«Чеченська війна – це чорна діра, з якої виникло нинішнє беззаконня в Росії. Вона – корінь зла». Письменник Серґєй Лебедєв хоче достукатися до широкої аудиторії своїм трилером про справу Скрипаля. Російське суспільство досі відмовляється брати на себе відповідальність за злочини минулого, говорить він у інтерв'ю Ульріху Шміду
— Пане Лебедєв, у своїх попередніх романах ви описуєте переплетення історії та біографії. Вашою основною темою є стосунки між історичним та індивідуальним часом?
— Час – це лиш один аспект. Час відбувається у просторі. Я часто подорожую по величезнім просторі, де відбувалася радянська історія. Цей простір зачарований – він засуджений мовчати. Я намагаюся змусити його говорити. Але я не є незаангажованим спостерігачем, не є дослідником, який сухо описує свою тему. За освітою я геолог, працюю в польових умовах. Геологія є результатом драми, що відбулася мільйони років тому: є нашарування, зрушення, зміни – саме те, що відбувається з історичною пам’яттю. Мої герої схожі на електроди, між якими проскакує розряд напруги. Це завжди пов'язано з болем і небезпекою.
— Маєте на увазі, зокрема, той безіменний жах, що стався в Сибіру.
— Як геолог я працював на півночі Росії, де був закинутий у шістдесятих табір ГУЛАГу, але ще досі збереглися залишки бараків. Я ходив стежками в’язнів вісім років. Пив воду з річок. Працював у шахтах. Є Росія живих у великих містах – а є Росія мертвих, які не отримали цивільних поховань і не зотліли. Сам час зупиняється. Моя література – це спроба розтопити заморожений російський час так, щоб він знову плинув.
— З романом "Дебютант" ви тепер взялися за політичну тему.
— У певному сенсі мої попередні романи з їхньою історичною тематикою теж є політичними. Історія стала найважливішим інструментом Кремля. Для обґрунтування політичних дій наводять історичні травми. Для мене зразком є Достоєвський. Він відштовхнувся від поточної новини – політично вмотивованого вбивства студента. На цій події він побудував свій роман «Біси», який лише згодом набув загального визнання.
Достоєвському вдалося зафіксувати переломний момент революційного руху. Його літературна інтерпретація сформувала пізнішу концепцію тих часів. На відміну від Достоєвського, сучасна російська література аполітична. Нещодавнє опитування критиків, письменників та видавців склало список ста найважливіших книг ХХІ століття. Якщо подивитися на назви, то виникає враження, що в Росії всі проблеми розв’язано, що права людини поважають, що нема жодних злочинів. Анна Політковська в цьому списку не фігурує, є єдина книга про війну в Чечні. Я намагаюся надати сучасній російській літературі політичний вимір.
— Чому справа Скрипаля – це більше, ніж операція російської розвідки?
— Коли стався напад у Солсбері, мою увагу привернула одна деталь. Нейротоксин вироблявся в невеликому закритому місці під назвою Шичани. Саме тут до 1933 року існував випробувальний центр, в якому рейхсвер та Червона армія в таємній військовій співпраці тестували хімічну зброю. Тому виробництво «Новичка» і пов'язані з ним моральні дилеми науковців мають довгу передісторію.
Таємним взірцем для мого хіміка-винищувача є Фріц Габер (1868–1934), який спочатку, розвинувши азотні добрива, забезпечував яко Прометей сільське господарство, але пізніше, яко німецький патріот у гіршому значенні цього слова, пропагував використання отруйного газу в Першій світовій війні. Його дружина Клара Іммервар намагалася відмовити чоловіка і врешті покінчила життя самогубством.
Зло кожної епохи можна відчитати за назвою бойових отруйних речовин: зарин, табун, напалм, «Циклон Б». І мені здається, що «Новичок» – це каїнський знак нашого часу. Мій роман відбувається на цій великій історичній осі. Під час нападу на Скрипаля у Солсбері одними з перших на місці були хіміки з сусіднього дослідного центру Портон-Даун. У свою чергу, Портон-Даун був заснований у 1916 році як відповідь англійців на німецьке використання отруйного газу. Коли побачив, як замикаються ці історичні кола, я зрозумів, що переді мною є матеріал для роману.
— У якій літературній традиції ви самі бачите свій роман?
— Для рушія сюжету я використовую форму трилера. Суто шпигунські романи не надто цікаві. Особливо важливими для мене були три тексти. Я перечитав "Франкенштейна" Мері Шеллі. Роман починається на крайній півночі Росії. Шеллі наголошує, що монстр не був випадковим результатом дослідження, а задекларованою метою жахливих цілей. Звичайно ж, я ще раз переглянув "Фауста" Ґете. Й останнє: для мене взірцем є роман Солженіцина "У першому колі пекла". У великому корпусі російської літератури це єдиний текст, який ставить питання про етичну відповідальність вченого. Такі літературні координати моїх документів.
— "Дебютант" був опублікований одним із найбільших російських видавців. Чи не було проблем з публікацією?
— Якби я коментував справу Скрипаля у науково-популярній книзі, публікація була би неможливою. Усі дослідження на цю тему надходять з-за кордону – наприклад, Марк Урбан або Люк Гардінг. Це і сила, і слабкість белетристики, що вона може охоплювати актуальні теми під завісою фікції. Мої книги болісні для російських читачів, які перебувають у стані постійного заперечення політичної реальності. Також і тому вони не можуть бути популярними.
— "Дебютант" також добре надається для кіно.
— Я створював окремі сцени в строго візуальному ключі і писав їх з метою можливої екранізації: хотів охопити ширшу аудиторію. Інтерес до матеріалу виявили як західні, так і російські кіностудії. Оскільки на початку року «Нью-Йорк Таймс» опублікувала мою сильветку, я отримав багато запитів.
— Як думаєте, чи зможете ви своїми творами збурити ідеологічно жорстку російську історичну політику?
— Не зовсім. Під час перебудови ми хотіли змінити все словом і літературою. Була чудова віра в істину. Ми думали, що досить сказати, і все буде добре само собою. Нікого не притягували до кримінальної відповідальності за злочини минулого. У мене вдома є приватний фотоальбом. На фотографії з 1914 року зображена величезна родина, близько пів сотні осіб. Після Другої світової війни з усіх цих людей залишилася тільки моя бабуся. Усі інші стали жертвами Першої світової війни, революції, сталінського терору чи блокади Ленінграда. Я останній у цій лінії.
— Яким ви бачите майбутнє Росії?
— Російське суспільство досі відмовляється брати на себе відповідальність за злочини минулого. Через цю оборонну позицію перебудова та демократичні перетворення зазнали поразки. Сьогодні головною темою опозиції є боротьба з корупцією – у перебудові це була боротьба з привілеями номенклатури.
Однак корупція – це зовсім не найважливіше питання останніх тридцяти років. Війна в Чечні перевершує кровопролиттям і жорстокістю все, що відбувалося за Хрущова, Брежнєва та Горбачова – за винятком війни в Афганістані, яка, однак, була закордонною місією. Ми зазнали жахливих втрат. Чеченська війна – це чорна діра, яка породила сьогоднішнє беззаконня в Росії. Це корінь зла – але ми говоримо про корупцію, великі палаци та про те, хто у кого скільки мільйонів вкрав.
— Це теж критика Навального?
— Так, звичайно. В мене серце терпне, коли я бачу, наскільки неправильною була піраміда цінностей. Злочини проти людяності є у стократ важчі, ніж усі вкрадені гроші. Для мене найгіршим у Росії є повний провал морального компасу. Я був у Беслані 2004 року, а пізніше кілька днів провів у московській клініці, куди забрали поранених дітей. Ці діти мали бойові поранення. Я був переконаний, що моя країна не може просто так переступити таку трагедію. Коли ж сталося саме так, я зрозумів, що хребет і серце країни зламані.
— І Беслан став причиною того, що ви перейшли від журналістики до літератури?
— Це був тривалий процес. Я зрозумів, що газетні статті мають все менший і менший вплив, і тому майже безсенсовні. Тож певною мірою я перейшов від 2D до 3D. Газетна сторінка плоска – книга має певну товщину. Книга має іншу тривалість життя, ніж газетна шпальта. Газета фіксує враження від історичного часу, натомість книга існує в історичному часі. Книга – це послання у пляшці, яке я надсилаю своїм майбутнім читачам.
Розмовляв Ульріх Шмід
Від журналістики до літератури
Серґєй Лебедєв (1981 р. н.) – один із найважливіших голосів сучасної російської літератури. Спочатку він працював журналістом. З 2010 року пише романи, у яких використовує літературні мотиви з власної сімейної історії. Серед них «Межа забуття» (2010), «Люди серпня» (2015) та «Гусак Фріц» (2018). У 2021 році опубліковано його роман «Дебютант», що базується на справі Скрипаля.
З 2018 року Серґєй Лебедєв з приватних причин живе в Потсдамі.
У своєму останньому романі «Дебютант» Серґєй Лебедєв опрацьовує справу Скрипаля в літературному ключі. У віртуозній манері він переплітає різні нараційні перспективи на подію, стираючи межу між винуватцями та жертвами. Російський військовий хімік, що винен у смерті власної дружини, втік за кордон зі своєю секретною зброєю. До нього призначають двох взаємно підозрілих один одному тайняків, але під час операції вони гинуть. Лебедєву вдається зберегти напругу у своєму романі, одночасно ставлячи вагомі питання про дослідницьку етику, патріотизм та зраду.
Sergei Lebedew
«Wir reden lieber über Korruption als über grausame Verbrechen»
NZZ, 11.10.2021
15.10.2021