Мабуть, ніщо так не ілюструє вираз «Так минає слава земна», як невеличке селище Смотрич, що на Хмельниччині. Нині це – звичайне селище міського типу, яких сотні (навіть не райцентр), а колись то була столиця величезного Подільського князівства , яке простягалося від межиріччя Стрипи та Золотого Потоку (теперішнє Тернопілля) до Дніпра. За мірками тогочасної роздрібненої Західної Європи, то було нівроку.
За князя Костянтина Корятовича, в 1380-1391 роках у Смотричі навіть карбували власну монету. На її аверсі зображено святого Георгія (Юрія), який убиває змія (родовий герб князів Корятовичів-Коріотайтісів), на звороті – королівський герб династії Анжу (князі Корятовичи були васалами короля Угорщини та Польщі Людовіка І). Латинський напис на них повідомляв: «Костянтин князь, дідич і господар Смотрича», – а згодом: «Монета Костянтина, князя, дідича та господаря Поділля».
Колись це селище було столицею чималої європейської держави
Зауважмо, що в старій Україні власну монету карбували лише в кількох містах. Зокрема, в Києві – златники та срібники Володимира Великого та Ярослава Мудрого, а в XIV столітті – денарії князя Володимира Ольгердовича. У Львові певний час карбували руські півгрошики з галицьким левом на аверсі. Тож мале містечко Смотрич з погляду нумізматики стоїть на одній площині з цими вельми поважними містами. Пізніше Корятовичі разом зі столицею перенесли свій монетний двір до Кам’янця-Подільського, де теж певний час карбували монету.
Смотрицький півгрошик
У середовищі дуже патріотичних, але й дуже аматорських істориків побутує версія, що саме смотрицькі монети стали «предками» московської копійки.
Свій родовід російський дріб’язок веде від «дєнги» – монети, яку почали карбувати від XIV століття в руських князівствах, що були під владою Золотої Орди. «Дєнга» – спотворена назва ординської монети «таньга». Перші московські «дєнги» навіть оформлені були на кшталт ординських (ще за Івана ІІІ їх прикрашали арабські написи). Назва ж «дєнга» зберігалася в Росії майже до кінця ХVIII століття, і лише за імператора Павла І в цьому слові з'явився м'який знак, «дєнга» перетворилася на «дєнЬгу».
«Копійка» ж народилася 1535 року, коли цариця Олена Глинська (мати і реґентка при малолітньому Іванові IV, майбутньому Грозному) провела грошову реформу. До цього в Московщині були в обігу безліч розмаїтих монет, карбованих різними уділами, а то й узагалі приватними особами. Вони мали розмаїту вагу, пробу і, відповідно, вартість, що дуже ускладнювало комерцію.
Після реформи Глинської в обігу залишилися тільки дві, але нові монети – «дєнга московська, сабульная» («московка», «сабєльніца») та вдвічі більша «дєнга, новгородська копєйная». Вона ж – копійка. Її вага була 0,68 гр., а розмір – з ніготь мізинця дорослої людини. 100 «копєйних дєньг» дорівнювали рублю. Як видно з назви, першу монету прикрашав вершник зі шаблюкою у руці, а другу – вершник зі списом (копієм).
Враховуючи, що Олена Глинська народилася на нашому Поділлі, а її копійку, як і подільський півгрошик, прикрашає вершник зі списом, то версія, що цариця скопіювала для московитів рідні подільські гроші, на перший погляд видається цілком очевидною. Але то лише на дуже-дуже перший погляд. Зазначене трактування, звичайно, тішить душу кожному правдивому патріоту, але воно притягнуте за вуха. Між випуском монет у Смотричі та грошовою реформою Глинської лежить майже півтора століття. Малоймовірно, що цариця хоч коли бачила смотрицькі гроші Костянтина Корятовича. А надто враховуючи, що карбували їх не дуже великими тиражами. До того ж, вершник зі списом на монетах Костянтина Корятовича – то є святий Юрій. А на перших копійках на коні хизується сам цар (про це свідчить корона на голові та відсутність зміюки під копитами). Півгрошики зроблено у західноєвропейській традиції – кругла заготовка, напис по колу, а «копєйна дєнга» – в ординській: напис рядком, а заготовка виготовлена з розплющеного шматочку срібного дроту.
Трохи вірогіднішою виглядає інша версія, мовляв, родовий герб Корятовичів згодом став гербом Москви.
Родовий герб Корятовичів і герб Смотрича
Корятовичі, зауважимо, володіли не лише Поділлям. Дмитро Коріатович, зокрема, володів землями над річкою Бібрка (тепер на терені Львівщини). Припускають, що він міг закласти тут замок Боброк, навколо якого з часом виникло місто Бібрка. У 1366 році ці землі перейшли під польську корону, і князь Дмитро, як васал ворожого їй волинського князя Дмитра-Любарта Гедіміновича, подався деінде. В 1371-му він перейшов на службу до свого тезка – московського князя Дмитра (тоді ще зовсім не Донського) і незабаром одружився з його сестрою Ганною. В історію Московського князівства він увійшов як Дмитро Боброк і вславився участю в Куликовській битві (був головним воєводою у Дмитра Донського). Саме Боброк-Корятович, командуючи «Засадним полком», чекав до останнього і ввів полк у бій лише після того, як хан Мамай кинув у битву свій останній резерв – це вирішило долю битви.
Через шлюб Дмитра Корятовича з князівною Ганною його родовий герб – святий Юрій Змієборець, мовляв, потрапив у московську князівську геральдику, і пізніше, за Івана III Васильовича, це зображення офіційно стало гербом Москви. Такий самий герб нині має Смотрич.
Але і в цій версії не все так просто. Для повноти картини зауважимо, що серед дослідників того періоду думки розділилися. Одні стверджують що Боброк таки з Корятовичів, інші заперечують його належність до цього поважного роду. Навіть якщо погодитися, що Боброк таки з Корятовичів, зовсім не факт, що то саме його святий Юрій застрибнув на герб Москви. Сюжет «Святий Георгій вражає змія» – досить поширений у світовій геральдиці.
З цього малюнку Наполеона Орди добре зрозуміло, чому Корятовичі вибрали Смотрич для своєї резиденції
Костянтин Корятович не дарма вибрав це місце під свою резиденцією. Тут, де річка Яромирка впадає у річку Смотрич, височіє чималий скельний масив, на якому князь і звів свій замок. Колись тут було руське городище, знищене за часів Батиєвої навали. Залишки княжого замку зберігалися ще на початку ХХ століття. Про це, зокрема писав «батько подільського краєзнавства» Юхим Сіцинський: «Въ местечке на горе-мысе, выдающемся къ рч. Смотричу, следы бывшаго здесь замка; гора или мысъ перерезанъ большимъ поперечнымъ валомъ, занятымъ ныне подъ усадьбы; въ средине замчища ныне стоитъ католической костелъ (бывший доминиканский кляшторъ, съ XIV в.).»
Після Корятовичів, з 1430 року Смотрич належав великому князю литовському Вітовту. На початку XVII століття місто відійшло брацлавському воєводі Яну Потоцькому. Потоцькі володіли Смотричем аж до середини ХІХ століття. Про них і досі нагадує гарний надгробок із білого мармуру, притулений до стіни згаданого костелу. Епітафія повідомляє, що тут поховані Марія з Розтворовських Потоцька, померла 5 березня 1850 року на 89-му році життя, та її сини Теодор і Юліуш.
Надгробок Потоцьких
Від дерев’яного костелу, зведеного ще за Коріатовичів приблизно 1375 року, звісно, нічого не лишилося (Смотрич не раз палили татари). Сучасний мурований храм почали будувати 1786 року на кошти сім'ї Потоцьких і зусиллями отців Домініканців. Будову закінчили 1821 року. В 1935-му смотрицький костел, як і скрізь тоді, закрили совіти. Добре хоч не знищили. По тому, за німців, його знову відкрили для вірних, але ненадовго. Відтак тут був селищний клюб і танці. Лише 1989 року костел Св. Миколая остаточно повернули вірним. З 1991 року душпастирську працю тут проводять отці Пасіоністи.
Костел і кляштор отців Пасіоністів
Цьому храму художник і мандрівник Наполеон Орда присвятив два свої малюнки (Орда побував у Смотричі десь у 1870-1872 рр).
Костел св. Миколая. Малюнок Наполеона Орди
Найвідомішим зі смотричан все ж є не хтось із князів Корятовичів (про них знають хіба що історики та краєзнавці), а просвітник Максим Герасимович, більше відомий, під своїм чернечим ім’ям Мелетій Смотрицький, автор «Граматики словенської» (1619) та інших книжок.
Мелетій Смотрицький
Церковну діяльність Мелетій Смотрицький почав як палкий поборник унії, але потім кардинально змінив свої погляди. 5 червня 1631 року на пошану його заслуг Папа Римський Урбан VIII надав Смотрицькому титул архієпископа Єраполітанського, який є під юрисдикцією Антіохійського патріарха. Він був серед епископів-уніатів, які 1629 року в латинській катедрі Львова вперше відправили спільне Богослужіння.
Ще від XVII століття Смотрич відомий як один із великих і самобутніх гончарних центрів. Про смотрицьку кераміку автор вперше почув ще від покійного Івана Гончара (того самого, іменем якого названо відомий музей в Києві). Іван Макарович мав чималу колекцію виробів тамтешніх майстрів, якою він по праву пишався. Ще б пак! Смотрицька кераміка не лише дуже оригінальна, а й дорога. Десь у середині 2000-х на київському антикварному «вернісажі» мені стрілася дуже гарна смотрицька миска. Але при всьому бажання купити не зміг. Ціна «кусалася» – 150 північноамеріканських долярів – то не жарт!
Смотрицькі миски, 1930-ті роки. Збірка Городоцького краєзнавчого музею.
Смотрицька миска, 1950-рр. Гарна, але до робіт довоєнних майстрів не дотягує.
По тому, як на початку 1930-х років «совіти» заборонили використання свинцевої поливи (заборонили, зауважу, не через турботу про здоров’я громадян, а заради економії стратегічної сировини), в УРСР майже припинили виробництво мальованої кераміки. Лише в окремих осередках Черкащини та Чернігівщини до середини і навіть до другої половини XX століття ще створювали розписні миски. Збереглася ця традиція і у Смотричі. Ба, як з’ясувалася, вона жива й досі!
Опинившись у Смотричі та згадавши своє давнє враження від чудових мисок зі збірки Івана Макаровича, я одразу ж поцікавився, чи залишилися тут ще гончарі, і якщо так, то де їх шукати? Такий знайшовся. Один. Отож іду шукати Миколу Карповича – останнього смотрицького гончаря.
Так виглядає «закупорена» гончарна піч.
А це вона ж – "розкупорена"
І тут справжнісінький «рояль у кущах». До пана Миколи я завітав у найцікавіший момент – саме розкупорювали піч з готовою продукцією. Виявляється, що після процесу випалення піч має дві доби вистигати – інакше все потріскається. «Кожного разу, коли розламую замазку, дуже хвилююся, – каже гончар. – Бо не знаєш, що там знайдеш усередині. Буває, все робиш правильно, а дивишся – або перепалив, або недопалив…».
Але цього разу все пройшло, як належиться. Всі глечики, глечички, горнятка, макітри, миски й інша череп’яна радість виблискували і дзвеніли. Не обійшлося й без браку, але в межах допуску. Вивантажуючи ще гарячу продукцію, Микола Михайлович розповідав про своє давню, поважну, але вже рідкісну професію.
Як і личить в родині спадкових гончарів, азам професії його вчили з дитинства. Але пов’язувати своє життя з гончарним кругом він не захотів: «Закінчив Тернопільський політехнічний, працював інженером… Але коли в 1990-х масово почали закриватися виробництва, залишився без роботи. Отут і згадав сімейне ремесло. Нічого, на життя цілком вистачає. Тим більше, що останнім часом на автентику досить високий попит».
Якщо ще в 1970-х роках основними споживачами традиційного гончарного посуду були селяни, то нині – навпаки. Багато продукції часом закуповують ресторани й інші заклади харчування. То ж на хліб і до хліба вистачає. Хоч і «не розженешся». Бо все ж ажіотажного попиту нема, та й сама робота не з легких. Треба привезти глину, підготувати, виготовити посуд, розмалювати, висушити, випалити… А ще один випал вимагає 90 скалок. Скалка – це така здоровецька й довга дровиняка. Рубати їх треба ретельно, аби всі були 1:1 (інакше ніяк буде контролювати температуру, і вся праця піде нанівець). Дрова теж чогось та коштують. Тож коли купуватимете продукцію гончарів, не запитуйте: «Чого ж так дорого?».
Батько пана Миколи, Михайло Карпович, теж гончар. На жаль, у минулому – руки вже не ті. Позаду сушаться «скалки».
Виготовляє пан Микола й традиційні для Смотрича миски з розписом по білому. Малюнок ще від діда – двійко голубів біля китиці калини. Правда, зізнається пан Карпович, так, як у діда, у нього не виходить: «Дід був справжнім майстром, - зітхає він. – Я його миску бачив навіть у музеї Івана Гончара, що в Києві». До того ж, розписні миски робити невигідно: «Хіба що на окреме замовлення, та на ярмарки народних майстрів роблю. Бо мороки багато, та й собівартість чимала. А покупці потім скаржаться, що дорого…»
Технологія справді складніша, ніж для звичайного посуду. Спочатку робиться проста миска. Потім на неї наносять тонкий шар білої глини (за якою треба аж у сусіднє село Минківці їхати). Відтак миску розмальовують кольоровою глиною. Взагалі малюнок правильно робити за допомогою «ріжка» (коров’ячий ріг з трубочкою-наконечником з товстого гусячого пера). Глину наносять, як крем на торт. Але пан Микола зазвичай використовує пензель. Так простіше, хоча чіткість трохи гірша. Потім миску перший раз випалюють. Після цього потрібно розфарбувати ті частини малюнка, які мають бути зеленими (колір проявляється згодом), вкрити шаром майбутньої поливи і знову випалити. Процес марудний і довгий.
А от звичайні горщики Микола Михайлович пече, як пиріжки. На моє прохання він зліпив одного. На виготовлення звичайної посудини з простеньким орнаментом пішло близько п’яти хвилин: «То лише зі сторони так здається, що в таких темпах можна робити горщики, як на конвеєрі, - посміхається майстер. – Насправді виготовити більше десятка за раз проблематично. І не тому, що руки болять, чи ноги втомилися колесо крутити. То пусте. Якщо довго дивитися на круг, що крутиться, починається справжнісінька «морська хвороба». Все пливе перед очима, земля хитається, та й шлунок зводить». Гм… Ніколи не задумувався, що гончарі стикаються ще й з такою проблемою…
Крім червоної кераміки, пан Микола робить ще й чорну (димлену). Піч для неї стоїть окремо. І не в сарайчику, а просто неба. Бо коли йде процес «димлення», диму від неї стільки, що близько й не підійдеш. На жаль, на цей «атракціон» подивитися не вдалося: «Іншим разом приїздіть, побачите», - сміється майстер.
Гречно попрощавшись з останнім гончарем Смотрича, ще раз прогулявся селищем у пошуках родзинок. На жаль, крім костелу, що примостився на замковій скелі, нічого особливо цікавого знайти не вдалося. Свято-Успенська церква (УПЦ) виглядає хоч і симпатично, але це абсолютно сучасна споруда. Як і молитовний будинок баптистів. Часто трапляються симпатичні хатинки під старовинною червоною дахівкою. То була звичайна приватна забудова, хоч і початку ХХ століття, але без жодного сліду архітектурних «витребеньок».
На превелике здивування, не знайшлося в Смотричі навіть простенького пам’ятного знаку на честь Мелетія Смотрицького. Мати такого видатного земляка і хоч якось його не увічнити – це дивно.
Попри те, що з пам’ятками історії в Смотричі кепсько, відвідати при нагоді його варто. Навіть заради того, аби помилуватися костелом-на-скелі. До того ж, тут дуже гарні краєвиди. Біля селища починається знаменитий Смотрицький (від назви річки, а не селища) каньйон. Він, щоправда, не такий грандіозний, як у Кам’янці-Подільському, але все одно гарно.
29.11.2014