У магістраті радились, у горах крали ліс.

 

Станиславів 110 років тому очима газети Kurier Stanisławowski.

 

 

 

 

Продовження серіалу. Попередня серія – «Доброчинні бали й утиски німецьких протестантів».

 

 

На початку листопада 1906 року в місті Станиславові (тепер – Івано-Франківськ) очікували на приїзд німецького інженера, який мав порадити місцевій владі, як і де їй краще прокласти міські водогони. Цю подію кількома рядками анонсував тижневик Kurier Stanisławowski: «Інженер Смрекер з Мангайму, запрошений маґістратом задля висловлення своєї думки у справі запровадження в нашому місті водогонів, прибуде до Станиславова 7 листопада ц. р.».

 

 

Відомо, що каналізаційна система у Станиславові існувала ще від заснування міста-фортеці у 1660-х роках. Спеціальні підземні колектори відводили стічну та дощову воду зі середмістя далеко поза міські мури. А для водопостачання тут існували окремі криниці та свердловини, які довший час не були об’єднані в єдину міську мережу. Від середини 1860-х років Станиславівський магістрат виділяв кошти на ремонт, чистку та будівництво наземних ровів, якими відводилися стоки, а за санітарним станом міських каналів і криниць та дотриманням норми зливу відходів стежила поліція. Згодом у місті почали прокладати бетонні каналізаційні труби. У 1899-1905 роках цим займалася фірма «Джованні Джуліані».

 

 

Власне будівництво водовідвідного каналу як одне з першорядних завдань міської господарки маґістрат розглядав на своєму засіданні, згаданому в числі газети Kurier Stanisławowski за 28 жовтня. Як доповів райцям тодішній бургомістр (виходець із єврейської громади й один із засновників згаданого тижневика) Артур Німгін, «стан справ будівництва каналу такий, що дозволяє сподіватися початку робіт із весни наступного року».

 

Цей Артур Німгін, який стояв на чолі Станиславова цілих 23 роки (зокрема, й воєнних – 1896-1919), запам’ятався сучасникам тим, що, на відміну від своїх попередників, був дуже неквапний із реалізацією проектів. Зокрема, за його врядування зійшла нанівець, ледь розпочавшись, справа прокладання колії для станиславівського трамваю. Така сама тяганина була й зі спорудженням міської каналізації: проект централізованої мережі розробили ще 1908 року, але щойно у 1914-му, перед самим початком Першої світової війни, його почали реалізовувати.

 

Станиславівці справжнього трамваю у своєму місті так і не дочекалися, але пофантазувати на його тему любили...

 

 

Варто зауважити, що засідання тодішнього Станиславівського маґістрату часом нагадували нинішні сесії місцевих рад. На них не раз замість розгляду важливих господарських справ охочіше обговорювали якісь політичні питання, не належні до сфери місцевої влади. Для тодішніх станиславівських райців політичною темою №1 було питання розширення галицької автономії, що, як відомо, була, по суті, польською автономією.

 

За звичаєм, запровадженим Артуром Німгіном, кожне засідання маґістрату після вступної промови бургомістра та затвердження протоколів минулих засідань продовжувалося заслуховуванням «інтерпеляцій» (депутатських запитів). Найпершим того дня, про який писав Kurier Stanisławowski в числі за 28 жовтня, виступив якийсь пан Пілецький, що від свого імені та за підтримки ще одного радника, доктора Юркевича, висловився у справі  розширення галицької автономії.

 

«Рада міста Станиславова вважає беззастережно необхідним і можливим, щоби перед остаточним залагодженням змін до конституції 1867 року і проведенням виборчої реформи нашому краєві була законодавчим шляхом надана економічна, фінансова, освітня і адміністративна автономія з відповідальністю краєвого уряду перед Сеймом. Рада міста Станиславова засуджує всілякі втручання, спрямовані на перешкоджання виборчій реформі. Рада міста Станиславова вважає за необхідне, щоби Сейм на найближчій сесії ухвалив постанову, оперту на демократичну основу, про реформу виборів», – оголосив пан Пілецький.

 

Як повідомляла газета, таку відозву підтримали присутні на засіданні ксьондз Айзельт та панове Маєвський, Квасневський, Собота й доктор Бораль. Райці ухвалили її своїми голосами одностайно, чим викликали «гучні брава на галереї».

 

Засідання магістрату зазвичай відбувалися за участі публіки, яка жваво реагувала на те, що діялося в залі: оплесками та схвальними вигуками, як у згаданому випадку, чи свистом і сміхом – якщо виступ викликав у публіки на галереї несприйняття.

 

А питання у маґістраті порушувалися дуже різні. Скажімо, на описаному засіданні згаданий уже ксьондз Айзельт поцікавився в очільників маґістрату, чому було дозволено заїжджому цирку розміститися в середмісті, а також зажадав, щоби маґістрат звернув увагу на таблиці для вивішування оголошень, які прибивають до будинкових стін, «зроблені дуже жалюгідно, що тільки ганьблять місто».

 

 

А той же пан Пілецький, який обстоював розширення галицької автономії, переймався також поширенням у місті скарлатини. Він висловив припущення, що хворобу заносять до Станиславова з інших поселень повіту та порадив бургомістрові, щоби відповідні санітарні служби сконтактували зі староством і дізналися про стан із захворюванням на скарлатину в повіті. Також він запитував, чи не потрібно з причини епідемєю закрити школи на карантин.

 

 

Після озвучення запитів райці вибрали з-поміж себе членів комісії з надання допомоги з Фундації цісаря Франца Йосифа І, членів бюджетної комісії та цензорів до ощадної каси.  Окрім того, було ухвалено виплатити службовцям магістрату додатково на IV квартал того року надбавку в розмірі 10 відсотків їхньої платні (у зв’язку з дорожнечею!). На цій оптимістичній ноті «засідання через пізню пору ще до вичерпання порядку денного було закрите».  

 

 

Загалом штат урядників Станиславівського магістрату був досить великим, бо завдяки реформі 1867 року, яка, крім усього іншого, розширила повноваження місцевого самоврядування, до компетенції міської управи належав контроль за різними аспектами міського життя: утриманням громадського майна, розвитком шкільництва, будівництвом і ремонтом доріг, дотриманням санітарного стану, освітленням вулиць тощо. Сама ж міська рада складалась із 36 членів, яких обирали терміном на 6 років. Бургомістра, його заступників і 5 асесорів міські радники вибирали з-поміж себе.

 

 

До 1914 року маґістрат засідав у ратуші, але частина його відділів містилася також в орендованих приміщеннях, бо в будівлі магістрату місця для всіх не було.  Але перед тим, як приступити до виконання своїх обов’язків, службовці магістрату складали урочисту присягу в залі ратуші – у присутності бургомістра й інших високих міських посадовців.

 

 

При маґістраті функціонувало так зване "військове бюро", куди зголошувалися рекрути до війська. Того року, як свідчить оголошення в газеті, маґістрат скликав призовників, народжених у 1884-1886 роках. Вони мали замельдуватися до військового бюро з 10 до 12 години ранку та з 4 до 5 години пополудню упродовж листопада (окрім неділь і святкових днів). Тим, хто не з’явиться, загрожував штраф до 200 корон або 20-денний арешт. Пільги мали духовні особи, вчителі, годувальники родин.

 

 

 

Вулиця Собєського

 

 

Як повідомляв Kurier Stanisławowski, уже 1 листопада того року мали закінчитися проблеми з розквартируванням для військових штабів, які нарешті переїздили в приміщення двох нових кам’яниць, збудованих підприємцем Сусманом при вулиці Собєського. Новосілля мали справити комендатури кавалерійської дивізії, бригади кавалерії та  24-го полку піхоти, які перед тим містилися в кам’яниці Вундермана, а також комендатури 58-го полку піхоти та 30-го батальйону стрільців, які тулилися в будинку при вулиці Гославського.

 

Кавалерійські касарні в Станиславові

 

 

 

Ще одну новацію запланували на найближчий час для станиславівських поштарів. Позаяк не до кожної місцевості можна було дістатися залізницею, для перевезення листів і посилок вирішили залучати автомобілі. «Поштово-автомобільний зв'язок має з’явитися між Станиславовом і Богородчанами та Станиславовом і Тисменицею. До цієї справи мали би долучитися громади, через які будуть курсувати поштові автомобілі», - зауважив  Kurier Stanisławowski.

 

 

А в лісовому господарстві Прикарпаття несподівано вибухнув гучний скандал. Комісія, яку делегувала управа лісівництва до Надвірнянського повіту, виявила великі розкрадання у державних лісах біля села Зеленої, яку вчинили підприємці у змові з тамтешніми лісничими.

 

 

 

«Наприклад, один підприємливий єврей, який мав дозвіл на вирубку на 5 000 моргів лісу, вирубав його на площі аж 15 тисяч моргів. Інший замість того, щоб витяти так звані «вітроломи», повирубував найкращі дерева», - повідомляв Kurier Stanisławowski.

 

 

Головним фігурантом справи був такий собі лісоторговець М.Л.Шерер. Отримавши дозвіл на вирубку 5 тисяч кубометрів «вітролому», він домовився з тутешніми лісниками і вирубав здоровий ліс, причому – вдвічі більше, ніж йому було погоджено.

 

Разом з підручним Розенкранцом його відразу арештували (ще один помічник на прізвище Кац був оголошений в розшук). Арештовано було також двох лісничих, Тадеуша Хмельовського та Зигмунда Куршвайна, та трьох працівників лісової охорони:  Малиновського, Габла й Максимчука.

 

 

«Про те, що розкрадання були дуже великі, свідчить те, що один з підприємців хотів відкупитися за 80 тисяч корон, щоби його не брали під арешт на час слідства», – зауважив Kurier Stanisławowski.  

 

 

Тим часом у місті тривало бурхливе мистецьке життя. Один із видатних мешканців Станиславова письменник, перекладач, літературний критик і педагог 35-річний Адам Стодор підготував до друку свою двоактову драматичну поему «Золота гора», яку взяв до свого репертуару Львівський міський театр. «Вона буде поставлена на сцені в листопаді або в грудні. Одночасно у книжковому варіанті вона буде видана відомою книжковою фірмою Фелікса Веста у Бродах», - повідомляла газета.

 

Цікаво, що цей письменник працював не тільки в різних літературних жанрах, але й був автором науково-популярних книжок, зокрема, у сфері математики. Під час навчання у Львівському університеті він належав до таємного товариства, яке поставило своїм завданням здобуття незалежності Польщі. Після кримінального слідства та судового процесу Адам Стодор на якийсь час перебрався до Станиславова, де викладав у одній з тутешніх гімназій математику, історію та польську мову.

 

Театр імені Александра Фредра у Станиславові

 

 

А поки готувалася постановка драматичного твору станиславівського автора на львівській театральній сцені, у Станиславові гастролювала львівська співачка Гелена Олеська (Буліковська).

 

 

«Можливо, один з найкращих і найцікавіших за останні кілька років концертів відбувся у Станиславові, проте публіки прибуло небагато. Це ще один  доказом того, як мало в нашому місті поціновувачів справжньої музики, справжнього мистецтва», – нарікав Kurier Stanisławowski.

 

 

Уродженка Золочева Гелена Буліковська, володарка гарного мецо-сопрано, на той час уже була відомою виконавицею оперних арій. Після одруження зі львівським нотаріусом Олександром Мискою (саме на честь свого чоловіка Олеся, вона прибрала собі псевдонім Олеська) Гелена мешкала у будинку №26 на вулиці Академічній у Львові.

 

 

До виступу львівської співачки долучився також станиславівський артист (уродженець Тернополя) Адам Людвіґ, який розпочинав свою мистецьку кар’єру як скрипаль, а згодом навчався співу у Дрездені. На той час він уже виступав з концертами у Варшаві, а потім долучився до трупи Львівського народного театру. Однак через розбіжності в поглядах із режисером театру Павліковським подав у відставку. Ще якийсь час Адам Людвіґ концертував як скрипаль, а з 1903 року оселився у Станиславові, де зайняв посаду директора повітового фонду медичного страхування. У місті він був відомий як громадський діяч і організатор кількох страйків. А 1906 рік став початком його повернення на велику сцену.

 

Не обійшлося того тижня в місті та околицях без кількох нещасливих трафунків. «На днях загорілися господарські будинки на фільварках у Свидові та Вовчкові (в околицях містечка Маріямпіль. – Z), які належали баронесі Марії Блажовській. Завдана шкода – близько 5 тисяч корон», – повідомляв Kurier Stanisławowski.

 

На щастя для погорільців, нерухомість була застрахована. Причину пожежі відразу не встановили, хоча підозрювали підпал.

 

А в Станиславові якась пані Ш. стала жертвою вуличного грабунку, повертаючись разом із донькою до свого помешкання у традиційно злодійському привокзальному районі – на вулиці Романовського (тепер – вулиця Гаркуші):

 

Вулиця Романовського

 

 

«Коли вона зайшла на вулицю Романовського, надбіг малий хлопець років чотирнадцяти, штовхнув її та вихопив з рук шкіряну торбинку, яку та тримала в руках, і втік у сусідні обійстя. На крик пані Ш. один з перехожих побіг у тому напрямку, але безрезультатно. У торбинці було кілька корон дрібними монетами, вервечка і ключ від помешкання», – поінформувала газета, зауваживши, що поліція розпочала пошуки неповнолітнього грабіжника.

 

 

 

Продовження – "Селянський посол Гурик і користь пальмової олії"

 

28.10.2016