Близькій поворот кардинала Сембратовича з Риму, наступаюче вже за кілька днїв віче польско-католицке а на жовтень заповіджене віче руско-католицке у Львові, заведенє мадярскої мови в церкві у одній части угорских Русинів — сі подїї і вісти з остатних днїв спонукують нас застановити ся трохи над нашими справами церковними, звязаними у нас тїснїйше, як де-небудь, зі справами народними. Не відрадний тут представить ся образ, ще сумнїйшій як наше національне положенє, дарма що справи церковні мають своїх спеціяльних і урядових оборонцїв, свою реґулярну армію, коли національні справи мусять ограничати ся на оборонї добровольцїв.
Чотирнацять лїт минуло, як до рускої церкви вдер ся чужій і неприязний їй елємент, коли єзуїти опанували василіяньскі монастирі. Настала при тім така незвичайна подїя, що митрополит і два крилошане мусили уступити. А треба зважити, що митрополит був ревний католик та набожний чоловік, a з тих двох крилошан оден був народовець, а другій хоч старо-Русин але противник властивого москвофільства. Вислана в справі василіяньско-єзуїтскій від руского народу до цїсаря депутація, зложена з народовцїв і людей уміркованих, дістала запевненє, що єзуїтске завідуванє василіяньскими справами єсть тілько тимчасовим зарядженєм, а теперішний митрополит-кардинал увіряв перед півшеста роками, коли тогдїшні рускі посли соймові, зложивші 25 падолиста 1890 р. звістну деклярацію в соймі, і Народна Рада домагали ся скорого усуненя єзуїтів, що се має наступити до пяти років.
Перед трома роками зайшла нова а важна подїя. Роздїлено ґенеральну семинарію духовну у Львові, хотя тогди не було до ceгo спеціяльного поводу, на три семинарії епархіяльні, а семинарію віденьску знесено цїлком. Будучі богослови рускі в Перемишли і Станиславові не будуть вже й видїти університету, а часть богословів буде виховувати ся в Римі, далеко від вірних і від держави, для котрих і в котрій мають дїлати дарма що яко мотив знесеня віденьскої семинарії було подане віддаленє єї від краю і від руского народу. Голоси рускої праси, интерпеляції і бесїди руских заступників в соймі і в радї державній не мали нїякого успіха.
Ще перед тим відбув ся у Львові руско-католицкій синод провінціяльний, котрого давнїйше горячо ожидано, але тогди, при значно змінених обставинах, радше лякано ся. Наради синоду покриті були глубокою тайною. Може власне длятого розходили ся о нїм вісти, котрі спосібні були ще більше занепокоїти Русинів. Тії вісти, може бути що деким і тенденційно ширені, промова папи до митрополита і рускої депутації в Римі, упоминаюча не аґресивний польскій але спокійний рускій клир до згоди, згадуюча о зближеню руского обряду до латиньского і представляюча насланє єзуїтів до василіяньских монастирів яко доказ печаливости святого отця для рускої церкви, попередна справа тучапска і взможена рухливість та аґресивність латино-польска на Руси — се все занепокоїло весь загал Русинів. Тому занепокоєню дала вираз депутація руска, яка дня 10 червня 1893 удала ся до митрополита по єго поворотї з Риму, зложена з послів Романчука, Барвіньского і д-ра Савчака, радника Бережницкого і д-ра Омеляна Огоновского. Москвофільскі студенти устроїли демонстрацію в часї святкованя ювілею папского в Народнім Домі а відтак ще острійшу демонстрацію против митрополита на двірци зелїзничім в Відни. Як широкі круги заинтересували ся тогди рускою справою церковною, доказом сего була передова статья в Neue fr. Presse під надписом "Zur rutlienichen Kirchenfrage in Galizien".
Митрополит, на спеціяльні запитаня провідника згаданої депутації посла Романчука, дав успокоюючі відповіди. Він запевнив, що "анї він анї в Римі не гадають зовсїм о вводженю якихсь новостей з латиньского обряду" та що "взагалї не приготовляють ся нї-які зміни", що "як доси так і дальше будуть висвячуватись кандидати стану духовного зарівно жонаті як безженні, і анї в семинарії анїі по окінченю єї не буде робити ся нї-якого напору анї не буде впливати ся на висвяченє в безженности". В справі синоду запевнив митрополит, що "правдоподібно до кінця сего року референти [в Римі] cкінчать свою роботу, а відтак в сїчни або в лютім наступить потвердженє і вийде відповідна буля", а що-до справи заряду духовної семинарії у Львові, евентуально обнятя єго єзуїтами або зреформованими Василіянами, сказав, що "не має причини відбирати заряду мужеви свого повного довіря" [о. Туркевичеви] і що "тая справа взагалї не трактувала ся і не трактує ся яко справа актуальна".
Від того часу зайшли дві важні подїї. Вже в пару місяцїв потім вийшли згадані розпорядженя в справі духовних семинарії львівскої і віденьскої, на котре послїдне не було навіть згоди руского епископату. Розпорядженя ті зробили найнекористнїйше вражінє серед Русинів. Другою подїєю було заименованє митрополита Сильвестра кардинаюм. Се заименованє представляє ся не тілько яко признанє заслуг самого митрополита але також яко доказ особливої дбалости папи і цїсаря о руско-католицку церков. З того виходило би, що митрополит тепер яко кардинал повинен мати більшій вплив на справи руско-католицкої церкви, нїж перше, бо тим именно, признанєм єму такого впливу, набрало б се именованє й особливої ваги для Русинів. Вплив той може й повинен обявляти ся на всї сторони; він і повинен конець положити всяким змаганям против руско-католицкої церкви, руско-католицкого обряду та духовенства тай усунути то всьо, на що Русини під взглядом церковним тепер справедливо нарікають. Руско-католицкій обряд повинен все і всїми трактувати ся на-рівни з обрядом римско-католицким; повинен устати вплив єзуїтів і наступити уступленє их з василіяньских монастирів, повинно прискорити ся оголошенє рішень синоду, і т. д. і т. д. Сего тим більше мусимо ожидати, що те, що заряджено у нас в остатних роках на поли церковнім, не стало ся — поминувши навіть спеціяльні интереси Русинів — анї в интересї австрійско-державнім анї в интересї католицкім, але в интересї польскім і латиньскім.
Що до руско-католицкого віча у Львові не можемо не висказати нашої гадки, що оно, після утраквістичного чи там польско-католицкого віча, не буде мати такого значіня, як коли би сего послїдного віча не було. Ми повтаряємо, що, єсли взагалї ювілей унії берестейскої мав вже конче святкувати ся також по-за стїнами церквей, то повинно було відбути ся тілько руско-католицке віче, з котрого Поляки очевидно не потребували і не повинні бути виключені.
Що-до введеня мадярского язика в богослуженю у угорских Русинів, то і в сїй справі кардинал Сембратович повинен мати голос в Римі. Сли так буде, то Рим не повинен допустити, щоби католицку церков надуживано для виключно мадярских шовіністичних цїлій, котрі не тілько виходять на знищенє рускої народности, але незгідні суть також з интересами католицкои церкви, яко універсальної, для всїх народів призначеної і супротив національних интересів взагалї толєрантної. Тут не ходить о вмішуванє у внутрішні справи другої держави, але о запобіженє тяжкої кривди і о интереси самої церкви.
Дѣло
01.07.1896