Вимога часу.

За часів князівської та гетьманської доби Українська Держава досягла розквіту своїх сил, культури і мистецтва. Після упадку власної державности Українська нація знову виявила свою здібність до власної суверенної Держави та захисту її на засадах христіянської моралі і віри.

Втративши втретє власну Державу, Україна пережила і досі переживає тяжкі часи своєї історії. Настав період національного лихоліття, протягом якого український народ терпів великі страждання від насильників і терпить їх досі. Але український нарід не втратив свого національного обличчя і зберіг свої традиції, звичаї, свою культуру і мистецтво, та незламну волю до власного державного національного життя.

Навіть в сучасних тяжких умовах еміграції, Українці в місцях тямчасового свого перебування виявляють здібність і талановитість в культурно-національній ділянці свого життя, своїми виставами, концертами, шкільництвом, пресою, професійно-громадськими установами, та позитивною фізичною та фаховою працею у чужинців. Всі це є показчиком живучости української нації і національної свідомости, але чи є в нашіх діях свідомість державна, себ то чи підпорядковуємо ми своє життя перш за все державному чинникові і чи з усього заложення виходимо?

На жаль, на це запитання треба дати негативну відповідь.

Ми маємо ріжні, поборюючі себе групи, політичні концепції, нові програми, навіть окремі угруповання за теріторіяльними ознаками, але ми не маємо єдности сил для єдиного державного чину.

Коли станути на засадах, що кожний сам собі пан, то, в такому разі, ми не можемо відмовити собі в приємності створення не тільки комбінації харків'ян, але киян, львовян, глухівчан і т. д., але в такій спосіб, ми підемо шляхом до минулого часу "Пашковецької Реопублики".

Існує також угруповання, що вже довший час творить т. званий "уряд", який досі не може укомплектуватись за браком бажаючих кандидатів, але гра в ляльки годиться дітям, а не тверезим державним мужам.

Це сумне явище виникає часто з особиотих амбіцій, продовжується на тлі суперечок ріжних груп і боротьби за перше місце.

Такий стан вже не раз доводив до втрати власної Держави, а також до невикористання в належний спосіб об'єднаними силами сприятливої конюнтури для здобуття своєї Держави. Лише браком почуття державности можна пояснити існування цих фактів, бо для державників цілком зрозуміло, що лише об'єднання всіх внутрішніх сил нації, та максимальна консолідація на засадах державности під єдиним проводом для творчої праці доводять до здійснення державної мети нації.

До такого об’єднання українських сил увесь час закликає гетьманська преса.

На цій засаді працював покійний Пан Гетьман, що з великим досвідом державного мужа і звязаною з цим особливою інтуіцією, передбачав не тільки шкідливість роз’єднання сил української нації, але й катастрофальні наслідки окремих виломів, що в дійсности справдилось в останніх подіях.

На жаль, цей заклик до консолідації всіх сил для спільних дій з конечною метою здійснення ідеї української нації і здобуття власної Держави залишається "гласом вопіющого в пустині".

Небажання отворення і визнання авторитету єдиного проводу, неповага до авторитету поодиноких осіб, тривають далі, що спричиняє неповагу до українців з боку чужинців.

Між тим конюнктура часу в умовах еміграційного життя з його непевним правним становищем і невідомим майбутнім, яка залежить від впливу ріжних чинників, вимагає як найокоршого об’єднання під єдиним авторитетним проводом на засадах єдиної суверенної соборної Української Держави, —  ми всі українці, прагнемо до єдиної Державної мети.

Створення і визнання авторитету єдиного проводу на засадах державности дасть гідну репрезентацію і повагу серед чужинців, та матиме також велике значіння для консолідації сил в повсякденній внутрішній праці нашої еміграції.

Створення і визнання єдиного проводу в умовах еміграції практично може бути здійсненим під проводом Центрального Українського Допомогового Бюро в Лондоні, визнаного українським громадянством усього світу.

Для цього конечним є негайне створення і визнання Центрального Допомогового Українського Комітету в Німеччині на засадах коаліції від усіх груп і представництва української еміграції, який входить складовим чинником в Всеукраїнську світову організацію в Лондоні.

Таке розвязання справи створило б авторитет і повагу до центральних органів єдиного проводу, як серед чужинців світу, так і серед нашого українського громадянства, а разом з тим, буде служити доказом, що ми не є роспорошена, а дозріла до державних чинів, державна українська нація, яку насильно позбавили власної Держави.

Своєю беззастереженою позитивною працею в ріжних ділянках нашого еміграційного життя під єдиним проводом на засадах державности, ми повинні дати доказ, що маємо тверду і незалежну волю до здобуття Самостійної Соборної Суверенної Української Держави, за яку понесли і досі несуть чисельні жертви кращі сини Українського народу.

Вшановуючи ці жертви, ми вимагаємо від українського громадянства не легковажних, а розважних державних вчинків.

[Український Літопис, травень, 1946 р.]