Вигодував сина Саву
Ляшенькам на славу.
Загальне сумне з'явище в історії всіх поневолених народів — перехід частини інтеліґенції чи провідників, або, у всякому разі більш рухливих елєментів на службу чужим богам, з'явище майже нормальне в часи спокійні, в часи пригашення міжнаціональної боротьби під попілом наладнаних економічних взаємовідносин, — в часи революційні, в часи гострої визвольної боротьби прибірає найбільш різкі, найбільш огидні форми.
І дійсно, на перший погляд здається парадоксальним, що іменно в ті моменти, коли нарід напружує всі свої сили, щоби зкинути чужинецький тягарь, коли він добуває з себе незчисленні докази житьовости своєї ідеї і могутности своїх змагань, іменно в ці часи найбільш знаходяться людці, котрі ренеґують, отверто стають на бік ворогів і цінічно служать їм проти братів, в десять раз переходячи самих запеклих в щирости ненависти.
Згадати хочаби часи христіянсько-мусульманських війн: хіба не найбільш запеклі моменти їх породили оту касту ренеґатів, на котрих самі Турки дивилися з призирством, але котрим сліпо довіряли; бо добре знали, що ніхто так не дошкулить "бідному невольникові", як свій ренеґат-христіян.
А на Україні: хіба не в моменти найбільш запеклої боротьби з Ляхами всиливалося те панське-двірське козацтво, цілі полки котрого були в роспорядженні найлютійших ворогів українського народу; і не дурно їм довіряли їх пани!
Це, на перший погляд, парадоксальне з'явище, при ближчому розгляді з'ясовується зовсім просто. В той час, коли в моменти, так би мовити, мирного поневолення на службу до дужчого елєменту йде могутня течія людей середнього і, навіть, вищого рівня, котрі або шукають виходу своїм силам і йдуть на компроміси, або просто за параваном буденщини забувають про дійсність і забувають частенько зовсім щиро, в той час, в моменти революцій, в моменти найбільших міжнаціональних загострень на поверхню життя частенько викидаються елєменти найнижчі, котрі, опинившися несподівано зверху, починають працювати по принціпу — "хоч день та мій".
Несподівана можливість зрадою, ренеґатством купити положення, купити ласощі життя, а иноді і славу, крутить голови слабеньким натурам, котрі в нормальних обставинах і мріяти про це не сміли; і веде їх по пробитій від віків стежці.
— Хоч день та мій! — думають смілійші.
— Втечу — сподіваються другі; а треті по катастрофі просто валяються в бруді і поросі в ногах переможця народа і плачем стараються вимолити собі мерзенне життя.
З лехкої руки "Нового Мира" всі ґазети облетів лист "небезизвѣстнаго" в Віденських каварнях п. Філіповича. Сиднем сидів п. Філіпович за кордоном, майже два роки був вірним слугою України, діставав не малі гроші від Уряду. Був п. Філіпович членом і урядових комісій, купляв всілякі річі для боротьби з московською навалою, їздив з дорученнями по Европі, діставав і в ґульденах і в фунтах і хоч не купив п. Філіпович ломаного ґудзика, зате дістав собі від У.Н.Р. дипльоматичний пашпорт і охоронний лист на численні скарби, що заробив тут невтомною працею і виїхав благополучно на Україну. Виїхав на Україну зруйновану, знищену і поневолену; про що й сам добре знав і другим оповідав.
Поїхав і зник; і що там було, про те ніхто не знає; хоча немає нічого, щоби зрештою не стало явним.
І хоч ніхто покіль що не знає, що там сталося, але сталося очевидно диво.
Замісць руїни побачив Філіпович на Україні достаток і роскіш; замісць пожарищ — роскішні, багаті села; замісць одиноких холодних димарів, великі фабрики з сотками робітників; і замісць жорстоких окупантів, милих, ласкавих сусідів, котрі прийшли допомогти українському народові.
Як видимо, яничари в запалі часто не слухалися і властних старшин; а дерлися, закривши очі, навіть, на шкоду загальній справі. Так на послідньому з'їзді комуністичної партії в Москві Лєнін проголосив повну економічну руїну Росії (звичайно з Малоросією включно), Лєнін визнав хибними всю майже економічну політику партії, Лєнін вимагав героїчних мір (аж до розпродажі концесій); а Філіпович, накручений два місяці ранійше і не діставший приказу "прекратить", як стара катеринка з заскочившим валиком співає в Царгороді — "как пышно, как богато".
Крутиться катеринка, доки вистарчить пружина; і мало їй горя, що вже давно йде в розріз з рештою оркестру.
Ми не знаємо, скільки каратів має та спружина, що крутить Філіповича; хоча де хто опреділює в поважну величину; ми навіть не знаємо, чи написав свого листа "з України" п. Філіпович на слоновому папері, кращому з того, що виробляється большевицькими фабриками, і чи запечатав його діяментовим перстнем; але ми маємо другі листи з України, листи, котрі написані на шматках брудної матерії чи на випадкових клаптиках, вирваних з якоїсь книжки.
Київ є повна руїна — говорять ці листи. Все, що мало якусь змогу, втікло, а залишені ходять як тіни, обдерті як старці і стараються не зустрічатися голодними очима. Місячного утримання, яке мають далеко не всі, вистарчає купити один хунт сала, або пять хунтів хліба. Міняти вже немає чого і як пережили цю зіму, не знаємо, а слідуючої не переживемо. Чільнійші і, навіть, прихильні до влади українські діячі сидять по тюрмах, а родичі що дня бігають дивитися на списки розстріляних. Кожний Українець є ворог "федеративної" республіки, хтоб він не був і щоб не робив...
От що говорять ці брудні, помняті і подерті листи, листи, написані езоповською мовою, щоби не підвести близьких, листи, котрі переносилися в онучах і в комірах, щоби не попали до рук приятелів п. Філіповича; і автор цих рядків, котрий кілько місяців тому був в Київі, добре знає, чи говорять вони правду.
Але, певне, ще краще це знає п. Філіпович, котрий недавно що з України, і тому побажаємо йому після такого влучного дебюта найліпших успіхів на вибраному їм новому терені діяльности.
[Воля, 01.05.1921]
09.05.1921