Церква-фортеця, граф Каліостро та "скіфський скарб"

Храми й інші сакральні споруди здавна зводили так, щоби в них можна було сховатися у разі збройного нападу. Хрестоматійний факт: під час Батиєвої навали Десятинна церква в Києві стала останнім прихистком киян. Ординці, до речі, так і не змогли дістатися досередини, а тому мусили розвалити споруду пороками (таранами).

 

Оборонні храми і монастирі масово зводили в Україні чи не до середини XVIII століття. Ми про них уже не раз згадували, розповідаючи про давні міста Галичини та Поділля. Зокрема, у Сатанові є оборонний монастир й укріплена синагога, в Гусятині – оборонні церква (Онуфріївська), синагога та монастир бернардинів, у Личківцях костел мав аналогічну функцію. Тож оборонні сакральні споруди не така вже й дивовижа.

 

Храм Покрови у Сутківцях

 

 

Проте оборонна церква в селі Сутківці Ярмолинецького району, що на Хмельниччині — унікальна, й аналогів не лише в Україні, але й у решті Європи не має. Тож не дивно, що її світлина ще з початку 1980-х прикрашає шкільні підручники та посібники з історії.

 

Уславилася вона передовсім своїм зовнішнім виглядом. Решта оборонних храмів України – це передовсім сакральні споруди, їх фортифікаційне призначення може визначити хіба що фахівець. Ось, наприклад, костел у Личківцях. Дев'ять із десяти пересічних українців навряд чи побачать у ньому хоч які ознаки оборонної функції. Лише лічені одиниці зауважать, що його вікна підозріло маленькі й підняті на недосяжну висоту, а мури – затовсті для простого храму. У сутківецькій Покровській церкві фортифікаційну споруду впізнає кожен. Її ознаки тут домінують, і лише хрести на банях вказують, що то Дім Божий.

 

Церква Покрови Пр. Богородиці – не єдина “родзинка” Сутківців. З цим глухим подільським селом пов'язанні такі історії, що й придумати важко – голлівудські сценаристи нервово палять на узбіччі бамбук. До того ж, місця тут фантастично мальовничі і не залишать байдужими найвибагливіших любителів краєвидів.

 

Сама назва села походить від слова “сутки”. Воно не має нічого спільного з російським означенням доби. “Сутками” у цій частині Поділля називають прохід між горами чи горбами з крутими, урвистими схилами. А “суток”, великих і малих, у Сутківцях чимало. Саме такий посічений ландшафт, до речі, став причиною появи тут поселення й укріплень – для оборони це дуже незле, а для нападників – навпаки.

 

 

Перша писемна згадка про Сутківці датована 1407 роком, коли великий литовський князь Вітовт подарував за вірну службу вихідцю з Угорщини Хотьку Кроату містечко Ярмолинці із прилеглими селами. У переліку останніх і згадано Сутківці.

 

До речі, тогочасне Поділля мало досить жваві відносини з Угорщиною. “Збруч” уже розповідав про Смотрич – колишню столицю Подільського князівства, а нині звичайне село сусіднього з Ярмолинцями Дунаївецького району. Монети, карбовані тут, прикрашав герб короля Угорщини Людовіка І, васалами якого були місцеві князі Корятовичи.

 

Згодом, при розподілі Хотькової спадщини між його онуками Сутківці відійшли до Федора, який став протопластом роду Сутківецьких.

 

Ось так виглядають сутківецькі “сутки” (є й глибші).

 

 

Облаштовувати свої маєтності Федір Сутковецький почав з замку та, як водиться, з церкви (як же без Божої помочі?).

 

Замок – це була життєва необхідність. Сутківці стояли майже на самому Кучманському шляху – одному з відгалужень сумнозвісного Чорного шляху, яким до початку XVIII століття ординці ходили по ясир на Поділля та Галичину. Тож без замку з міцними стінами аж ніяк. І його звели на мисі, утвореному з одного боку урвистою “суткою”, а з іншого – чималим каньйоном річки Ушиці.

 

У чисельних краєзнавчих публікаціях згадується версія про те, що Сутківецька церква від початку теж була замковою вежею, яку лише згодом перебудували на храм. Наскільки ця версія є достовірна, сказати важко, але львівський архітектор-реставратор Оксана Бойко її категорично відкидає: церква від початку була церквою, а все решта – гарні легенди.

 

Крім своєрідної зовнішності, Покровська церква вирізняється ще й своїм надзвичайно рідкісним для України плануванням – вона належить до споруд тетраконхового типу.

 

Особливістю «тетраконхових» храмів є наявність центрального (зазвичай квадратного) об'єму, до якого з чотирьох боків прибудовані склеплені циліндричні апсиди – «конхи» (звідси й назва: по-грецьки «тетра» – чотири). Особливого поширення цей стиль набув у Візантії, часто зустрічається у грузинській та вірменській сакральній архітектурі.

 

Якщо ж говорити про укріплення, то в Європі відоме лише одне, схоже у плані на храм у Сутківцях. Це вежа-донжон у французькому Етампі, де вона є предметом гордощів для тамтешніх міщан і неформальним символом міста.

 

Тетраконховий донжон у Етампі

 

 

Народження церкви офіційно датують 1476 роком. Про це сповіщав напис на одному з її дзвонів (останній до наших днів не зберігся). Давній вік споруди підтверджують і бійниці другого ярусу церкви, облаштовані спеціально для стрільби з лука, а не вогнепальної зброї. Їх зроблено так, аби можна було обстрілювати ворога під самісінькими стінами храму. А от бійниці третього ярусу – то вже багата фантазія “реставраторів” (про це читайте у продовженні тексту).

 

 

Родина Сутковецьких володіли селом до кінця XVI ст. Останнім чоловічим нащадком цього роду був Іван Сутковський (Іван Дахнович), надгробок якого й досі можна побачити в церкві, одразу ліворуч біля входу до храму.

 

 

Як засвідчує виконаний вибагливою слов’янською в’язю напис, він помер року Христового 1593-го. По центру надгробок прикрашає герб «Корчак». Він потрапив до Речі Посполитої з Угорщини, і згодом ним користувалися майже три сотні родів Польщі, України, Литви та Білорусі.

 

Тут поховано останнього з Сутковецьких (Сутковських)

 

 

Добре видно, що нижня частина плити пошкоджена. Як розповів настоятель храму о. Володимир Степанишин, плиту розбили під час останніх реставраційних робіт, коли тут господарювали реставратори та будівельники. Враховуючи, що красти там було нічого, двері вони зазвичай не зачиняли. Скориставшись цим якийсь негідник вирішив поцупити скарби померлого шляхтича, що, як він вважав, мали бути за надмогильним каменем:

 

- Пробив той дядько дірку, та й засунув голову, аби подивитися що там, - розповідає о. Володимир. – Та й застряг! Так і стояв всю ніч навкарачки з головою, яка застрягла у дірці, аж поки будівельники до роботи не вийшли. Ледь його потім видовбали. А за плитою, як виявилося, пуста ніша була.

 

Цікавою архітектурною особливістю храму є ось ця центральна колона, що підтримує склепіння церкви. Такої немає більш ніде в Україні.

 

 

Правда, панотець зауважує, що пригода сталася ще до нього, і про неї він знає лише з розповідей селян. Не виключено, що це – місцева легенда, бо ці ж пошкодження зафіксовані на фотографіях, датованих ще кінцем ХІХ століття. Але може бути, що байка про недолугого шукача скарбів правдива – дядько міг вибити фрагменти, виламані ще його попередниками (вони трималися лише на вапняковому розчині).

 

По смерті Івана Сутковського маєтностями володіли Балабани – досить відомий в історії України шляхетський рід. Село відійшло Івану Балабану як посаг за його дружиною Варварою – останньою представницею роду Сутковецьких (Сутковських). З кінця XVII століття селом володіли Грабянки.

 

Всі господарі Сутківець були шляхтичі, як шляхтичі. Крім Тадеуша Грабянки (1740-1807), – він же граф Остап або ж граф Сутковський (Сутковецький). Тадей був яскравою, непересічною і навіть екзотичною особистістю.

 

Тут варто згадати, що після падіння першої Речі Посполитої у багатьох шляхтичів почало, як то кажуть, “рвати дах”, і панство кинулося у містику та ріжні фантастичні прожекти. Зокрема, наприкінці XVIII – на початку ХІХ століття за яких три десятки кілометрів від Сутківців існувала проголошена Ігнацієм Сцибор-Мархоцьким “Миньковецька держава”. Вона мала власні (досить передові, як на ті часи) закони, а також гроші, суд тощо. Навіть кордон, позначений стовпами із написом «кордон Миньковецької держави від Російського царства». Миньковецькій державі варто присвятити окрему публікацію – вона того заслуговує.

 

Для Тадеуша Грабянки проголосити свої чималі володіння квазідержавою було замало. Він, як знаний масон та ілюмінат, жадав творити імперії та рятувати світ. Граф Сутковецький збирався для початку відновити Річ Посполиту у складі рівноправних Польщі й України (проект “Республіка Світла”). По тому мріяв взагалі створити світову мега-імперію, до якої, окрім Польщі й України, мали б увійти всі землі колишньої Візантії (зокрема, Палестина та північ Африки).

 

Граф Каліостро

 

 

 

Відомий містик і шахрай Джузеппе Бальзамо (він же граф Каліостро) не міг пройти повз такого крутого та багатого лоха і у 1789-1790 роках пройдисвіт спливає серед найближчого оточення Тадеуша Грабянки.

 

До речі, попри те, що пан Тадеуш називав себе “графом Сутковецьким”, мешкав він переважно у своєму палаці в селі Остапківці, що у сусідньому Городоцькому районі (звідси його інше наймення – “граф Остап”). Палац той, як і більшість подільських палаців знищили у роки революції.

 

В Остапківцях італійський зайда на пару з господарем (Грабянка був ще й знаним алхіміком) займався синтезом «філософського каменю». Останній, нагадаємо, «міг» не лише перетворювати різний мотлох на золото, але й «дарував» власнику вічну молодість і безсмертя. Тадей Грабянка хотів і золота, і молодості, і безсмертя – все це було конче потрібно для створення омріяної мега-імперії, тож грошей на оплату праці славетного мага не шкодував. Каліостро, зауважмо, встиг пожити і у Сутківцях.

 

Джузеппе Бальзамо також написав для майбутньої “Республіки Світла” конституцію, а для місцевих українських масонських лож розробив особливий ритуал “Непереможного Скіфського Сонця” (він же – “Великий Царський Ритуал Атаґарзіса – Великого Скіфа”). Головним атрибутом при здійсненні церемонії була якась «Золота Скіфська Реліквія» – величезна золота прикраса, видлубана копачами з давнього кургану. Презентація обряду пройшла у Сутківецькому замку (похмура твердиня була чудовою декорацією для містичних церемоній).

 

Все що залишилося від Сутківецького замку.

 

 

Добряче «виставивши» мрійника на гроші, Каліостро поїхав углиб Росії (мабуть, оживляти статуї). Згодом туди ж перемістився і «граф Сутковецький» – він досить прогнозовано перебрався до гостинних казематів Петропавловської фортеці, де й помер 1807 року. У Російській імперії не толерували конкурентів, які зазіхали на найсвятіше, – споконвічне право «Третього Риму» встановити хрести на константинопольській Святій Софії.

 

 

Щоправда, є версія, ніби Каліостро у цій ситуації виступав не як шахрай і пройдисвіт, а як повноважний представник масонів, і діяльність його була спрямована не так на “доїння” грошовитого шляхтича, як на підрив устоїв російського самодержавства. Думка не безпідставна, особливо враховуючи ролю графа у розпалюванні Великої Французької революції. Нагадаємо, одним із приводів до неї був гучний скандал довкола дуже дорогого діамантового намиста, спровокований італійським авантюристом спільно з його ученицею Жанною де Ламотт. Не маючи насправді жодного стосунку до злощасного намиста, Марія-Антуанетта з Людовиком XVI виявилися геть скомпромітованими, а авторитет монархії – на нулі. Чим усе скінчилося, відомо.

 

Знаний масонознавець Володимир Єшкілєв у своїй праці “Масонський проект «Україна»”, зокрема, пише:

 

«З певних історичних натяків ми дізнаємося, що до ритуалу Великого Скіфа мали відношення дві видатні персони Російської Імперії – друг родини гетьмана Разумовського дипломат В.Томара і Микола Васильович Рєпнін, нащадок Рюриковичів Чернігівської лінії, державний діяч і кандидат у гетьмани України у перші (досить ліберальні й багатообіцяючі) роки царювання Алєксандра І. Останній був посвяченим у вищий (можливо, Дванадцятий) ступінь Великого Скіфа, що відповідає 30 градусу Шотландського обряду.

Тепер неважко зрозуміти політичні цілі «великоскифів». Судячи з усього, вони сподівалися на відновлення автономного Українського Гетьманату в складі Імперії як першого кроку до Каліострової Республіки Світла. Кандидатів на гетьманську булаву було, як здається, двоє. М.В.Рєпнін (аристократ з роду, вищого за Романових) та міністр народної освіти Імперії (у 1810-1816 рр.) Олексій Кирилович Розумовський, син гетьмана Кирила Розумовського. Обидва були ще за часів Катерини ІІ посвячені у найвищі градуси Єлагінського масонства.

Є підстави вважати, що «проєкт Каліостро» став першим окультно-політичним проєктом української незалежности і, на відміну від проєктів масонів-мазепинців середини вісімнадцятого століття, не згинув у віках. Не забувся, не загубився, не виродився у забавки самозванців і дурисвітів».

 

Виходячи з цього, історикам ще варто розібратися, що насправді відбулося у Сутківецькому замку і як це вплинуло на розвиток нашої країни.

 

 

 

Завершення теми – Сьогодення унікальної пам'ятки

 

 

 

13.05.2015