Богдан Скаврон

 

Станиславів 110 років тому очима газети Kurier Stanisławowski.

 

 

 

 

Продовження серіалу. Попередня серія – «Селянський посол Гурик і користь пальмової олії».

 

 

 

«У зв’язку з загальною дорожнечею тутешні каварні «Ґранд», «Центральна» й «Імперіал» постановили підвищити з 1 грудня цього року ціну горнятка білої кави (суміші кави, чаю та згущеного молока, яку ще називали «мелянжем» – Z.), чаю та чорної кави – на 4 гелери, а ціну чарки рому до чаю – на два гелери». Таке повідомлення про змову представників ресторанного бізнесу в Станиславові (тепер – Івано-Франківськ) з’явилось у газеті Kurier Stanisławowski 18 листопада 1906 року. Подорожчання власники перелічених кав’ярень пояснювали тим, що в таких станиславівських закладах, як «Уніон», «Едісон» і «Габсбурґ» відповідне підвищення цін відбулося ще попереднього року.

 

У коротенькому дописі йдеться про знакові для тогочасного Станиславова каварні, які гостро конкурували поміж собою, бо були розташовані близенько одна біля одної – у сусідніх кварталах нового середмістя, що у той час розбудовувалося у межах вулиць Собєського (тепер – Січових Стрільців) та Сапєжинської (тепер – Незалежності). Заклади, які оголосили про вимушене підняття цін, стояли практично поряд.

 

Каварня "Ґранд" займала перший поверх кам’яниці станиславівського багатія Озіяша (Осії) Блюменфельда (нині – вул. Січових Стрільців, 7), який був також власником млина на Бистриці Солотвинській (Золотій). Кнайпа відкрилася в цьому будинку відразу після його спорудження – у вересні 1896 року. Серед власників каварні називають такого собі Якуба Марґулєса, який був засновником і багаторічним очільником «Шинкарського товариства» у Станиславові. «Ґранд» вважався на той час одним із найпрестижніших закладів міста. Там не лише пили каву, приготовлену за спеціальним малайським рецептом, але й збиралися пограти в карти.

 

 

Після Першої світової війни згадок про цю каварню вже немає. Замість неї за цією адресою рекламували «Будинок тканин і одягу» Владислава Щепанського і склад порцеляни, фаянсу, скла та електроламп Казимира Орковського. У радянський час кам’яницю націоналізували. Згідно з інвентарним описом 1939 року, будинок мав 27 кімнат, 14 кухонь, 4 крамниці та 12 пивниць у підвалі. Власника будинку Озіяша Блюменфельда «совіти» не чіпали, але він не уникнув трагічної долі – загинув серед перших під час розстрілу гітлерівцями єврейської інтелігенції 4 серпня 1941 року.

 

А останнім власником «Ґранду» був якийсь Мендель Вайдлер, який також певний час володів розташованою поруч каварнею "Центральна", що містилася в однойменному готелі на вул. Собєського (нині – вул. Січових Стрільців, 4).

 

Готель «Центральний» у той час вважався найкращим у Станіславові: саме тут зупинялися намісник Галичини і прямий нащадок засновників міста граф Анджей Потоцький, маршалок Галицького крайового сейму граф Станіслав Бадені й інші високі посадовці. Власником цього будинку був ще один представник єврейської громади міста Леон Кесслер. У липні 1903-го він оголосив про початок будівництва готелю, а вже в травні наступного року «Центральний» приймав перших клієнтів.

 

У 1906 році при готелі відкрили каварню та ресторан. Це був перший у місті заклад, в якому відвідувачам подавали стравоспис (меню) – перелік страв, які пропонувала скуштувати тутешня кухня. Власником ресторану був виходець із Кракова А.Лігенза. Обід із 5 страв у цьому ресторані коштував 2 корони, а з чотирьох – 1,4 корони (при середній тодішній зарплатні близько 100 корон).

 

До Першої світової війни готель «Центральний» ще кілька разів змінював власників (останніми були представники єврейської родини Єгерів). Каварня та ресторан у наступні роки нічим особливим не вирізнялись, зате в готелі сталася подія, яка сколихнула все місто: в одному з покоїв відомий польський підприємець, директор Каси ощадності Кароль Піскож вистрілив собі в голову з власного браунінга, бо не знайшов спільної мови з податковою.

 

 

За радянської влади готель націоналізували та перейменували на «Червону Зірку»: здебільшого тут зупинялися офіцери, що приїздили у відрядження до Івано-Франківська, в якому тоді було чимало мілітарних об’єктів – штаб 38-ої армії, авіаполк, кільканадцять військових частин. Після проголошення Незалежності, коли військових у місті значно поменшало, готель стали називати просто «Зірка», а на початку XXI століття він остаточно припинив своє існування. Наразі щодо цього приміщення тривають майнові спори, а кам’яниця руйнується: на аттику зникли дві великі вази із кулями, центральна люкарна доживає останні дні, а верхній балкон майже повністю втратив решітку огорожі.

 

Найдавнішою з каварень, які вступили у цінову змову, був заклад у сусідньому готелі «Імперіал», що стояв на перетині вулиць Собєського (нині Січових Стрільців) та Казимирівської (нині Мазепи). Розрахований на 30 номерів готель урочисто відкрили 1 липня 1893 року. Він приваблював клієнтів помірними цінами (від 1,6 корон за ліжко-місце), але на початку 1920-х років прогорів, і нові господарі перепрофілювали його на звичайний прибутковий будинок. Хіба що на першому поверсі ще якийсь час працювала ресторація Феніґа, відома дешевими комплексними обідами, сніданками та вечерями.

 

 

У повоєнний радянський час замість ресторану в будинку облаштували ательє трикотажних виробів «Смерічка», яке працювало близько 40 років. А в 1990-х роках будівля ледь не розсипалася через власників приватних крамниць, які розтесали три вікна під двері для входу. Врятувати кам’яницю вдалося завдяки замурованому проїзду у двір.

 

А от давню будівлю, в якій діяла згадана в газетному дописі каварня «Габсбурґ», Івано-Франківськ врешті-решт втратив. У лютому 2012 року стався обвал перекриття між перших і другим поверхом у колишній кам’яниці Реґенштрайфа, після чого будинок перетворився на руїну.

 

 

Ота каварня «Габсбурґ» не зажила особливої слави, натомість її наступниця – ресторація Гаубенштока – стала мегапопулярною. Заклад вважався аристократичним, складався з двох залів – верхнього та нижнього. Тут «обмивали» призначення на посади, влаштовували прийоми високих гостей. Зокрема, 4 червня 1934 року в ресторації Гаубенштока приймали польського міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького (до речі, за 11 днів до того, як українські націоналісти вкоротили йому віку – але у Варшаві).

 

 

 

У цій же будівлі починалася історія однієї з найзнаменитіших станіславівських каварень, яка за два десятки років змінила аж три адреси. Йдеться про заклад ресторатора Германа Басса під назвою «Уніон», який працював у кам’яниці Реґенштрайфа, поки у 1898 році власник не збудував для свого дітища нове приміщення на нинішній «стометрівці» (тепер – вулиця Незалежності, 19). Під час її спорудження, на яке було потрачено майже сто тисяч корон, архітектор (припускають, що ним був інженер Георг Шльосс) вперше в місті застосував аркаду на першому поверсі – поєднання галерей, арок і колонади.

 

 

Від 1 січня 1903 року кам’яницю Басса орендували кондитери Владислав Кровіцький та Ян Новорольський. У цьому місці, розташованому поруч із міщанським касино, після променадів так званою «лінією А-В» полюбляла зустрічатися міська еліта. Тут була електрична вентиляція, яка забезпечувала чисте повітря у приміщенні, велика кількість часописів, політичних і літературних, добре оформлена дамська кімната і два нових більярди. Запам’ятався «Уніон» курйозним випадком – коли до приміщення каварні в’їхав на коні один із офіцерів 6-го полку уланів, дислокованого у Станиславові.

 

 

Але для такого популярного закладу приміщення було затісне, тому, коли у 1912 році в Станиславові з’явився перший «хмародер» (п’ятиповерхова кам’яниця Хованців – тепер вул. Незалежності, 4), «Уніон» негайно перемістився до нової будівлі, де розмістився також однойменний готель.

 

 

А найфешенебельнішою каварнею міста був заклад під назвою «Едісон», розташований у пасажі Гартенбергів, збудованому у 1904 році. Цей торговельний центр був обладнаний окремим водогоном із кількома пожежними гідрантами, системою вентиляції, газовим освітленням і навіть невеличким фонтаном.

 

 

Тож головною родзинкою пасажу стала каварня «Едісон» на другому поверсі. Як писав тоді Kurier Stanisławowski, каварню прикрашали: багата люстра, галерея для оркестру, буфетна зала, зала для гри у карти, читальня, навіть вбиральня для дам.

 

Пасаж Гартенберга

 

 

Торгові зали нічим не поступалися каварні і трохи скидалися на музей. У нішах стояли скульптури, а стіни прикрашали картини з алегоричними зображеннями промисловості, хліборобства та мистецтва. Не були забуті й власники та творці об’єкту – одне з полотен зображало самих братів Гартенбергів і архітекторів Флейшля, Боублика та Кудельського за обговоренням проекту будівлі.

 

Поки ж власники станиславівських кав’ярень змагалися в цінах на свої напої, місто намагалося вирішити набагато нагальнішу проблему – відсутність належного водопостачання. На початку листопада у Станиславові нарешті дочекалися приїзду німецького інженера Смрекера, який повинен був висловити свою експертну думку щодо місця розташування водозабору для будівництва у місті водогонів.

 

 

«7-8 листопада цього місяця перебував у Станиславові інженер Смрекер з Мангайму, запрошений тутешнім магістратом для висловлення своєї думки про розташування відповідного місця водозабору для запроектованих міських водопроводів. Оглянувши розташування міста, а також географічні та гідрографічні карти, дійшов висновку, що шукати місце потрібно в долинах обидвох Бистриць із врахуванням висот, які необхідні для гравітаційного водопроводу, на відстані 15-20 кілометрів від міста. Інженер Смрекер у товаристві начальника міського технічного бюро Левицького обидва дні свого перебування вивчав вздовж і впоперек долини Бистриць від Станиславова вгору до Тисменичан і Богородчан та трохи вище від тієї місцевості. Висновок зі своїх спостережень інженер Смрекер коротко представив на засіданні бюджетної комісії 8 листопада», - повідомляв Kurier Stanisławowski.

 

Насамперед німецький інженер зазначив, що використовувати воду з гірських річок, якими є обидві Бистриці – Солотвинська (Золота) та Надвірнянська (Чорна), для водозабору не можна. Такого висновку німецький фахівець дійшов раніше, коли займався проектом водозабезпечення Львова і знайомився з особливостями сусідньої річки Лімниці. Натомість у долині Бистриць можна використовувати ґрунтові води в алювіальних покладах на різній відстані від міста, залежно від того, чи будуть використовуватися для водопостачання помпи чи природній перепад висот. Інженер Смрекер також роз’яснив різницю між ґрунтовими та «підшкірними» водами, запевнивши, що якість видобутої води не буде гіршою, ніж у міських криницях.

 

 

Але не самими матеріальними клопотами переймався у той час Станиславів. У місті, зокрема, тривало бурхливе театральне життя. Kurier Stanisławowski повідомив репертуар українського народного театру товариства «Руська бесіда» під орудою Йосипа Стадника, який саме гастролював у Станиславові. Цікаво, що серед 8 вистав, які привезла на показ «Руська бесіда», були оперета Лисенка «Чорноморці», опера Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм» і недавно написана драма Карпенка-Карого «Гандзя».

 

А 10 листопада у Станиславові відбулася прем’єра місцевого літератора-початківця Генріка Зальца: львівський Народний театр під орудою Тадеуша Пілярського поставив на сцені його драматичний твір під назвою «Воля». На цю подію Kurier Stanisławowski відгукнувся розлогою рецензією за підписом маститого вже автора Адама Стодора, який відзначив деякі огріхи свого молодого колеги.

 

 

«Ми не шкодували закидів на адресу пана Зальца, бо «Воля» не заслуговує на шаблонні похвали, які найчастіше не шкодують для речей безвартісних, – оригінально підсумував свою рецензію Адам Стодор. – Твір Зальца, опріч висловлених зауважень, має надзвичайну вартість і є ствердженням його таланту, який викристалізувавшись, може створювати твори насправді добрі».

 

Зрештою, Генрік Зальц таки залишив свій слід в історії польської літератури, опублікувавши 8 томів поезії та три томи прози, куди ввійшли кілька драм, романи та велика кількість перекладів з німецької та російської мови.

 

 

Окрім того, місцевий аматорський театр імені Фредра до відзначення чергової річниці листопадового повстання 1830 року підготував постановку віршованої драми Юліуша Словацького «Кордіян», в якій автор намагався висловити свою точку зору на причини поразки повстання й оцінити польську "велику еміграцію", що виникла в той період. Варшавські підпільники зачитували цю книгу до дірок, вона була об'єктом репресій з боку царської адміністрації. Постановка анонсувалася на четвер, 29 листопада, і мала відбутися у великій залі міського театру.

 

 

 

Продовження – "Плани на нову ратушу. Але з дровами – біда" 

 

 

 

18.11.2016