Станиславів 110 років тому очима газети Kurier Stanisławowski.
Продовження серіалу. Попередня серія – “У магістраті радились, у горах крали ліс“.
У вівторок, 6 листопада 1906 року пополудні посол до Галицького сейму Йосип Гурик, якого тоді називали трибуном галицького селянства, зібрав у Станиславові (тепер – Івано-Франківськ) велелюдне віче. За підрахунками газети Kurier Stanisławowski, на торговицю по вулиці Галицькій, де відбувалося зібрання, прийшло близько тисячі осіб, «переважно селян із повіту». «Серед присутніх було кільканадцять руських (греко-католицьких. – Z) священиків, дуже мала частина інтелігенції», – зауважила газета у числі за 11 листопада 1906 року.
Рампа на вулиці Вовчинецькій, яку обстоював посол Йосип Гурик.
Гурик був вихідцем із приміського села Угринова і свою громадсько-політичну кар’єру розпочав ще у 1877 році як член Станиславівської філії «Просвіти». За професією він був мулярем і прославився тим, що вже як посол до Сейму реалізував ідею спорудження у Станиславові залізничного переїзду у вигляді рампи, яким місто користується дотепер.
Галицький сойм
Під час віча у Станиславові Йосип Гурик, якого за виваженість поважали навіть політичні опоненти, називаючи «наймудрішим селянином у сеймі», пояснював присутнім позицію «Руського клубу», до якого він належав у галицькому парламенті, щодо виборчої реформи та розширення автономії Галичини. Останню ініціативу «селянський посол» гостро розкритикував, заявивши, що ніякої «користі від неї русинам не буде, а скористаються з неї тільки поляки».
Тему міжнаціональних стосунків у Галичині несподівано розвинув якийсь радикал на прізвище Королик, присутній на вічі. Він раптом заявив, що не всі поляки, є такими вже ворогами українців, і не всі українці – без ґанджу. І навів приклад станиславівського єпископа УГКЦ Хомишина, який, буцімто, виступаючи перед гуцулами, різко висловлювався проти організації січових товариств – спортивно-патріотичних згромаджень, засновником яких був Кирило Трильовський. Це твердження викликало гамірну суперечку, яку Гурикові довелося обірвати, позбавивши Королика слова.
Але згодом ще один селянин у своїй «бесіді» взявся шпетити руських послів, які «нічого не роблять у сеймі і навіть рідко туди заглядають».
«Перепало при цьому отцеві Мандичевському з Надвірної, який, за словами промовця, обіцяв виборцям золоті гори, а сам спокійно дивився, як вороги у парламенті вдягли на люд руський сталеві кайдани», - в’їдливо писав Kurier Stanisławowski.
Довголітній парох Надвірної Корнило Мандичевський справді у той час намагався поводитися дуже лояльно і до австрійської влади, і до польських політиків, уникав тісніших контактів з москвофілами і народовцями. У Галицькому сеймі та Райхсраті, куди він теж обирався, Мандичевський промовляв зрідка та винятково на аполітичні теми. Натомість він був дуже діяльним щодо облаштування Надвірнянського повіту: здобував кошти на дороги, меліорацію, школи, тому користувався значним авторитетом місцевих виборців. Не дивно, що 1897 року у Надвірній відбулись урочистості з нагоди 25-річчя головування отця Корнила Мандичевського у повітовій раді. А після його смерті у 1914 році центральна вулиця міста (тепер – вул. Соборна – Z.) навіть носила назву Мандичевського.
У подальшому, як повідомляв Kurier Stanisławowski, віче перетворилося на суцільне перемивання кісток своїм зверхникам, особливо ж дісталося на горіхи греко-католицькому духовенству.
«Брали наступне слово ще кільканадцять хлопів, і від промов їхніх тхнуло радикалізмом, вони звертали насамперед проти руських священиків, яких промовці представляли як хлопських визискувачів. Ось до чого привело кокетування руських священиків із соціалістами. Тепер руський хлоп, наслухавшись від різних соціалістичних і радикальних поводирів атак на духовенство, бештає та зневажає власних душпастирів у немилосердний спосіб», - зауважила газета.
Українська інтелігенція Станиславова, яка не проявила активності під час віча, бо, як стверджував Kurier Stanisławowski, «не мала більше сили, щоби впливати на українське селянство», знайшла інші нагоди для того, щоби найближчим часом зібратися разом. Зокрема, 20 листопада в місті очікували приїзду трупи Львівського народного театру при товаристві «Руська бесіда», що саме того року очолив видатний актор і режисер Йосип Стадник. Анонсувалися загалом 8 вистав, серед яких, крім "народних вистав", – опери «Галька» Станіслава Монюшка, «Продана наречена» Бедржиха Сметани та «Фауст» Шарля Гуно. «Квитки можна купувати в Народній торгівлі», – повідомляла газета.
До слова, під час буремних подій української національної революції 1918-1919 років Йосип Стадник на якийсь час перебрався до Станиславова, де організував Український театр ЗОУНР. А згодом цей театральний діяч, якого називали своїм учителем Микола Бенцаль, Амвросій Бучма, Ярослав Геляс, Мар'ян Крушельницький, Євген Коханенко, Лесь Курбас та інші, не полишав справи свого життя під час радянської окупації, коли очолив Драматичний театр імені Лесі Українки у Львові, а коли Галичину загарбали німці, переїхав до Дрогобича, організувавши там Підкарпатський театр. У повоєнні роки був репресований і помер у 1954 році, повернувшись із заслання до Львова.
Kurier Stanisławowski інформував про ще одну важливу подію для української громади – заплановане на першу половину грудня відкриття в Станиславові духовної семінарії УГКЦ. Спорудження навчального закладу для греко-католицьких священиків почалося ще 5 років тому, коли місцевим єпископом був Андрей Шептицький, який за власні кошти (10 тисяч ринських) купив ділянку навпроти єпископського палацу. На спорудження семінарії йому згодом вдалося отримати державні субсидії – близько 140 тисяч ринських. Для нового навчального закладу Шептицький подарував 4000 книг з власної книгозбірні. Після закриття семінарії в 1946 році частину книг було передано до обласного архіву. Тоді ж була перервана історія цього закладу, діяльність якого відновилася аж у 1990 році, але вже в іншому приміщенні.
Останнім ректором Станиславівської семінарії був отець доктор А.Бойчук, якого заарештувало НКВД в жовтні 1945 року. Після двох років ув'язнення в Київській тюрмі він був засланий на 10 років до Воркути. Трагічнішою була доля 19 семінаристів, яких у 1945 році розстріляли. У радянський час будівлю Станиславівської семінарії займав штаб 38-ї армії, а згодом – військкомат. Тепер у цьому приміщенні, яке знову повернули у власність УГКЦ, працює католицька школа.
Ніби на противагу «руському вічу», на яке селяни зібралися на площі просто неба, за кілька днів перед тим у Станиславові відбулося віче промисловців – у великій залі театру. Власне з опису цієї події і розпочав випуск Kurier Stanisławowski.
Віче відбувалося під головуванням чинного бургомістра Артура Німгіна. А перед його початком всі його учасники помолилися у так званій колегіаті – фарному костелі Пресвятої Діви Марії. Ця найдавніша споруда міста була збудована ще 1703 року за проектом і під орудою французьких архітекторів Франсуа Корассіні та Кароля Бенуа – перших зодчих Станиславова. Тут була усипальниця родини Андрія Потоцького, засновника міста, і зберігалися мощі святого Вінцента, які Станіслав Потоцький, молодший син Андрія, привіз від Папи Римського.
Хоч австрійська влада понизила статус костелу до парафіяльного, його за звичкою називали колегіатою, і всі визначні події в житті польської громади супроводжувалися богослужіннями в цьому храмі (тепер у цій будівлі – Музей мистецтв Прикарпаття – Z.).
Під час віча підприємців тогочасні «бізнесмени» нарікали на занепад дрібних промисловців через конкуренцію, яку вони терплять від великої фабричної промисловості. Доповідачів було досить багато (серед них – промисловий інструктор зі Львова якийсь пан Шинет, який розповідав про новели у законодавстві), газета навіть не змогла вмістити всі виступи в одному числі.
Однією з проблем, які існували у промисловості Станиславова, була недостатня кількість вантажних вагонів на тутешній залізничній станції. Про це говорив на засіданні Львівської торгової палати представник Станиславівського округу Едмунд Раух.
«По вісім днів і більше лежать в Станиславові товари на станції, даремно чекаючи, що скоро їх завантажать до вагонів. Дійшло до того, що наша залізнична станція припиняє прийом товарів, бо немає на них місця, і вагонів також нема», - цитувала пана Рауха газета.
Розвиток промисловості в Станиславові призвів також до екологічної шкоди для мешканців міста. Kurier Stanisławowski звертав увагу відповідних органів влади на те, що нафтопереробне підприємство братів Габер, розташоване на східній околиці міста, сильно забруднює повітря.
«Рафінерія нафти в Княгинині-Колонії, що розташувалася на микитинецьких полях, правдоподібно через недоліки функціонування або низькі комини, отруює повітря в місті й околицях. Трапляється таке найчастіше пополудні, коли сильнішає східний вітер і приносить із собою та заповнює ціле місто інтенсивним, їдким і неможливим до вдихання смородом від зготовленої на тій рафінерії нафти», - обурювався дописувач до газети.
А для тих мешканців Станиславова, які особливо переймалися станом свого здоров’я, Kurier Stanisławowski повідомляв про новинки здорового харчування, до яких тоді зараховували навіть… пальмову олію. З посиланням на неназваних вчених і знаменитих лікарів, газета повідомляла, що кунероль (як тоді називали цей жир) є найкращим серед усіх рослинних олійок і особливо помічний для тих, хто має проблеми зі шлунком і кишківником.
Продовження – «"Змова каварень" і пошуки місця для водозабору».
11.11.2016