Бо які можуть бути претензії. Претензія – це значить хотіти чогось по-своєму, бо тобі належить таке право. А тут – ні, не може бути такого права. І без «бо». Оце «бо» – якесь прокляття ще з мого дитинства. Нічого не можеш сказати без того «бо». Усе має бути пояснене раціонально подібно. В такому разі залишається чиста феноменологія, зауважена подразненою людиною (причини того, чому її це подразнює, для цього ґатунку феноменології не суттєві, цілком може бути, що тій людині попросту необхідно трохи поденервуватися).
Все почалося ще після Різдва. Якісь естетичні уявлення наклалися на фізіологію, особливості якої є так чи інакше джерелом естетики. Було так. Старенька хвора мама цілковито збила собі графік, взяла день за ніч, а ніч за день. І вночі вмикала християнське радіо, на якому у цей час року цілу ніч безперервно колядують. Нічого злого, навіть добре, що є таке радіо, і добре, що ще колядують (бо (!) заки є коляда… і т. д.). А я намагаюся спати після довгого виснажливого дня за тонкими дверима. А колядників тепер багато. І всі вони неоднакові. У сенсі манери виконання. Є такі, з якими солодко спати і, сплячи, тішитися зі всім живим і неживим світом. Але є ще й таке продовження віковічної традиції, яке позбавляє спокою. Передовсім – всілякі вокально-інструментальні ансамблі з електронними бум-цик-циками. Якісь щирі весільні лабухи, що перетворюють будь-яку мелодію на польку або гуцулку. Так само пронизливо перфорують мозок солоденькі колядки неймовірної – як на наш рівень розвитку культури – кількості талановитих діточок, чиї батьки вирішили в такий спосіб стартанути… Через кілька хвилин починаєш шкодувати за чистими дев'яностими, коли посеред ночі у темні брами заходили групки так званих неблагополучних жадних дітей, котрі на збитому від сходів і незвичної ситуації диханні співали один-два куплети найпоширенішої коляди, по-вовчому щиро оцінюючи матеріальний і моральний стан господарів центрової квартири.
Таким був ореол першого празника. Але маємо їх більше. Другий радіо пережило досить гідно: Служби, молебні, вервиці, проповіді з архіву. А за кілька днів до третього в інформаційному просторі почалася артпідготовка до занурення.
Занурення – чудесний термін. Особливо святочно він звучить у поєднанні зі словом «масове». Виявляється, що увесь чар і сенс Водохреща перенесений тепер у категорію спортивно-оздоровчого шоу, яке є подвійним видовищем – і у тілесній спільноті, і у віртуальній фотозоні.
Приготування до гідного відзначення всенародного споконвічного свята, яке навіть на державному рівні відзначене як вихідний, було наповнене важливими повідомленнями. Водолази, обслідуючи дно ріки у місцях, де відбувається масове занурення, виявили стільки-то кілограмів небезпечних предметів. Місця традиційних занурень цьогоріч будуть пильнувати багато різних службовців зі всіх боків. На берегах, у місцях масових занурень, зводяться помости для представників священнослужителів різних конфесій, щоби ті могли освятити всю цю радість. Експерти багато годин розповідали про те, як краще увійти і вийти, як підготуватися і як віддуплитися потім. Що там за чим – чаї, наливки, відповідні рухи і пози…
І вже від ранку – фотки. Цілі офіційні репортажі про політиків і бізнесменів, поліцаїв і спортсменів, зірок і авторитетів. І, звичайно, неофіційні, приватні, щирі, радісні, вимучені, спільні, разом во Хресті, як на давній Русі…
Чекаю, коли ця вакханалія закінчиться, а радіо втихомириться. Втамовую нічну із просоння спрагу свяченою водою. Згадую, як обкуреного приятеля обступили зимової ночі веселі містові пси. Пішли ви… – кричав він їм без жодного сенсу. Пси не нападали, але й не розступалися. Ну, добре, сказав приятель, тоді іду я геть. Хоч радіо за тонкими дверима не вмовкає.
21.01.2021