На дворі лютує хуртовина, а в хаті тепло, затишно. Молода господарка Анна, оточена гістьми, скромно і весело коротає зимовий вечір. Але ось одна з гостей згадала одно ім'я — і в хату, в життя Анни вривається буря, назріває трагедія...
Така зав'язка відомої п'єси Івана Франка "Украдене щастя". У цьому творі великий український письменник на прикладі одного галицького села, однієї родини глибоко розкриває трагедію цілого народу. У трьох людей вкрали щастя. Анна і Михайло кохалися здавна, та користолюбиві брати розлучили їх, Михайла віддали у солдати, а Анну — заміж за тихого, покірного нелюба Миколу. Повернувся Михайло і любов запалала з новою силою. Зли денний Микола, для якого єдиною втіхою в житті була любов до Анни, теж втрачає крихітку свого щастя.
Хто вкрав у цих людей щастя? Може один у одного? Ні! Франко розкриває в цій п'єсі не трагедію особисту, а трагедію соціальну. Вкрав у цих людей щастя тодішній суспільний лад з його лицемірними законами, з його ненажерливою жадобою до грошей, до нажини. Від цих законів страждає і бідняк Микола, і його дружина Анна, страждає і Михайло, що пішов служити в жандарми з одчаю, з горя. Ці люди є жертвою суспільного ладу і їх вчинками керує якась підсвідома сила стихійного протесту, незадоволення, прагнення до кращої долі.
Львівський державний драматичний театр ім. Лесі Українки (поставник А. Стадник) в основному правильно трактує п'єсу, хоч глибоке соціально психологічне розкриття твору підмінюється інколи надмірним побутовізмом. Зокрема не зовсім вірно розкрито образ Михайла Гурмана, цей образ досить суперечливий в п'єсі. З одного боку — це чесний сільський парубок, що щиро кохав Анну і відстоює своє право на цю любов. Але з другого боку він жандарм і ця огидна професія відбивається на прийомах його боротьби за любов до Анни.
Артист Я. Геляс надто прямолінійно підійшов до втілення складного образу Михайла. Його Михайло це насамперед жандарм — жорстокий і свавільний парубок, а лише потім — людина з людськими почуттями. І тому у глядача створюється вражіння, що перед ним якийсь мстливий Дон-Жуан у мундирі жандарма. А це цілком розбігається з задумом автора, який надає цьому персонажеві певних позитивних рис, малюючи його, як жертву існуючого ладу.
Не задовольняє нас образ Анни у втіленні артистки Л. Кривіцької. Нам здається, що ця роль не імпонує акторській індивідуальності тов. Кривіцької. Анна у її втіленні хороша там, де вона є люблячою жінкою. Але там, де треба з усією силою розкрити образ жінки-страдниці, показати її глибокі душевні переживання, там, на жаль, артистка не знаходить ще потрібних для цього засобів.
Більш вдалим вийшов образ Миколи Задорожного у виконанні артиста П. Сороки. Артист розкриває перед глядачами душу цієї безвольної, покірної, забитої безправним злиденним життям людини. Десь глибоко в цій душі тріпотить велике почуття — почуття людської гідності. Микола хоче скаржитися на війта, що побив його. Він виявляє своє "я" і в останній дії, коли вбиває Михайла. Але почуття гідності затьмарено у нього постійним страхом, страшенним відчаєм, гірких розчаруванням. І тому це почуття зникає так само раптово, як воно і виникає. Усі ці найтонші відтінки людської душі артист вміло доносить до глядача.
Правдивий образ війта створив артист І. Рубчак. Рубчакові удалося уникнути саме цієї прямолінійності, на яку схибив Я. Геляс. Війт Рубчака на перший погляд поводиться чемно, навіть вишукано. Він не галасує, не командує, удає з себе лагідну, правдиву людину, що діє за законом. І все ж за цією маскою доброчесності глядач бачить хижий оскал вовчих зубів. Артист кількома скупими, але яскравими і переконливими мазками, змальовує закінчений образ сільського павука.
Режисерові слід подбати про доопрацювання масових сцен, які не набули ще необхідної стрункості і злагодженості. Це так само стосується і хореографічної частини спектаклю.
Не зважаючи на всі хиби і недоробки, спектакль у цілому справляє непогане вражіння. Видно, що колектив театру з любов'ю працював над постановкою. Приємне враження залишає зокрема робота художника С. Цегельського. Художнє оформлення вистави витримано в реалістичному дусі і чудово передає своєрідний колорит підгірського села кінця XIX століття.
Г. Дусавицький.
