Нї в якім краю правительство не має тілько впливу і власти, що в Галичинї. Се походить не лише від того, що нарід тут менше просвітний, прав своїх мало свідомий, а при тім убогій та горем прибитий, але також від того, що нїгде так, як в Галичинї, всї урядники і взагалї всї в державній службі стоячі не суть, як виразив ся теперішний до галицких відносин привикшій презідент міністрів в парляментї, "слугами правительства". Галицкій урядник поводить ся так, як коли-би він не був вільним горожанином, як коли-би не мав участи в конституції, в основних законах державних, ино був дїйстно вповни зависимим слугою правительства та безвзглядним екзекутором єго волї.
Се обявляє ся не тілько при виборах, де урядники не поважать ся голосувати против правительственного кандидата, але і в цїлім публичнім житю, де урядники усувають ся від всякої найзаконнїйшої маніфестації, именно від всякої політичної акції, котра би немила була хвилевому пану міністрови або пану намістникови.
Не так дїє ся по инших краях. Звістно, як віденьскі урядники при виборах до ради міскої станули по сторонї антісемітскої опозиції так немилої презідентови міністрів. Тай не тілько голосованєм обявили віденьскі урядники свою волю і свою неуляглість правительственним впливам; они маніфестували ся голосно на публичних зборах чи то загальних чи спеціяльно урядничих. Коли-ж на однім такім урядничім зборі присутний висшій урадник поліції старав ся опозиційних бесїдників міркувати, дістав від них остру відправу.
Се для галицких урядників щось зовсїм немислиме, щось як з фантастичної казки. А однак і тут були часи, де урядники показували більшу відвагу. Именно коли настала конституція, коли повіяло свобіднїйшим духом і правительство було ліберальне, був також серед урядників свобіднїйшій дух і більше почутє своїх прав. Від коли-ж верх зачала брати струя консервативна та свободї неприхильна, відколи-ж жонд зачав спшияць крайові а край уфаць жондові, отже виступати против правительства значило виступати також мов-то против интересів краю, урядники анї не огріті промінями свободи анї не маючи опори в интересах краєвих і національних, стали вповни уляглими правительству, стали слугами правительства. Однакож они, служачи правительству, мусять уважати також, щоби при тім служили й краєви, т. є. верховодячому в краю сторонництву, від котрого ж зависить і позиція их краєвого шефа, і длятого именно ц. к. старости оглядають ся й на неурядових матадорів свого повіта та краю, котрі остають ся й тогди, коли намістник та міністер пійде.
Найбільше оглядности а найменше самостійности і відваги заявляють урядники рускої народности. Політичний урядник Русин боить ся найчастїйше навіть признавати ся до своєї народности, він стає звичайно пасивним а нераз навіть активним орудієм правительственно-польскої політики. Рускі ц. к. старости, комісарі повітові і концепісти та практиканти намістництва, при всяких виборах, при трактованю руских віч та зборів і взагалї в обходженю з Русинами, именно з рускими хлопами, поступають так само як польскі урядники. Инші урядники Русини — а берем тут все урядників в найширшім змислї, отже не тілько адміністраційних та судових урядників але й весь персозал учительскій — боять ся належати до політичних товариств руских, боять ся навіть, особливо на провінції, брати взагалї живійшу участь в руско-народнім житю.
Таке поведенє єсть зовсїм неоправдане, анї з огляду на закони і на интереси держави, анї з огляду на обовязок супротив свого народу. Нїякій закон не обмежає політичних та національних прав урядників, уміщене давнїйше в урядничій присязї зобовязанє не належати до нїяких політичних товариств по усталеню конституції зістало випущене, і урядники поставлені зовсїм на-рівні з-всїми иншими горожанами. І справедливо. Урядник має вправдї повинувати ся правительству, але тілько в справах службових а не горожаньских, він єсть слугою держави але не правительства, котре зміняє ся і має нераз интереси прямо противні одно другому. Розпорядженя ґр. Кільмансеґа, котре можна було толкувати як часткове обмеженє горожаньскої свободи урядників, мусїв виперти ся сам наслїдник Кільмансеґа, теперішний шеф правительства Бадені. А що сеся теоретична свобода має і практичне значінє, доказом того єсть згадане висше поведенє антісемітских урядників в Відни, як і поведенє урядників належачих до нїмецко-національної партії, урядників ческих і инших по розличних краях. Урядники ті, сповняючи свої обовязки супротив держави, не відтягають ся і від сповнюваня обовязків супротив свого народу, котрі не менші суть від державних, бо они кождому чоловікови суть вроджені.
Рускі урядники також не мають причини усувати ся від народної роботи. Оказуючи неоправдану якусь боязливість, они тим самим власне мов-би признавали, що Русини — то якійсь для австрійскої держави неприхильний або непевний елємент. А се-ж як раз противно, Австрія все мала в Русинах вірну підпору, і интереси австрійских Русинів не розходять ся з интересами австрійскої держави хоч-би тілько, як интереси Поляків, котрі не запирають ся своїх далеко сягаючих політичних надїй і плянів. Длятого урядник Русин не тілько не повинен укривати ся зі своєю рускостію, але противно він повинен голосити єї з притиском.
Правда, що у нас веде ся тепер не так австрійска як польска політика. Але-ж польскі політики, именно ті, що суть на урядових становищах, мусять при тім грати ролю патріотів австрійских, отже не можуть явно виступати против тих, котрим з точки австрійских интересів державних не мають нїчого закинути. Власне, боязливе укриванє своєї рускости, своїх національних пересвідчень, та мале число отвертих руских дїятелїв і исповідників рускої народности межи урядниками взбуджує, як ми сказали, радше підозрінє, що ті люде в своїм рускім походженю самі видять і признають щось недоброго. А враз тая боязливість і те мале число дає більшу смілість противникам. Нехай же тілько сотки і тисячі руских урядників кликнуть: ми Русини і хочемо такими заявляти ся, — тогди противники присмирять ся й освоять ся з тим, що хоч як-би було им немиле.
Очевидно, що рускій урядник, виступаючи явно яко Русин, повинен при тім бути осторожний. З одної сторони повинен в своїм політичнім поведеню не переступати границь законности, з другої сторони в сповнюваню своїх урядових обовязків бути точним, щоби не дати ключки, за котру би єго можна чепити. Ті урядники Русини, котрі дізнали яких переслїдовань, найчастїйше дали яку ключку против себе. Противно-ж видимо, як инші далеко більше маніфестують ся, а однакож им нїчого не роблять, бо не мають их за що зачепити. Зрештою правдивий патріот не повинен лякати ся й неприємностій: Поляки нам все витикають, що ми не маємо мучеників за руску справу. У нас найчастїйше ще молодші люде, практиканти, авскультанти і т. д., показують більше охоти до народної працї і готовости до жертв, а начальники, радники і т. д., котрі власне мають безпечнїйше становище і більше можности до служеня народови, сі найбільше відтягають ся, дрожать за кождим шелестом і ховають ся в шкаралупку, а при-тім лементують на грозячі им і кождому Русинови страшні небезпечности!
Ми небагато маємо независимої интеліґенції, длятого тим більшій обовязок спочиває на наших урядниках брати участь в народній роботї. Отже взиваємо их до сеї роботи, ревної та смілої а законної. Тогди-ж ситуація наша по містах і взагалї поправить ся скоро.
Дѣло
29.06.1896