Подаємо уривки з листів студента, який, вирвавшись із большевицького пекла та листуючися вже з Лондону з своїми товаришами, описує свої переживання на протязі другої світової війни.
З огляду на цікаві дані, що заторкують долю багатьох тисяч українців — засланців на Сибір, та, зокрема, багатьох наших студентів, — містимо цей матеріял тільки з деякими скороченнями, без ніяких змін.
РЕДАКЦІЯ.
"Відома тобі ніч 17 лютого 1939 р. Попрощавшися з вами, ми рушили за Буг. Мороз і сніговії утруднювали нам перехід небезпечного відтинку. Проте, на ранок ми вже були за 8 кілометрів по другій стороні. Мандрівка глибоким снігом вибила нас із сил, і тому ми рішили переднювати в одній безпечній хаті. І там ми довідались від господаря, що від якогось часу большевики дуже зміцнили кінні і піші стежі вздовж кордону, в промірі 15 кілометрів... І ввечері пішли далі, в напрямку Володимира-Волинського, виминаючи стежі.
Не зважаючи на обережність, не вдалося підійти до міста. Раптово сніг освічено ракетами й почалася стрілянина. Ми попадали. Коли втихло, підносились і далі брели снігом. Був це подвійно фатальний час. Бо, поперше, загострення над кордоном, і якраз час сильних роз'їздів; подруге, сніг і його білість. В кожному селі, до якого б тільки зблизились, патрулюють відділи "специального пограничного отряда". Вранці нас догнали на конях. Негайно знищили всі обтяжуючі папери й адреси та, лежачи в снігу, піддалися обстрілюючим нас "бойцам".
Запровадили нас до Володимира-Волинського, і там (ще було темно), ідучи вузькою вулицею, ми чкурнули в закамарки. Одначе, не мали успіху. Тікати не було куди, і голота "пражила" з рушниць до сіней, де ми приховалися.
З команди завезли до в'язниці, де ми зустріли багато арештованих перебіжчиків. Там просиділи в неймовірній тісноті до 25 березня 1940 р. Пізніше почали вивозити потягами до совєтів. Разом з Володькою попав на один транспорт.
В товарових вагонах везли дуже поволі. Ковель, Луцьк, Здолбунове. Біля Острога, ще по цій стороні кордону, вночі, відірвавши штабки на вікні, попробували втекти. С. із Луцька і я вже вискочили, Володька був третій, за ним інші. До лісу було вже недалеко. Але що ж? Знову сніг і його білість. Скрізь видно... Потяг нагло затримано, і охрана почала шалену стрілянину. Мені прострілено куртку, іншому вухо. Догнали, і знову до вагонів, у супроводі "кольбоприложення".
Шепетівка, Коростень, Житомир, Київ. Всюди в'язниці переповнені, і нас, 180 чоловіка, не можуть ніде примістити. Їдемо далі — на Хвастів, Білу-Церкву, Дніпропетровськ. Ніч. Степи. Місцевостей не пригадую. Возять нас 8 днів по Україні. Нарешті, приїжджаємо до Миколаєва, а три дні пізніше — до Херсона. "Тюрьма города Херсона, ІІ-й отдєл НКВД" Почалися "питки" й вегетація. Тут згадаю, що я з Володькою був під прибраними прізвищами. Фігурували, очевидно, як поляки.
Слідчі судді дуже звертали увагу на молодих людей і ми, щоби їх обдурити, мусіли грати ролю просто перебіжчиків. І це нам помогло: уникнулось побоїв і підземних казематів.
***
Липень заливає своїм золотим промінням чудові околиці і вид на Дніпро, що пливе спокійно у підніжжя в'язниці. Тоді родилась туга. Судять. Я з Володькою вже разом. Підтягли нас таки під 58 статтю*. Обох засудили по 10 літ. Очевидно обом каторжні роботи. Після суду вивозять до Дніпропетровська, опісля Полтава і Харків. Було літо, і ми уважно приглядались через закратовані вікна до нашої чудової, багатої України. Що за парадокси!? В юних снах вимріяна Велика Україна. Її красотами любувались у закутих червоними сатрапами вагонах. Було сумно...
З Харкова великим транспортом (70 вагонів, а в кожному 40–45 чоловіка) різної збиранини, з сильною "охраною" вивозять, очевидно, в незнанім для нас напрямку. Однак чутки є, що Мурманськ, або Варкута — на схід від Соловків.
Серпень. Від'їзд. Усюди по двірцях наші люди. З віддаленням вартового, розмовляємо через вікно. Дізнавшися, хто ми — плачуть. Білгород. Курськ. Прощай, Україно! І так місяць у дорозі, віа Тула, Москва, Горкий, Кіров, Котлас — на півночі. Переїжджаємо через пересильні пункти, а далі барками по північній Двині — в вікові тайги. Потім знову далі на північ по Печорі.
Тайга. Сотки кілометрів нічого, крім прорубу в тайзі. Будова залізниці на далеку північ до Варкути і аж над Карське море, де є нафта й вугілля. Тут вільного населення немає. Край "заключонних" 3 мільйони людей. Це було в КоміССР. Тяжка праця в жахливих обставинах. Усюди, на кожному кроці, під багнетом.
В кінці вересня й початку жовтня тут уже страшна зима. З Володькою все працюю разом. Листопад і грудень. Несамовиті морози. Їжа (ох, Боже!) нижче всякої критики. Голод і холод, простуда і цинга (скорбут). Люди почали падати, як мухи. Дуже паскудне було місце, бо збоку нічого не дістанеш. До праці гонили щоденно від світу до ночі. Голод, і давай норму 100%. Інакше — здихай.
Володька, що ще під кінець побуту у в'язниці терпів і жалівся мені на шлунок, почав нагло занепадати. В тім часі і я хворію на т. зв. флегмону (цинготне явище). Попухли ноги і вже лежу. Володька чахнув в очах. Ніякої помочі. Кругом байдужість і отупіння. Це було страшне. І тут я бачив пекло на землі. Дня 23.ХІІ Володька до праці не пішов. Дістав звільнення. Але це було вже запізно. 24.ХІІ рано вже не був в змозі нічого говорити, лише просив передати колись вістку додому і згадати. Годину пізніше плакав-ридав. Я, не підносячись з леговища, рівно ж плакав. З болю серце краялось і обливалось кров'ю. В 10-й годині тихо помер.
В кілька день пізніше попав я до польового шпиталю, де й перележав три місяці. Видержав. А може сильніший організм? Хто знає? Дещо змінилось. Попав у друге місце. Можна було роздобути більше їжі і поволі вертав до сил. Почав ходити. Вилікувався завдяки виїмково сердечним лікарям.
Весна 1941 р. Знову погнали на роботу. Трапилось працювати поблизу цвинтаря. Попросив "монгола", щоб дозволив відійти кілька кроків далі. Пішов на могилу Володьки. Хтось із грабарів (мабуть, поляк) поставив хрест, і на табличці виднів напис: "С.П. Пєтровскі Казімір, Варшава, Круча 20". Під чужим прізвищем умирали наші люди. Так помер і вічної пам'яти Володька.
Пізніше мене розділили з моїми друзями. Лишився сам. Червень, 22-го. Нові надії. Як поляк, в серпні був звільнений з табору. Коли почув себе краще, рішенням моїм було: за всяку ціну вирватись з большевії. Слідкуючи події, вже тоді вичув, що наступить з поляками. Не було виходу, і в вересні того ж року вступив з кількома іншими до польського війська, що тоді почало формуватись. Очевидно, як поляк (українців не брали), і під прибраним прізвищем.
Так "со страхом" розпочав свою службу і "пельніць обов'йонзкі" в чужих рядах, а дивним збігом обставин перенесли мене на працю до тодішнього штабу польської армії, тому що знав не зле російську мову. Зробили з мене кур'єра штабу армії. Прийшлось мені цілий рік їздити майже по всіх просторах СССР, де були заслані громадяни бувшої Польщі — поляки й українці. Забезпечено мене в деякі документи, так що міг свобідно подорожувати. Висилали до різних місцевостей, де були мобілізаційні "пляцуфкі", як рівно ж до штабів дивізій і бригад, що були розкинені іноді сотки кілометрів одна від другої.
В тім часі, спрямовуючи людей туди, де було польське військо, призначене з своїми родинами на виїзд закордон, стрінув я багато наших людей з Галичини й Волині. Інформував їх, що мають робити, як і куди їхати, щоби прилучитися до транспортів.
В наслідок моїх порад 600 жінок і дітей, крім того, понад 100 родин виїхало в 1942 р. разом з поляками до Персії. Сьогодні ці люди живуть в Східній Африці, т. є. в Кенії, Родезії і Танганіці. Частина лишилась ще в Персії й Палестині. Діти (нині сироти) перебувають в Індії.
В серпні 1942 р. з штабом приїхав до Персії. З хвилинок прибуття на Близький і Середній Схід, розпочалося досить добре життя. Усе їздив службово з міста до міста. З Багдангу до Тегерану, з Тегерану до Сирії в Дамаск, і знов до Палестини. Міряв простори Північної Африки і Середнього Сходу, від Каїро до Бомбею і від Палягні на півночі через Палестину і Суез до Адену. Бував також в Назареті і Єрусалимі, в Мозулю, в Курдистані та Олександії. Усе в роз'їздах поїздом і автобусами — через пустинні простори.
Пізнав Схід, його суворість та екзотику. Був це найкращий час в моїй службі. Молодий організм скоро прийшов до себе, тішився добрим здоров'ям і вповні користав з безплатної туристики.
Але самітність серед чужого оточення, туга за усім, що рідне, збільшувала особистий неспокій і піддавала думку про виїзд до Британії. В половині 1943 р. зголосився, як охотник, до летунства. Після комісії отримав дозвіл на виїзд. На великому французькому пароплаві "Іле де Франс" рушила наша група з Суезу до Британії. Дорога вела через Червоне море, біля східніх берегів Мадагаскару до Південної Африки. Кілька тижнів постою в Кап-Павль дало мені дуже багато вражень. Коли рушили далі в дорогу, були заатаковані підводними суднами. По кількох днях знову вернули до Дабрен. Звідтам на Південний Атлянтійський океан — на безпечні води, однак утечі перед поновними атаками, плили ми далеко на південь. Пароплав був дуже швидкий, і без конвою пустився в дорогу.
Попередня група була заторпедована, і багато людей затонуло, нам, одначе, щастило. Коли заїхали на західні границі Атлянтійського океану, заіснувала небезпека, що бракне палива, і нащ пароплав причалив у найкращий порт світу — Ріо-де-Жанейро.
Ще раз вернулись до Західньої Африки, до міста Фрітавн, а звідтам пробирались до Англії. Літом 1943 р., після довгої і небезпечної подорожі, ступив на гостинну англійську землю, де в скорому часі розпочався військовий вишкіл.
Пройшовши парашутний вишкіл, в 1944 р. в вересні брав участь в небезпечній акції в Голяндії, під Арнгайм. Довелось скакати далеко за німецькими позиціями. Багато тих, що були з нами, згинуло, мені, дякуючи Всевишньому, довелось вийти з життям. Війна моя, вправді, коротка, але дуже ризикована. Був усього чотири дні в акції, опісля вернув літаком знов до Англії.
В квітні 1945 р. ще раз скакав над Рейном, разом з англійськими лєгкопадчиками. За 5 днів знову вернув назад до Англії, де перебуваю донині".
*58 стаття карного кодексу совєтів, на підставі якої суджено й карано, як "контр-революціонерів", мільйони українського населення.
[Студентські обрії, часопис українського студентського товариства «Січ» у Мюнхені, грудень, 1946 р.]
28.01.1946