Служити ідеї тільки фразеологією, банальними декляраціями, щоденним бідканням, чи навіть інколи і святочними поклонами, це ні трохи не значить служити їй гідно. Навпаки, це значить нещиро, поверховно ставитись до власних святощів, ба й навіть таким ставленням шкодити їм і зневажати їх. Зрештою, дешеві вияви служби ідеї, скорше чи пізніше, доводять до компромітації її служителів і до упадку її самої.
За всякою ідеєю повинні і мусять слідувати такі громадські чесноти, як чин, посвята, а навіть себевідречення. Тоді ідея росте, манить своєю чистістю, зворушує величчю, своєю силою бере в духовий полон що раз то ширші лави своїх подвижників і вкінці, поборовши всі супротивності, вбірається в бажані, реальні форми.
Живемо в добі переоцінки, чи радше глибокої кризи всіх дотеперішніх людських духових надбань і вартостей. Здається нам, що в началі всієї мудрости і всіх порядків на землі стоїть тепер брутальна, фізична сила і більш нічого. Та це тільки так здається, а в тім, коли б навіть так дійсно було, то це невідклично проминаюче явище. Історія дає нам чудові зразки маловартности і нестійкости фізичних побід і доказує, що повна і тривка перемога може наступити лише тоді, коли вдається комусь завоювати не тільки територію, але особливо душу противника. З душею ж боротись і побідити її, це вже річ найважніша та звичайно безнадійна. Щоби побідити душу, треба зламати всі ті чинники, що дають противникові внутрішню, відпорну силу, оту силу, яку можна вирвати в нього хіба разом із його життям. А таку дивну, незламну, внутрішню силу дає йому передусім — його культура.
Стара і багата наша українська культура, своєю безсмертною красою і силою вона чарує навіть найвибагливіших чужинців і їй, тільки їй, завдячуємо наше фізичне та моральне збереження серед страшних лихоліть. На грунті нашої окремішньої культури зродилась і виросла окрема ідея. І знаємо: росла наша культура, кріпшала й наша ідея, занепадала наша культура, ниділа й наша ідея. Такий уже панує закон у духовій сфері і його нікому ніколи не змінити. Тому служачи нашій культурі, служимо рівночасно нашій ідеї і навпаки. Важко тільки, щоб ця служба була щира й жервенна, а "прочая приложиться" нам.
В нашій трагічній Одисеї двигаємо з собою прерізні тягарі, та найцінніші з цих усіх тягарів — це скарби нашої культури. І яка б не була дальша наша доля, ці скарби понесемо з собою, бо знаємо, що не буде їх, утонемо в чужих морях і безслідно пропадем. Тому з великою повагою треба нам ставитись до всіх носіїв, працівників нашої культури, бо вони не тільки що зберігають, але серед найтяжчих умовин тихо, без скарги, ще й збагачують її. Зокрема ж не можна забувати, що ріст культури є залежний від матеріальних вкладів у неї, для того всі, кому не байдужа наша дальша доля з нагоди свят внесуть свої щедрі датки на Фонд Укранської Культури.
Нові дні
07.01.1946