На чужині.

— Панове! Даю Вам слово: маю чуття, що на цьому тижневі будуть гроші!..

Такими словами, кажуть, відповів Петлюра делєґатам голодуючих урядовців Уряду У.Н.Р., що врешті-решт перестали вірити своїм міністрам і захтіли правди від "самого".

Може й не зовсім така відповідь була, може трохи инші слова були, бо наведені виглядають ніби для анекдоту.

Але як кажуть: si non е vero, е ben trovato — "коли й не є правдою, то дотепно вигадано." Так вигадано, що ліпше не можна. Треба бути тут в Тарнові, треба бачити й знати тутешнє життя, треба бути хоч трохи зорієнтований в тих, так би мовити, "перспективах", щоби повірити, що инакше Петлюра й не міг би по суті сказати. Весь в мріях, інтуїціях, в надіях — Петлюра нічого не бачить, не чує і навряд чи знає, хоча так легко почути від нього: "Я все це знаю".

На яке чудо сподівається, якої віри тримається цей безмірно нещасний вождь — трудно вгадати навіть. "І без надії — сподіваюсь" — певно цим віршем Л. Українки він живе. А тільки голодний і через те лютий урядовець не стримується вже і простими голодними словами каже: "Добре йому сподіватись, маючи забезпеченим завтрішній день."

Людей в Тарнові й Ченстохові доведено до останнього ступня нещастя. Голод, нужда в одягу, нужда в найпотрібнійших річах, злидні самі справжні — ось в чому і чим характерізується життя цих забутих Богом і Урядом людей.

Коли я від'їздив з Тарнова, мене просили звернутись до українського громадянства закордоном і до всього світу, до добрих людей, з огненним словом, таким простим, щоб воно зворушило серця їхні і викликало на жертву. Це слово

— Ратуйте, хто в Бога вірує!

Від міністрів і до послуговців усі в біді. Нема за що добути хліба. Навіть діти не можуть бути нагодованими. Хто не спродав раніше, той спродується зараз. Особливо тяжко тим, у кого діти. Ще перед Великодними святами, як видали за 1/2 місяця платню, то й досі ніхто нічого не мав. Від'їзжаючи мені казали, що завтра мають дати по 1000 м. пол. на кожного урядовця, чи то одинокий чи сімейний, аби люде пе пропали з голодної смерти.

Поляки, які пообіцяли дати на ліквідацію гроші, й досі нічого не дали. Панове Ніковський, Пилипчук, Михайлів і Зелінський сидять у Варшаві і нічого не можуть витягти від польського Уряду.

І це при тому, що Поляки, як кажуть, забрали з України на сорок два міліярди ріжного майна.

В Ченстохові вже є по десятку випадків цинги, курячої сліпоти й сухот. Люде ходять як тіні. Ні праці, ні настрою, ні енерґії немає ні в кого. Вже б люде радніші кудись подітись, та ні з чим ні на що виїхати. Працю найти трудно.

Я знаю багато фактів, і не буду про все писати, але не можу не оповісти хоч би про таке: в Варшаві є одна невеличка інституція, яка працює і не одержує вже 2 місяці грошей. Один з них має обід в польському добродійному жіночому товаристві за 5 марок.

Дехто ходить до Росіян, не говорючи, що він Українець, і балакаючи там російською мовою. Коли вони звернулись до влади, що не мають чого їсти, їм одповіли: коли можете працювати не ївши, то ведіть справу далі, працюйте. Я знаю случай, коли урядовець в Тарнові з голоду заходить до Жида в крамницю і просить кавалок хліба. І той не відмовляє, годує. Я знаю родину, де сухотна жінка й 3 дітей сплять на підлозі, не маючи гаразд чим укритися, бо прийшли з Київа пішки. Я зустрів одного разу батька цієї родини о 3 годині, коли він чекав на одного міністра, щоб позичити грошей на хліб, бо ніхто з них ще нічого не їв. Я знаю також чоловіка, що замісць сніданку випиває води з сіллю і ходить від знайомого до знайомого, може де наткнеться на кусок хліба. Нема сили перерахувати всі випадки.

Мало в кого вже зосталось, що продати. У кого було золото: річі, годинники — вже давно спродано. Часом купка урядовців десь зійдеться і не може довідатись, яка година, бо годинники попродано.

На фоні цієї страшної нужди плодяться самі ріжноманітні вигадки, брехні, спльотки. Як найхарактернійшу не можу не навести, це викрісталізувана думка про тих, що мають змогу й зараз їсти нормально тричі на день. Такого чоловіка вважають просто злодієм.

"Має за що їсти, значить злодій, значить своєчасно накрав." Коли ж про когось дізнаються, що він випив у ресторації чарку, то це вже штампований злодій. І ця думка для мене цілком зрозуміла. Але, панове, в яких умовах треба жити, щоб вважати злодієм чоловіка, який не роскішно, а тільки нормально їсть!

Помочі нема ні звідки. Що буде з людьми — не знати!

Одно правда — з голоду ще ніхто не вмер. Але до голодної смерти вже не далеко. Та не вже ж таки й до цього дочекаємось?!

Хто ж відповідальність буде нести за це все? На чию голову упаде нещастя оцих людей, сирітство дітей, нужденна простітуція жіноцтва?

Що провинили вони, оці голодні істоти, і чому, чому, спитаю я, ніхто не подбає за них!

Декотрі з міністрів кажуть, що урядовці топлять нас. Так. Можливо. А де ж були раніш Ваші розумні міністерські голови. В грудні, в січні... Чому тоді не дбали про них? Коли ще не все було спродано. А зараз доведено людей до того, що в нього є те, що на ньому.

Правда і урядовці мало дбали про себе, не виявляли якоїсь ініціятиви. Але на те вони урядовці. Вони сиділи, чекали, вірили так само в своїх вождів, як ті вірили в чудо, і в Бог зна що, і хто його зна на підставі чого.

Я вважаю, що вже досить написаного. І тільки правди ради мушу зазначити, що армія в таборах живе инакше. Там хоч є харчі. Армію Поляки годують. Добре чи зле, але люде позвикали і не скаржуться. За те там Ви часто-густо найдете босих і, як то кажуть, кругом голих. Є старшини й жінки, що босоніж шпацірують по місту.

А над всим цим уява майбутньої зіми... Мало хто про це думає навіть серед цих нужденних про цю зіму.

Хто з них виживе, скільки буде поставлено хрестів — порахуємо на ту весну.

А зараз я знову звертаюсь до наших місій, до нашого орґанізованого громадянства за кордоном, до жіночих спілок, і до всього хрещеного миру:

Хто в Бога вірує, ратуйте!

Не трава, а люде, діти маленькі — надія нашого народу, гинуть з голоду..

Поможіть і не дайте пропасти.

[Воля, 18.06.1921]