думки їй не сходять далекі сини, чоловік, брат. Хоче про них думати, але замість них у згадках встає молодість. Як вона перероджувалася з сільської дівчини у міську, як треба було усе змінити, почавши від зачіски до способу життя. Тоді ж вона почала зачитуватися у книжках. Книжки одчиняли двері широкого світу і манили чим раз далі. Хотілося чогось незнаного досі, мріяла про щастя. Просиджувала над книжкою цілі дні і тільки вечорами одривалася, щоб поспівати.

Еті стає гаряче у її схованку, щось млоїть під грудьми, темніє в очах. Вона вже не відчуває голоду, тільки безмежну втому. Наче чує звуки скрипки. Чи не грає її син? Звуки скрипки зближаються... Еті підносить втомлені повіки і слухає... Вона хоче кликнути сина, та в пору затримується. Це-ж ніяка скрипка. Це польові коники, бджоли та комахи грають у травах... Скільки лиха вона могла заподіяти своїм криком. Що діється властиво? Вона згадує своє сучасне і відпадає сон і втома. Вона ж захищає своє життя, своє майбутнє... — А кому його треба? — питає якийсь чужий голос. Вона аж стрепенулася. Чий це голос? Переконується, що її власний, тільки змінений, дивний.

Занадто Еті була втомлена, щоб здати собі справу, як і коли минув день. Вечірній холод і сутінки привели її до повної свідомості. Обережно почала вилазити зі своєї криївки.

Йшла в напрямі села. Байдужість охопила все її єство. Десь усе пропало: страх, жаль, розпука. Йшла тяжкою ходою, не звертаючи уваги на тих, що минали її. Люди вертали з полів, вози їхали, молоді косарі, співаючи пройшли. Ніхто не звертав уваги на Еті.

Перша хата. Може вступити, попросити води, щоб промочити губи, або кусок хліба. Сперлася безсило біля плота... Так спочине і піде до знайомої шукати захисту і помочі.

Рипнули хатні двері і жіноча постать з коновкою вийшла на дорогу.

— Хто тут? спитала підходячи до Еті.

— Це я... подорожня... кусничок хліба дайте...

— Ти єврейка? — питає жінка.

— Я... я... подорожня... голодна...

— Я знаю, що ти єврейка. Сховайся, серце. От тут присядь за плотом. В селі німці... Я зараз тобі винесу... — і метнулась у хату.

Еті присіла в куточку, де два плоти, сперла голову, примкнула очі. «В селі німці... німці...» шумить їй в голові, вухах, в усьому єстві. Нехай будуть, раз треба вмерти... Ні. Вона хоче жити. В неї діти, рідня, яким вона може бути ще потрібною... Вона хоче жити для них, для самого життя, для себе.

— Бери, — хтось шепче біля неї. — Поїж і тікай, серце. Страшно тримати, а то знайдуть... Хай бог милує...

Дала Еті в руки горня гарячого молока і спорий кусень хліба.

— Їж... але щоб тебе ніхто не побачив... Я ще вийду... Хоч ти єврейка, та яке мені діло... В мене болить серце за усіма. В мене син пропав. Та ти бідніша за мене, — шепче крізь сльози.

Етка п’є молоко і враз примішується щось солоного... щось стікає у горня... По останніх словах жінки з очей її ллються потоки сліз... Вже давно не плакала, у великому болю чи смуткові сліз немає. — Ти бідніша за мене... — чує десь аж в душі колючий шепіт. Вона ж усе життя дякувала богові за щастя, добро, родину, спокійне життя.

Еті випила молоко, ховає кусок хліба. З хати вийшла господиня, дала їй ще клуночок і каже:

— Це тобі снідання, бо хто, сирото, про тебе подумає... Та тікай в поля, тут небезпека...

З прибутком сил щезає і байдужість. Повернувся страх, збудилася обережність гоненого звіря. Але куди кинутися у темну ніч, де захистити себе? В селі німці...

Еті йде, ноги її несуть бадьоро. Та як перебути ніч в корчах? Не боїться звір'я, а людей. Як дивно боятися людини... Колись боялися звірів — хижаків, сьогодні інший світ...

Перед нею чорніє лісок. Тут десь примоститься. Еті входить у непроглядну темінь. Вгадує, де нема стежки, де корчі сплелися під захистом могутніх дерев. Еті пробивається крізь галуззя і вмощується під деревом, навколо якого густі малинники та ліщина.

З подряпаними руками і лицем зсувається на землю, припираючись плечима до великого бука.

Ніч тиха і тепла. Еті витягає вигідно ноги, і починає дрімати. Схоплюється вся продрогла. Дощ, промочив її до сорочки. Вона звивається, як може, тулиться плечима до грубого пня дерева. По лиці і руках спливають струмки води, волосся під тонкою хусточкою теж мокре, одяг прилип до тіла.

Еті відчуває, що їй не стає сил перебути довго. Вже скоро мине ніч і настане день — ворог її, який немов-би кричить: дивіться, ось єврейка. Тихий шум дощу, хвилево успокоює Еті.

Над корчами видніє. Еті вся мокра і продрогла виходить, щоб поки не прийшов день зайти у село до знайомої і попросити її бодай на годину захисту. Вона вирішила йти на Волинь до своїх. Там не дадуть їй загинути. Піде побачити ще раз своїх синів, своїх батьків...

Село ледви прокидається, ще напівсонне. Еті йде полями поза селом, прямує до високого будинку. Там її знайома.

Підходить. Будинок ще дрімає, хоч у вікнах вже відбивається перший світанок. Вона не має відваги підійти і постукати у вікно. Хто зна, хто там може бути... Еті заховується у якусь повітку, зі соломою. Вона дріжить усім тілом від холоду і вогкості... В соломі огрівається трохи, крізь щілини бачить подвір’я, а далі запущений сад. Купи розваленої цегли вказують, що колись там стояла будівля. Під цеглами чорніє паща якоїсь ями. От було б сховище...

Рипнули двері і на порозі стала її знайома.

Еті вискочила з повітки, мокра, з горючими очима і підбігла до переляканої жінки.

— Еті, — крикнула знайома і зблідла. — Що ви тут робите? Як ви виглядаєте? Звідки тут взялися?.. — питала нервово.

— Я... я... подорожня... Дайте обсушитися, погрітися... я вся мокра, замерзаю... — і труситься всім тілом.

— Еті, чи ви знаєте, чим я ризикую, приймаючи вас у свою хату... Еті, я не можу... Вона відвертає голову, а з очей котяться сльози.

Хоч відвернула голову і примкнула очі; але бачить всю промоклу, дріжачу Еті. Бачить її несамовитий зір, вгадує безвихідне становище.

— Мерщій, Етко, у кухню, доки нема нікого. Я тебе переберу, але тікай від мене... Рятуй себе і не наражуй мене. Ти знаєш... я нічим помогти не можу... не смію.

В кухні, горить вогонь. Еті у сухому одязі, теплій хустці, в руках клунок, стоїть нерішуча. Знайома просить:

— Йди, Еті... йди... Скоро зачнуть сходитися... Не проси мене, помогти тобі ніяк не можу.

— Хоч день бодай, у цьому льоху під звалищем... Не виганяйте мене... Вже день... Мені нікуди...

— Еті, я не хочу нічого знати. Зрозумійте: я вас не бачила і цілком вас не знаю. Еті, не забудьте, я вас не знаю...

Еті все ще стоїть і дивується, як це можна відцуратися людини. Вона ж така добра була.

— У льоху, можна день перебути... Ви знаєте, я подорожня, йду до своїх дітей... — починає знову Еті.

— Еті, йдіть скоріше. Я нічого не хочу знати, не знаю вас і не знаю, куди підете.

Еті напинає хустку і мовчки виходить. Село за цей час ожило. Хвилину стоїть задумана, не знає що зі собою зробити. Раптом вухо її вловлює німецьку мову. Вона підбігає до звалища і падає в яму на слизьке болото.

Яма вся мокра, темна, холодна. Еті забивається в куток. Тут перебуде день, а ніччю кудись дальше помандрує.

Довгий слотливий день тягнеться у вічність. Еті холодно і мокро. Щоб трохи соломи дістати у цей куток... Сухої, теплої соломи... Та хіба ніччю.

Обережно стягає кілька сухих, цеглин, вимощує куток. Час волочиться слимаком. Еті не може навіть думати. Дивується, де ділися її думки, де ділися спомини?

До ями ледви доходить гамір людських голосів. Цегли вже стратили свій холод і гріють її. Над вечір вийшло з-за хмар сонце і світить так, що Еті бачить його вогнисте око над самим обрієм. Щоб тільки більш нічиє око не продерлося сюди... Вечером далі помандрує. Але коли надійшла ніч, Еті себе почула такою втомленою, що нікуди йти не могла.

Настав знову день. А Еті не могла вийти з ями. Страх перед людьми, перед трудністю подорожі обезсилював, а хоч трохи безпечний куток стримував. І не мала сили волі, щоб покинути його... який би він не був... Хоч ніби хотіла йти,але не виходила та сиділа без руху і думки. Коли прокинулась, вечоріло, не могла вирішити, що зробити з собою...

Коли все стихло, вийшла обережно і принесла трохи соломи, щоб намостити на цеглах. В ямі було вогко, чути було хатнім грибом, плісню, але Еті була така безвільна, що не могла нічого іншого вдіяти. Всю ніч продрімала.

Вранці біля ями почувся шорох. Еті схопилася і прислухалася. Хтось кликав її.

— Еті, бідна Еті!

Вона притаїла віддих і стояла без руху.

— Еті, ви там є? Еті!

Знайома нахилилася у яму і кликала її.

— Еті, я по соломі пізнала, що ви тут. Ах, Еті, чому ви не пішли куди? Що мені з вами робити... Ви тут помрете з голоду...

— Я сил не маю, — шептала Еті.

— Вилазьте, ходіть у хату, я вас огрію і нагодую, але ви мусите негайно лишити цю яму... Вас знайдуть, Еті...

Вона помагає вийти Еті з ями і веде її у хату. Тут в теплі Еті падає з ніг. Минула доба, як з'їла останній шматок хліба.

— Ох, горе, що мені робити, — затурбувалася знайома. — Вона ще вмре в мене на руках... Еті... Еті... — але голова Еті хилиться безсильно. Знайома тягне її у комору, тут стелить на землі і кладе Еті, яка поволі починає приходити до себе.

— Еті, Еті, що ви наробили. Чому ви не пішли, що тепер буде? Де я вас таку немічну подіну? — лементує знайома і гірко плаче

Еті не плаче, не журиться і не боїться... Вона відчуває тепло, спокій, м’яку постіль і щось приємне розпливається по тілі...

— Так і вмерти було б добре, — думає Еті. Два дні пролежала, поки зміцніла. Виспалася, набралася сил.

Тим часом знайома проводила безсонні ночі і чекала мов спасіння тієї хвилини, коли Еті набере сил, щоб залишити її хату. Серце не позволяло їй виганяти бідну, немічну людину, та розум вказував на яку небезпеку вона виставляє себе, йдучи проти наказу

Вкінці одного вечора Еті, забезпечена харчами, вийшла знов у безконечну мандрівку, коли треба критися і йти на різні небезпеки.

Блукала два дні і дві ночі. Та нікуди далеко зайти не могла. Одного разу, ледви що не попала в руки німців. Проходили недалеко полем... Вона, рятуючи себе, почала виривати буряки, вдаючи робітницю на полі. Схилилась, руки тремтять, буряка вирвати не в силі... В очах усе поле злилося в одну зелень з чорними цятками... Якісь червоні кола крутяться, а серце у грудях рветься, що здавалося підходить вгору і душить... Довгі години потім Еті
не могла заспокоїтись... Чула їхні кроки аж в мізку і холод од страшного штика... Блукала безвільно, аж знов опинилася біля своєї ями-криївки...

Не вміла і не могла поборювати труднощів свого життя. А так їй хотілося захистити його... Жити на полях і в корчах у вічній тривозі — було понад силу. Тим-більше, що поля і сіножаті, почали пустіти, забракло сховищ.

Непобачена всунулася в яму і перебула ніч. Все безпечніше, як у полі. Та другого дня знайома побачила її. Виганяла, лаялась, плакала над долею бідної Еті і відійшла люта, обіцяючи донести про її перебування.

Еті весь день очікувала чогось, піт зі страху заливав чоло. Та коли все поснуло, знайома знов прийшла просити Еті вступитися.

— Я рада б... я сил не маю... куди, як іти? — шепотіла Еті в розпуці.

— Чому ж я через вас маю жити у вічній тривозі, —з плачем казала знайома, — останнє слово, Еті, або ви вибираєтесь, або...

Але Еті, своїм вразливим серцем відчула, що ця загроза не здійсниться.

Перед світанком Еті почула рух біля ями. Німець, — подумала. — А я не вірила, щоб знайома...

Вхід до ями хтось заложив тяжкою, грубою дошкою. Еті сиділа без руху І у страшній тривозі чекала кінця. Коли почувся з гори голос:

— Еті, я положила дошку, на неї землю з травою. Як схочете вийти, то я буду відсувати... Еті, Еті, якого клопоту ви завдали мені.

Ночами знайома відсувала дошку і Еті виходила дихнути повітрям, а часом і погрітись в хаті. Та наближалася осінь, а з нею і холод і вогкість. До того, не завжди можна було виходити і вночі. Приїздили німці, часто з собаками і тоді, обидві жінки гинули зі страху, доки німці не виїздили з села. Нераз бідна Еті кілька днів не бачила світа, не дихала свіжим повітрям. Схудла і тільки її великі, сині очі, світили якимсь дивним фосфоричним світлом. Від темноти звикли розширюватись і несамовито горіли.

— Еті, ти збожеволієш з такого життя, а я з тобою. Хвилини спокою нема в мене... Ти хоч трохи спокійна, знаєш, що я бережу тебе. А я?.. Еті, зима надходить, ти не видержиш в ямі.. Я тебе так довго переховувала, йди від мене, нехай я хоч одну ніч посплю спокійно...

Та вона знала, що спокійної ночі не буде мати, коли б он ця нещасна жінка і пішла від неї. І думка її вже працювала, як би Еті захистити на зиму.

— Йди, Еті, йди... — просила і знала, що Еті не піде.

— Піду... — шептала покірно І нерішуче Еті, і знала, що. не піде. Думка про зиму вже тепер морозила її.

Одного дня в село прийшли німці. До бідної Еті не було як заглянути. По трьох днях, коли знайома пішла до ями, витягнула ледве живу Еті... прохололу, голодну.

І знов прийшлося тримати її в коморі, поки вона одужала.

— Слухай, Еті, ти не можеш сидіти в ямі... Це очевидна смерть. Я не хочу, щоб ти вмірала тут. Знайди собі десь інший захист. Грошей в тебе є досить, на зиму стане. Піди, пошукай собі місця...

— Я... рада б, але як і... де?

— Розумію, Еті, але я не хочу, щоб ти в мене вмерла... Це забагато на мене... Ти знаєш, чим я ризикую, даючи тобі захист? Еті, змилосердись наді мною...

— Я піду... — вишептала Еті.

Знайома помогла їй, зав’язала клунок, нагодувала І випровадила за село, але повернувшись у хату не знайшла спокою. Була вже пізня осінь. Настав мороз. А далі зірвалася метелиця, світ побілів під опоною снігу. Не мала спокійної ночі... Часто схоплювалася з прикрим почуттям якоїсь вини... Серце і нерви не давали спокою, її гризло сумління; чи мала вона право у таку хуртовину виганяти беззахисну людину... їй вчувався стукіт у вікна, двері..

Ранком стало їй легче.

— На світі є люди, конче десь захиститься... Не дадуть їй загинути... Чому тільки я маю піддавати себе небезпеці. Я зробила багато, — заспокоювала себе.

Але коли знов прийшла ніч, Еті не вступалася їй з очей: бідна, змерзла, снігом завіяна.

— Еті була на засніженому полі. Час від часу їхала яка підвода, і знов усе облягала зимова тиша.

Світ спав. Еті здавалося, що вона йде, але незвичні до чобіт ноги не хотіли посуватися вперед, тяготіли. На обрію чорнів ліс, той, що колись запрошував її у свій захист. Сьогодні він був такий далекий і німий. Еті пригадалися пси і вовки. Її охопила трівога. Можуть її роздерти. Вона ж мусить захистити своє життя...

В оборозі вибрана яма сіна. Еті запихається у цю яму і в півсні минає їй ніч з різними привидами, та хвилинами тяжкого сну. Але ранок не сміє застати тут її. Та куди дітися? За стодолою, стіни якої виходять у поле, повно вимолочених кулів соломи. Еті ховається обережно під солому. А що буде, як сліди на снігу зрадять її? Але добрий вітер гуляє і замітає усе.

По цілоденній тяжкій муці, коли сон обвинув село, Еті вийшла зі своєї криївки. Кожна кісточка болить, тіло затерпло. Вона йде без думки. Коли розглянулася, стояла над своєю ямою. Самі ноги занесли її туди. Це одиноке її сховище. Вона знає, що знов будуть виганяти її... хоч не зі злого серця.

Знеможена сідає на землі. Хоче відпочити, зайти в яму, щоб знайома не бачила. Та ноги такі тяжкі, руки задубіли. Почав падати легенький сніжок. На Еті находить спокійний сон. Їй ввижається тепла хата, її сини... Он старший стоїть зі скрипкою, а молодший біля книжок. До вуха долітає мелодія волинської пісні, яку вона так любила... Чиїсь теплі руки гладять її, і вона вколисана засипає щаслива...

Рано, коли вийшла знайома поглянути, чи де нема Еті, знайшла її майже замерзлу біля ями. Ледви втягнула її в хату. Зі сльозами страху і розпуки розтирала змерзлі руки, лице майже неживої Еті і промовляла:

— Зажене мене у гріб, ця єврейка. І де мені дітися з нею? Я не можу вигнати її. За що на мене така кара.

Але рятувала Еті усіма силами, і коли та почала подавати знаки життя, знайома зраділа до сліз.

Еті мусіла пролежати кілька днів у знайомої. Приходила до сил і була спокійна.

— Етко, я бачу, що ви мені присуджені. Я вас не позбудуся хіба ніколи. І куди іти у цю заметіль, у ці морози? Я вас заховаю у повітці, у соломі, в ямі ви не перебудете... Я нічого не знаю. Це не мусить, але може мене захоронити від смерті...

І пішла Еті жити в солому у повітці. Часом ночами, з великою обережністю брала її знайома в хату, де Еті милася, і грілася. Але це траплялося не часто. Німці зі села майже не виїздили. Хата стояла при дорозі, біля церкви і люди та варта усе крутилися біля будинку.

І дні і ночі проходили в соломі. Зразу тяжко було, а далі звикла, отупіла. Вимостила собі вигідне гніздо, у якому пролежувала дні і ночі.

Бували місячні ночі. Підсувалася до дверей і крізь щілини дивилася у казку зимової ночі.

Вона так любила місячні ночі колись на Волині, коли щаслива ходила вечорами на вулицю, в гурті сільської молоді співала і вперше покохала. Але тяжка рука традицій і права забороняла їй думати про того, до кого тяглося її молоде серце. Кінець був такий, що батьки вибралися у місто, щоб рятувати Еті від страшної небезпеки. Прийшлося пережити і переболіти цю недугу серця. Потім у місті затоваришувала з молоддю, яка цікавилася книжками та сперечалася про нові напрями в житті. Еті теж .це захопило, але все ще любила романтику сільського життя. У серці Еті ще якийсь час жив образ чорнявого хлопця, а згодом зблід серед нового оточення її та перед тим, що заполонив її серце дівчини. А там прийшло подружжя, діти... З маломістечкової дівчини, зробилася великоміська жінка, бо чоловік завіз її до Львова.

Діти підростали, були цікаві, здібні. З ними у хату вривався подув нового життя, нового майбутнього. Сходилися товариші, з'являлися різні книжки і брошури. Друзі читали і сперечалися. Потім співали, грали.

Все пересувалося перед очима Еті, мов на екрані. Йшли спомини безшелесно, тихо, мов місячне сяйво по соломі її криївки, входили у душу Еті, у холодну, люту зиму огрівали її.

Поволі, починало благовіститися на весну. Ставало тепліше, відрадніше. Якось все перебудеться... Треба великого гарту духа і великої любові до життя, щоб у таких умовинах ще бажати його. Та Еті хотіла зберегти життя для дітей.

Пробиралося весняне сонце, йшла надія на краще майбутнє... Ластівки приносили на своїх крилах цікаві вісті. Селом ішов глухий гомін, що німців б’ють, наближається Червона Армія. Вона визволить усіх, вона дозволить і Еті жити і поверне їй родину.

Коли настало тепло, Еті перебралася жити в яму. Ночувала у повітці в соломі. Знайома допомагала хоч і нарікала на присутність Еті. Влітку тяжче було укриватися. Сил не ставало вже продовжувати це життя, повне тривоги. У духовному «я» Еті почалася якась зміна. Щось наче пропало і безповоротно загубилося. Вона могла сидіти довгими годинами, згорнувши руки і нагадувати щось, чого ніяк згадати не могла. Якась порожнеча була у ній, яку конче треба було заповнити... Еті мучила себе різними докорами. Їй ставало соромно за те, що вона так мало присвячує думки своїм синам, своїм найближчим... Але вони відійшли від неї так далеко, припорошені її власними переживаннями... Мов крізь темряву бачила дорогі обличчя, тяжко було їх викликати у пам’яті.

Відчувала пекучу потребу руху, праці... Око не мало на чім спочити, думку не було чим зайняти, порожнечу заповнити.

Ось пляшка води, яку Еті переховує до пиття. Бере пляшку в руки і розглядає її. У цій пляшці наче замкнений, якийсь таємний світ. Манюнічкі міхурчики починають чіплятися стін пляшки. Час від часу котрийсь підпливе вгору і зникає... Де це він дівся? Що ним сталося?

А на другий день, вся пляшка вкрита перлами. Еті піднімає вгору пляшку, до світла, до сонця. І враз усі ці водяні прикраси беруться райдужними красками. Червона, синя, фіолетова, золота... Перлини, одна по одній чіпляються, падають вниз, пропадають вгорі... Як дивно. І бідна Еті стежить, слідкує за перлинами, аж до втоми...

Знайому затрівожив такий стан Еті.

— Еті, що з вами? Ще трохи витривайте... Еті, візьміть себе в руки, а то збожеволієте... Ви вже стільки перетерпіли, ще трохи сил... Побачите своїх синів, Еті.

На блідих губах Еті блимнув давно невиданий гість: усмішка. (А здавалось, що вже забула сміятися). Але в цій же хвилині вона знов западає в отупіння. їй не ставало сил «взяти себе в руки».

Одного дня прибігла затрівожена знайома сказати Еті, що в селі військо. Нехай сидить, нікуди не висувається. Зразу Еті забилася у куток темного льоху і їй стало ясно, яка небезпека грозить, кожної хвилини. Інстинкт самозбереження взяв верх і вона почала думати. Знала, що її життю загрожує небезпека і що вона це життя за всяку ціну має зберегти.

Яма хоч з дошкою зверху, не була безпечним сховищем. Легко викриють її. Краще в повітці в соломі. Ляже на саму долівку, нагорне на себе соломи... Ні, краще притрусить тільки... Обережно виходить в повітку. Там приходить їй на думку, що по соломі шукають штиками, проколюють... І вона вже бачить себе проколоту у груди, у саме серце. Вона з жахом вибігає з повітки і скаче у яму. Тут шукає криївки. Але яма простора, з холодними стінами і каменем. Тут ніде захиститися, і вона знов біжить у солому. Заринається на спід і притулюється до стінки.

Прокинулась від гамору на подвір’ї. Чує німецьку мову. Якесь шарудіння. Кров в серці б’є водоспадом... шумить, розриває груди, в голові хаос.

Голоси вже в повітці. Вона чує, як гострі штики пробиваються крізь солому, все ближче і ближче до неї. Загибель неминуча... Дух в ній завмер, серце перестало бити... Піт зрошує не тільки чоло, але й усе тіло. Щось холодне торкнуло руку і — Еті тратить пам’ять...

Коли прокинулась, була ніч. Уся продрогла, усе тіло болить... Вона не пам’ятає нічого, все десь з пам’яті пропало... Щось страшного діялося, але що, нагадати не може. Одна тільки думка в її свідомості: я живу.

Поволі нагадує тяжкі кроки на соломі та шарудіння штиків. Її не пробили Одне холодне лезо пройшло повз руку, погладило. Час тягнувся безконечно довго.

Аж увечері прийшла знайома.

— Еті, ви живі? Я думала, вас знайдуть... Етко, Еті... Червона Армія близько, — і знайома плаче, плаче...

Щось діялося на світі. Гарматні постріли долітали до вуха Етки і вона їх слухала, мов найкращу музику.

Витривати... витривати... ще день, два. А там...

Одного дня відозвалися гармати зовсім близько. Червона Армія обстрілювала село, німці відходили. В селі почались пожежі. Еті не могла навіть рушитися у своїй соломі, бо німецькі солдати ходили по двору. Полум’яна заграва освітлювала подвір’я, і Еті боялася, що ось, ось займеться дах, і вона згорить живцем. Німці нашвидку забирали свої речі і тікали. Еті все таки рушитися не могла.

І знову, як у всіх тяжких та небезпечних моментах, збудилося гаряче бажання захистити життя. Думка її почала не угаваючи працювати. Довкола кулі свищуть, вогонь так близько... Ось, ось і повітка спалахне. Самі німці можуть підпалити. Згоріти живцем? Ні, ні... Вона хоче вийти і тікати, але це зовсім неможливе. Раптом страшний свист, і дах повітки понесло. Еті падає, мов нежива. Чекає неминучої смерті.

Як довго це трівало — не знала. Поволі вертала до свідомості, оглянулася. Повітка не горить. Покучер'явлені темні хмари пливуть угорі. На дворі тиша. Еті ще лежить якийсь час і вслухується в цю тишу. Людей ніде не чути. Здалеку доносяться постріли. Село немов вимерло. Вона заглядає крізь щілину, ніде, нікого.

На дорозі, удари кінських копит. Вона трівожно виглядає, перед ЇЇ очима проходить кіннота. На шапках військових блиснули червоні зірки. Еті з криком вибігає, простягає руки із словом: «Спасителі», падає на землю.

Коли опритомніла, лежала на постелі у знайомої, яка ходила біля Еті, приговорювала до неї мов до дитини, гладила її бліде лице.

— Еті, ви перемогли. Тепер треба жити, Еті... Після таких страждань і поневірянь не можна вмирати. Вороги пропали, визволителі прийшли.

Еті не могла промовити ні слова, тільки плакала і плакала. Весь день пролежала у безсиллі. Коли приходила небезпека, прибували сили. А тепер: небезпека минула і сили облишили. Бажала тільки забуття і — спокою.

Минули дні, і коли Еті перемогла недугу, стала одужувати, прокинулась думка про синів. Де вони? Чи йти за ними шукати, чи може вони до неї прийдуть. А може вже приїхали, шукають її, думають — загинула. Зараз би полетіти до них, знайти. Певно чекають її. Вона ж для них захистила життя...

Еті поспішає до Львова. Серце так б'ється. Непевним кроком підходить до гето. Стежить, може побачить когось зі своїх близьких знайомих. Але хата, де вони жили, віяла пусткою. Сумно дивилася своїми вікнами, наче людина, якій вирвали очі, подряпали лице. Пам’ятні балкони стояли обгорілі, поломані. Відчинені, напівзруйновані льохи розказували страшну правду минулих днів. Еті не знайшла нічого, крім суму і споминів, які малювали образи недавно минулого, пригадували останні хвилини в родині між дітьми. Вона для них захистила своє життя. А тепер що з ним зробити? Кому воно потрібне? Була втомлена, розбита. Фізична неміч знов перемогла її. Біля себе почувала тільки порожнечу, самотність. Всі щось робили, кудись ішли, поспішали, в кожного було своє місце і справа, з якою пов'язані думки. Тільки в неї нікого і нічого.

Нетерпеливо чекала звістки од рідних, все виглядала когось. Ніхто не приходив, не питав про неї. Нишком ходила до дому, де колись жила зі своїми. Спокійно і таємничо дивились вікна другого поверху на вулицю. Часом здавалося, що блиснули очі її сина, наче питав він: чого, мамо, ходиш? кого шукаєш? Невже нікому не була потрібна вона?

Далеко, на півночі майоріла Волинь і кликала Еті до себе споминами та надією, що може вернути родину. Все сильнішим було сподівання, що там, на Волині чекають. її. Там вона ще зустріне ясні дні і використає своє, так дорого куплене життя.

Одного погідного літнього ранку вийшла Еті назустріч новому життю, яке їй обіцяла рідна Волинь.