1. травня — 18. квітня 1921.
"Праздниковъ праздникъ и торжество есть торжествъ" — сьогодня!
Якою жорстокою іронією, яким далеким відгомоном минулого звучить цей привіт. Як спомини про чисті, невинні дитячі роки, коли кожна весняна комашина під селянською призьбою була рідна, кожний промінь весняного сонця будив радість і жадобу життя.
"Обымемъ другъ друга!.."
Маленька церква в селі, світлом залита. Мелодійний спів в ночній теплій тиші веселих дзвонів. Під церковним муром кругом такі рідні і близькі і такі далекі тепер обличча. Скрип возів, спів перед ранком півнів і весела метушня дітвори коло корит з поросятами! І ясний, прозорий ранок!..
"Плотію уснувъ яко мертвъ!.."
І в високих просторах церковної бані росте, переливається і рветься до неба, в широкі зоряні простори і дитячий діскант з церковних хор, і химерний басок дячка з правого крилоса. А в притворі стоять бабки і сльози рукавами втирають від жалю і від радости.
А слово Іоанна Златоуста? А веселий канон — "Воскресенія день...", коли здавалось — вся церква, вся природа оживала; і навіть суворі селянські обличча прояснювались надією і радістю на нове, краще життя.
Великий сімвол втілила історія людського духа в цей "праздниковъ праздникъ".
"Не оживетъ, аще не умретъ" — пояснював його одинъ із найдужчих філософів мира. Свято весни — всеблагої і всепрощаючої, ясної і невинної, як роки дитячі, свято відродження природи — її краси, свято молодости і невинности є дійсно "праздниковъ праздникъ".
Мабуть тому так глибоко і сердечно відчувають його діти. Мабуть через те його величають близькі до відживаючої, воскресшої природи наші хлібороби — "Великдень!" "Не оживетъ — аще не умретъ" — ось глибока філософія хрістіянської реліґії, без котрої людність не мала б культа Христа, так близького черноземним масам. Разом "з Христом" воскресає померше осінню зерно, розквітають напівсонні ще дерева, вкривається листям недавно мертвий ліс, зеленіють луки. І вся природа, недавно мертва, в міріядах живого створіння співає побідну пісню життю.
"Не оживетъ, аще не умретъ!.."
Мабуть в житті народів цей сімвол теж має своє втілення. Не роками, а століттями лежать мертві, заживо поховані народи. Починається весна в історії людській. І з глибин минулого встають уже мертві, "уже смердящі" Лазарі. "Плотію" вони стали, "яко мертвы". Але дух в них жеврів. І ось настав і для них "Воскресенія день..." "Праздниковъ праздникъ и торжество изъ торжествъ..." Але коли в життю рослини, в життю комашини весна — короткий момент, то в історії людства це період десятиліть.
Культ Христа тримається тисячиліття вірою в безсмерття, догматом воскресения Христа. І навіть в черствих душах нашого часу будить теплі проміння далеких дитячих споминів і радість життя, радість надій на краще майбутнє.
Культ наш — наша "віра" в воскресення народне довго чекала свого Великодня. Після Різдва, після великопостних років російської реакії, після крестних мук і страстей большевизму, після "заушенія и оплеванія" своїх і чужих книжників і фарісеїв, після трикратного "отреченія" Петрів, прийде, і скоро прийде, в це ми твердо віримо, — і наш Великдень, Великдень України, коли ми з чистим серцем і ясною душею "простимъ всїмъи за ради Воскресения, "обымемъ другъ друга".
Бо в життю народів бувають теж і дні суму і смерти — дні довгої летарґії, і дні воскресення, дні радости і щастя.
[Воля, 01.05.1921]
01.05.1921