Власні сили.

Вступаємо на новий шлях: в боротьбі з большевиками на Україні ми полишені на власні сили.

З гори мушу зазначити, що тяжке задання припало на наш державний центр. З одного боку, попереду нас стоїть ворог, який роспоряджає величезним запасом людського матеріялу й техничних засобів; з другого боку — ми, яким бракує, коли й не вояків, то, у всякому разі — зброї, амуніції, техничного й санітарного майна й иншого.

Безперечно, сили нерівні.

Але не все вирішує брутальна сила. Успіх боротьби ще залежить, в значній мірі, від инших чинників — від сили внутрішньої орґанізації тої чи иншої сторони, як і в психольоґічних настроях того осередку, в якому перебігає боротьба.

Й треба визнати, що останні роки тяжкого досвіду внесли багацько поліпшень в орґанізацію нашого державного центра.

Раніш від усього, — ми роспоряджаємо може невеличкою, але надзвичайно добре складеною армією, яку й наші й чужі спеціялісти вважають за найкращу в світі. Дух цієї армії — надзвичайний; свідомість цілей — найяснійша і рішучість боротьби — найнепохітніша... Вона є готовою на все й на все має виготовані пляни. Що б не сталося — армія не складе зброї й державний центр не роспорошиться, бо вони гаразд розуміють, що поразка в бою — це не є ще кінець цілої операції.

Разом з армією й наш державний центр — правительство й політичні кола до всього приготовані. Випробовані в боротьбі за всякі обставини — вони твердо й спокійно дивляться в майбутність, нічого ні переоцінюючи, але нічого й не лехковажучи.

Державний плян — він гаразд усвідомлений нашими керовниками й в цьому змислі можна спокійно чекати на важкі події.

В тій частині, що стосується до сучасного менту, державний плян здійснюється, упорядковуючи розбурхане життя, вносячи всюди лад і заспокоєння й викликаючи в цей спосіб творчу працю.

В державній роботі не може не бути помилок, але вони зясовуються великими техничними труднощами, а не злою волею правлячих кол, як то було раніш. Найголовнійше — немає хитання, того неусвідомлення державних задач, що характеризувало всі попередні правительства, особливо правительство п. Б. Мартоса, бо всі ті люде, які хиталися від парляментаризму до комунізму, від еволюції до революції, від державної політики до персонального режиму — одійшли від державного центру: хто до большевиків на Україні, хто до большевиків закордоном. З другого боку, й инші політики, які зводили партійні рахунки й намагалися в ґвалтовний спосіб здійснювати свої підчас реакційні бажання — також блукають десь по-за межами України. Як висновок: нормальна праця в запіллі й відсутність взаємної ворожнечі. Критика того, що істнує й працює, — вона є, иноді виявляється навіть в досить гострих формах, але вона вистосована не на повалення державного центра, а на його зміцнення.

Словом, внутрішня орґанізація сил на Україні значно зміцнилася, значно вирівнялася, від неї віє здоровим духом, чого не можна сказати про большевиків.

З другого боку, той осередок, в якому доводиться працювати нашим урядовим колам, українське населення, — він спирає всіми способами державний центр, і це в рівній мірі можна сказати не тільки про Українців, але й Поляків, Жидів і Росіян, не тільки про селянство, але й інтеліґенцію, ту середню міську інтеліґенцію, яка завжди була до нас вороже успособлена.

Відомі, наприклад, факти, коли ця інтеліґенція добровільно зголошується до війська. Відомі факти й масового вступу до війська — до оповіщення мобілізації — наших селян. І оскільки прихильний до національної власти настрій селянства — свідчить бодай той факт, що знаменита Пашківська республіка, з якою невдало воювали й большевики, й денікінці, й Поляки, — в одповідь на наказ про мобілізацію надіслала до штабу дієвої армії 965 чол., причому в спеціяльному листі сповіщала, що 950 чол. з цього числа зголосилося добровільно, а 15 чол. (перелічуються призвища) після того, як їм було всипано відповідну кількість різок. Апровізація нашої армії в значній мірі побудована була — особливо протягом першого місяця після її переходу за Збруч — на добровільному постачанню необхідних продуктів з боку українського населення.

Й знов таки — цього не можна сказати про большевиків.

Всі наведені факти дають право дивитися сміливо у будуччину й вірити у всякі сили, як би замалі вони й не були. Розуміється, треба памятати, що, потрібно найбільше напруження всіх національних сил й всюди, де вони маються, що в цьому велика підвалина нашої перемоги. Але вони мусять бути напружені в одному напрямку — в підтриманні моральному й матеріяльному тої національної справи, яку переводить наш Національно-державний Центр.

Необхідно також памятати, що він, цей центр, і тільки він, виніс на собі весь тягар боротьби за народне визволення, виносить його зараз, як і виноситиме на далі, підносячи українську справу в очах цілого світа, що мусить нині дивуватися всій тій високости духа, яку виявили ті, хто стоять на чолі національної справи. Бо — поза всяким сумнівом — авторитет ідеї українського відродження набрав сили не тільки в середині країни, але й зовні її.

Й може цей авторитет, це фактичне визнання наших визвольних змагань не тільки з боку байдужих, але й ворогів — більше дає ґрунту для бадьорого оптимизму, для віри в те, що й власними силами ми виборемо своє право на певне місце в шерегові инших культурних народів, инших країн.

[Воля, 20.11.1920]