Український П’ємонт: мобілізація (4)

Із тих часів, як згадував професор математики Львівського університету Гуґо Штейнгауз, походив дурнуватий анекдот: «Війна з Росією точиться за Галіцію. Той, хто програє, буде змушений забрати її собі». Восени 1917-го він повернувся до своєї alma mater; кілька років по тому навколо його персони почне формуватися знаменита Львівська математична школа.

Одинадцятьма літами раніше Гуґо, виходець зі заможної родини євреїв-вихрестів з Ясло, рік провчившись на філософському виділі Львівського університету, вирішив стати математиком і поїхав до Ґеттінґена. Натоді світова математична думка концентрувалася головно в Сорбонні, де завідував кафедрою Анрі Пуанкаре, іменований найбільшим у світі математиком-універсалом, і в Ґеттінґенському університеті, де викладав Давід Гільберт, найвпливовіший математик сучасности. У Ґеттінґені Гуґо записався на лекції до професора Гільберта і під його керівництвом захистив у 1911 році докторську дисертацію. Скоро по тому, відслуживши в австро-угорській армії, він захопився теорією інтеґрування Анрі Лебеґа, математика зі Сорбонни. Однак вибухла Велика війна. Гуґо, хоч нерадо, подався до Західного Леґіону, який проводив набір добровольців у Кракові. Кілька місяців числився перекладачем при президіяльнім бюро Начального комітету народового, очоленого підполковником Владиславом Сікорським, однак із підготовкою загального наступу навесні 1915-го мусив іти у фронтові частини. У квітні він прибув до кадри 1-ї артилерійської батареї, що під орудою Яна-Мацєя Болда формувалася в Єжуві неподалік Лодзі і була приписана до окремого 1-го артилерійського полку Леґіонів Польських капітана Оттокара Бжози-Бжезіни. З нею у вересні 1915-го виїхав на Волинь, де проходила лінія фронту. Там батарею підпоручника Болда передали до 3-ї бригади Леґіонів, яку перейняв оберст Віктор Ґжесіцкий, щойно відряджений з австрійської армії. На річці Стир точились бої. Утім вже у жовтні знову бачимо Гуґо в Кракові, де йому поталанило демобілізуватись. Відтепер ніщо не заважало з головою зануритися в теорію міри та інтеґрала Лебеґа. У березні 1917 року доктор філософії Гуґо Штейнгауз прочитав габілітаційну лекцію у Львівському університеті і восени після затвердження Міністерством віровизнань і освіти Цислейтанії «venia legendi» (дозвіл читати лекції в університеті) прибув на посаду приват-доцента кафедри математики:

– Мав я кількох слухачів, котрим викладав теорію інтеґрала Лебеґа, однак майже вся молодь перебувала тоді у війську.¹

Перейнявши у жовтні 1917-го курінь УСС, Мирон Тарнавський зміг уповні спостерегти взаємопроникнення впливів в українських середовищах по обидва береги Збруча. По той бік лінії фронту стояли українізовані частини російської армії і звідти раз по раз являлися емісари з жовто-блакитними пов’язками на рукавах, пробираючись в окопи до уесесів на балачки і повертаючись назад не один добряче підхмеленим: «Назагал по обох боках панувало переконання, що з розвалом Росії австрійські війська увійдуть в Україну і за допомогою У. С. С. Австрія захоче створити буфорну Українську Державу або навіть зовсім незалежну, що з неї матиме всі можливі користи та "людські догідности". Ось тепер врешті Легіон У. С. С. сповнить місію, яку йому призначувала у своїх плянуваннях Австрія, думалося мені».

Вільна Українська держава під габсбурзьким берлом на руїнах Російської імперії – така опція була притаманна більшості політичних прожектів того покоління включно з меморандумом митрополита Шептицького, адресованим закордонному відомству Австро-Угорщини в серпні 1914 року.

– Не маю наміру закривати свого тодішнього австрофільства, що дуже повільно замінювалося на нинішну національну свідомість. /…/ З тодішнього становища тип, який я уявляв собою, не був ні рідкістю, ні не підпадав під осуд. Австрофілами були здебільша всі галичани: більшими або меншими, залежно від їхнього виховання і середовища, в якому перебували. Зокрема ж старшини австрійської армії!

Моделлю такої візії природно був прецедент Королівства Польського Реґенційного. У плані ж наповнення її національним змістом вирішальний вплив на Тарнавського склав його помічник Дмитро Вітовський, з яким запізнався ще влітку 1915-го в Завалові на Підгаєччині. Там стояв табором 2-й курінь усусів Василя Дідушка, а поряд кватирував батальйон Тарнавського – Мирон перейняв його, повернувшись із Бадена після лікування наскрізного поранення ніг. Не сказати, що доти він, гауптман ландверу, мав усусів за серйозне військо – земляки хіба, ото й усе. Командант сотні 2-го куреня Дмитро Вітовський виявився першим, із ким зазнайомився ближче:

– Вітовський був чоловік наскрізь ідейний, запальний. Вже з тону його бесіди можна було пізнати людину, яка про себе мало думає, лише підпорядковує свої думки, амбіції та особисті інтереси якійсь вищій ідеї.

Тієї ночі вони проговорили, сидячи під придорожнім хрестом і дослухаючись гуркоту стрілен, аж до світанку.

Скоро їхні шляхи розійшлися. Тарнавський на початку 1916-го обійняв команду Вишколу і Коша УСС, пізнавши, у чім саме перевага усусів понад рештою вояків-українців – в амбітності й усвідомленні своєї місії. Вітовський натомість після поранення в ногу опинився на Волині, зайнятій австро-німецькими військами в ході минулорічного наступу Лінзінґена, де агітував місцевих парубків вступати до УСС. Тамтешня ситуація відзначалася скрайньою національною індиферентністю. Попереднє десятиліття в краю попрацювали чорносотенці вкупі з православними батюшками, тож автохтони Ковельщини мали в носі національне будівництво:

– Краще б Росія повернулася. Тоді б, може, землі було більше і водка би потаніла.

Дивно, що Романові Дмовському могла здаватися легкою справа ополячення Волині.

Тепер же Тарнавський стояв на австрійському кордоні, позираючи на подільські кряжі по той бік Збруча, куди в скорому часі мав посунутися театр бойових дій, і певен, що недовго пробуде на чолі Леґіону, важився готувати Вітовського на своє місце. Понад будні й воєнні злигодні пломенів спільний ідеал: «Вітовський, вдача палка, ідейно фанатична, змальовував міцними словами міражі з недалекого прийдешнього, барвисто, переконливо, поетично» – перспектива, якою вона бачилася галичанинові восени 1917 року.

– Отже, я відкрив тоді у своїх учинках первні, які немало мене здивували, – я став зрадником австрійських інтересів на хосен держави, яку ми з Вітовським вимріяли у довгих розмовах, держави, що на наших очах тендітним кільчиком виростала з-посеред хаосу розваленої російської імперії.

І справді – по той бік фронт наводнювали українізовані частини Революційної армії свобідної Росії, як вона іменувалася тепер. На самому кордоні в районі Підволочиська проходила реорганізація 6-го корпусу 11-ї армії – з його складу виділено кілька підрозділів, які мали сформувати 2-й Січовий Запорізький корпус. Щоправда генерала Грекова поспішили перевести на Північний фронт, утім він туди не доїхав, затримавшись у Києві. До кінця жовтня завершилась українізація 34-го корпусу Скоропадського, іменованого 1-м Українським, він числив звиш 40 тисяч вояків. Командувати 1-ю дивізією, колишньою 104-ю, залишили Якова Гандзюка, натомість на чоло 2-ї, колишньої 153-ї, поставили генерал-майора Віктора Клименка. На жаль, Скоропадський українізував свій корпус не до кінця, багатьох «хороших русских» залишив при собі, що зіграло згодом фатальну роль у долі його й України. Щодо полуботківців російське командування не дотримало слова, включивши їх до складу одного зі загальноросійських полків і скерувавши на Південно-Західний фронт. Та загалом попри саботаж у верхах – що Корнілова, що Денікіна, стрімка дезорганізація російської армії після відступу за Збруч змусила Керенського погодитися на українізацію п’ятнадцяти дивізій. Цієї нагоди не оминув Український генеральний військовий комітет, хоча й залишаючись у статусі неофіційної громадської організації. Вирішити всі питання був покликаний Третій всеукраїнський військовий з’їзд, який відкрився в Києві 20 жовтня (2 листопада). На нього прибув з фронту підполковник Юрій Капкан із кількома офіцерами-богданівцями, так само й представники инших частин.

В ході роботи трапилася подія, що змінила палітру світової історії на ціле століття вперед. 25 жовтня (7 листопада) у Петрограді силами Червоної гвардії та збільшовичених солдатів і матросів під безпосереднім керівництвом Володимира Овсієнка на псевдо Антонов вчинено збройний переворот. Цей уродженець Чернігова, природжений підпільник і підпоручик-дезертир, втім, участи у Великій війні уник, українцем себе теж не вважав. Серед учасників перевороту були його земляки 20-літній прапорщик Юрій Коцюбинський, «малий син великого батька», і 19-річний мобілізований Віталій Примаков, друзі по Чернігівській хлопчачій гімназії. В результаті проголошено владу Совєтів робітничих і солдатських депутатів, які саме зібралися на свій Другий Всеросійський З’їзд – більшовикам розходилося поставити всіх перед доконаним фактом. Зважаючи на позірну антиімперіалістичну риторику, до них тягнулися представники національних меншин, серед яких найзавзятішими були євреї. Як виглядає, переворот здійснили на гроші німецького генштабу, який намагався вивести Росію з війни, тож не дивно, що першим законодавчим актом став Декрет про мир. Через два дні сформовано більшовицький уряд Совнарком на чолі з Владіміром Лєніним. Наркомом іноземних справ став Лев Троцький. Військовими справами попервах відав тріумвірат за участи Антонова-Овсієнка. Щодо національної політики на слуху було право націй на самовизначення.

Зважаючи на ситуацію, офіцери-богданівці поспішили до своїх хлопців на фронт. Незрозуміло, правда, куди був подівся підполковник Капкан, однак і без нього ухвалили правильне рішення – особовому складу виїжджати до Києва на захист Української революції. Ті, хто залишились, разом із вояками 5-го корпусу сформували 1-й Український Республіканський полк на чолі з Петром Болбочаном.

Зорієнтувалися вчасно й донські козаки. Атаман Войска Донского генерал Алєксєй Каледін, який минулоріч у Брусиловському прориві брав Луцьк, оголосив переворот злочинним і закликав незгодних у Новочеркаськ піднімати боротьбу проти Совнаркому.

В той час київські більшовики, спираючись на загони Червоної гвардії та розагітовані частини місцевого гарнізону, спробували тиражувати петроградський успіх і захопити владу в місті. В кількаденних сутичках із підрозділами, лояльними до Тимчасового уряду, вони взяли верх. Центральна Рада дистанціювалася від останнього через нівелювання автономії і так само не визнавала Совнаркому, тому певний час вичікувала. Утім більшовики не набули в Києві достатнього авторитету. 31 жовтня (13 листопада) Симон Петлюра наказав українським підрозділам зайняти найважливіші об'єкти. Більшовики наче й не заперечували, адже всі виступали проти Тимчасового уряду. Того ж дня у складі Генерального Секретаріату відновлено генеральне секретарство з військових справ – Петлюра його й очолив. Через три дні київський Совєт робітничих і солдатських депутатів визнав Центральну Раду крайовою владою.

Подальші кроки продемонстрували її вразливість на тлі стрімкої ескалації і формування конкурентних державних організмів з діаметрально протилежними прагненнями. Через ідеологічну невиробленість підставових питань Центральна Рада поринала в безконечні дискусії, узгодження позицій і не встигала за вимогами революційного часу. 7 (20) листопада оприлюднено Третій Універсал, яким проголошено Українську Народну Республіку в складі федеративної Російської республіки, а Центральну Раду – законодавчим органом на території дев’яти губерній без Криму. Було підтверджено демократичні права і свободи, запроваджені Лютневою революцією, і намір припинити бойові дії на фронтах війни. Заодно призначено день виборів до Українських Установчих Зборів на 27 грудня (9 січня) і дату їх скликання 9 (22) січня 1918 року.

Отож знову те саме: «Не відділяючись від республики Російськоі… щоб вся республика Російська стала федерацією рівних і вільних народів…», і подібне, і подібне. Зацикленість на автономістських лозунгах дисонувала зі самостійницькими настроями у вояцьких середовищах і вадила формуванню зовнішньополітичної суб’єктности, адже продовжувалась Велика війна. До всього, керівництво УНР все ще вагалося поміж ідеєю добровольчих територіальних формувань по типу народної міліції і регулярною армією на основі призову. Та навіть питання Криму – попри те, що стратегічно важливий півострів був складовою Таврійської губернії, приналежність материкової частини якої до України не викликала сумніву.

У відповідь київські більшовики почали готувати заколот проти УНР.

Незважаючи на палиці в колесах, у відомстві Петлюри заходилися над військовим будівництвом. Було замінено командувачів обох військових округів: на чолі Київського призначено військового льотчика підполковника Віктора Павленка, Одеський очолив генерал-майор Георгій Єлчанінов, кавалерист. За ініціативою Павленка з частин, котрі привели до влади Центральну Раду, створено дві гвардійські піхотні дивізії, іменовані сердюцькими. 1-у Сердюцьку очолив той же Капкан, до неї включили чотири полки – богданівський, полуботківський, імені Дорошенка (створений з кадри богданівського) та українізований імені Богуна. Команду 2-ї Сердюцької обійняв генерал-майор Олександр Греков, проте забезпечити особовим складом встигли тільки один полк. На кордоні з Галичиною тривало формування 2-го Січового Запорізького корпусу під орудою генерал-лейтенанта Георгія Мандрики. В його складі числилося дві дивізії: 4-а Січова під началом генерал-майора Олександра Осецького і 5-а Січова генерал-майора Олександра Поджіо. Однак реально корпус лишився недоукомплектованим офіцерами. Генерал Мандрика фактично самоусунувся від справ, Олександр Осецький теж на посаду не прибув і його заступав начальник штабу дивізії полковник Антін Пузицький. В Одесі на базі 1-го Гайдамацького куреня Василя Сахна-Устимовича організовано 2-й Гайдамацький пластунський курінь під орудою капітана Івана Орлова і 3-й Гайдамацький кінний курінь підполковника Миколи Продьма; їхня загальна чисельність перевищувала дві тисячі багнетів. Курені мали розгорнутися в полки і сформувати Одеську Гайдамацьку бригаду або ж дивізію, командиром якої призначили полковника Марка Мазуренка. За прикладом Одеси витворився Гайдамацький курінь у Катеринославі на чолі з 24-літнім штабс-капітаном Сергієм Єфремовим, племінником і повним тезком відомого літературознавця, академіка, члена Київської Громади; активну роль в його формуванні зіграв начальник місцевого гарнізону полковник Михайло Омелянович-Павленко. Скоро ці процеси вже нагадували лавину.

Для взаємодії новостворених підрозділів і формування нових, а також переведення на батьківщину українізованих частин з инших фронтів у відомстві Петлюри започатковано Український генеральний військовий штаб. Утім справа рухалась повільно. Призначений начальником генерал-майор Борис Бобровський щойно за місяць зумів добратися з Двінська (Даугавпілса) до Києва. Тож поки що відповідні рішення затверджували у генеральному секретарстві. Аби вивести українські частини з-під російського командування, від кількох днів очоленого прапорщиком Ніколаєм Крилєнко (чи Крилєнковим, уродженцем Смоленщини), наказом Петлюри від 23 листопада (6 грудня) підрозділи і з’єднання Південно-Західного і Румунського фронтів підпорядковано новоствореному Українському фронту. Натоді структура Південно-Західного включала, окрім дезорганізованих 7-ї, 11-ї та Особливої армій, ще й Чехословацький корпус, котрий завершував своє формування. Українізацією були охоплені п’ять корпусів, які разом з корпусом Скоропадського та окремими підрозділами лічили 70 тисяч багнетів. Штаб фронту перебував у Бердичеві, командувачем був генерал-лейтенант Ніколай Стоґов, який намагався втримати його від розвалу, заодно й українізації, і схилявся до порозуміння з більшовиками. Румунський фронт утримували армії 9-а, 4-а, 6-а, від початку перекинута з Північного фронту, і 8-а – з Південно-Західного, яку віднедавна очолив генерал-лейтенант Микола Юнаков, а також залишки румунського війська, розгромленого минулоріч Макензеном. Тут українізація заторкнула три корпуси, загальна чисельність яких разом з иншими частинами сягнула 20 тисяч вояків. Штаб фронту містився в Яссах, куди після німецької окупації Волощини й Добруджі перебазувалася й румунська столиця. Загальне командування здійснював король Румунії, його помічником і фактичним головнокомандувачем від квітня був генерал від інфантерії Дмітрій Щербачов. Останній поборював більшовицькі інвазії в частинах і толерував українізацію, тому Петлюра довірив йому командування Українським фронтом.

З українізацією військових частин була та проблема, що офіцерський склад у них добирався за національним принципом, а не за добровольчим, тож представники старої школи часто-густо залишалися на своїх місцях і у відповідальний момент, коли поставала необхідність робити вибір, дуже сильно коливалися.

І лиш тепер стало можливим сформувати підрозділ із військовополонених українців, вояків цісарсько-королівської армії й ландверу, буковинців і галичан. 30 жовтня (12 листопада) відповідне розпорядження видало генеральне секретарство з військових справ. Наступного дня в київській газеті видрукувано відозву, аби вступати до Галицько-Буковинського куреня Січових Стрільців. Серед ініціаторів були Роман Дашкевич, офіцер-артилерист цісарсько-королівської армії, та Євген Коновалець, який фенріхом командував ротою в складі 19-го полку ландверу. Місцем осідку визначено касарні на вулиці Пирогівській у Голосіїві на околиці міста. Майбутній курінь передали під командування поручника Олександра Лисенка в складі 3-го Сердюцького полку імені Дорошенка. Однак його формування йшло пиняво і керувалося ініціативою радше самих добровольців. Найбільше доклався Роман Дашкевич на становищі голови стрілецької ради, що функціонувала по типу солдатських комітетів. І щораз більше серед них траплялося колишніх уесесів. Наприкінці листопада (за старим стилем) постала перша сотня із двохсот вояків під орудою хорунжого Федора Черника, який у Леґіоні УСС командував відділом скорострілів і зазнав полону в боях за Лисоню. В скорому часі їх відправили на поміч дорошенківцям, які тримали кордон під Хутір-Михайлівським і Конотопом.

У числі підрозділів, котрі зберегли вірність Тимчасовому правительству і брали участь у боях з більшовиками в Києві, був Корніловський ударний полк. Створений капітаном Митрофаном Нєженцевим улітку 1917-го в складі 8-ї армії, якою тоді командував Корнілов, він здобув репутацію елітної штурмової частини, до самозречення відданої харизматичному генералові. Після корніловського заколоту, аби не втратити добірний підрозділ і зважаючи на те, що в складі числилися дві роти, укомплектовані чехами і словаками, російське командування включило його до 1-ї Чехословацької стрілецької дивізії, перейменувавши на Слов’янський ударний полк.

Позиція чехословаків після Жовтневого перевороту в Петрограді натомість ускладнилася. З одного боку, керівництво OČsNR і особисто Масарик заявляли про невтручання у внутрішньоросійські суперечки, з иншого – запевняли, що всіма силами й засобами протистоятимуть спільному ворогу австро-німцям і підтримують Тимчасове правительство. Виходячи із цього, російське командування скерувало до Києва на поміч урядовим військам кілька підрозділів 1-ї Чехословацької дивізії. Після того, як ті втягнулися у вуличні бої з більшовиками, команда Чехословацького корпусу нагадала про заявлений нейтралітет, а представники OČsNR почали переговори з Центральною Радою. У висліді чехословаків, а разом з ними корніловців-ударників відвели з Києва. Надалі останні, яких після сецесії чехів залишилось від сили три сотні бійців, пробираються на Дон, де почала формуватися Добровольча армія для боротьби з більшовиками і продовження війни проти Центральних держав. Незрозумілою, правда, виглядала кінцева мета – республіка чи конституційна монархія, але безумовно Росію бачили єдиною і неділимою імперією. В грудні на Дону опинився й Корнілов, який перебрав командування Добрармією. Корніловський ударний полк став її першим підрозділом.

Зважаючи на прагнення солдатських мас і антивоєнну риторику Совнаркому, Центральна Рада заходилася навколо припинення бойових дій на Українському фронті. На протилежному боці стояли групи армій Лінзінґена, Бьом-Ермоллі, ерцгерцога Йозефа-Августа фон Габсбурга (в складі цісарсько-королівських 7-ї армії Германа Кьовеша фон Кьовешгаза, перекинутої минулоріч із Балкан, і 1-ї генерал-оберста Франца Рора фон Дента). Крім того до української компетенції тепер належала й оборона Бессарабії, де військам Румунського фронту протистояла група Макензена. Втім на Південно-Західному фронті бойові дії практично не велися, а після Жовтневого перевороту в Петрограді й румунське керівництво запросило перемир’я. Також необхідно було щось робити з більшовицькою агітацією у військах, аби не допустити розвалу армії. Тож генерал Щербачов, відмовивши у підпорядкуванні главковерхові Крилєнко, толерував націоналізацію тутешніх військових частин, а надто започатковану в Яссах Першу бригаду російських добровольців, котра під орудою полковника Міхаїла Дроздовського готувалася до відправки на Дон. За сумою причин французька військова місія в Яссах не заперечувала, аби Щербачов за погодженням з Центральною Радою уклав 26 листопада (9 грудня) у Фокшанах перемир’я з німцями. І щоби завадити поширенню більшовицького впливу у Бессарабській губернії, він дозволив румунським військам увійти на її територію.

Водночас міждержавні переговори про мир із Центральними державами повів Совнарком. До Брест-Литовська, де перебувало командування Остфронту, прибула більшовицька делегація. Ознайомившись із німецькими вимогами, її керівник генерал-майор Владімір Скалон застрелився. Позатим 2 (15) грудня петроградські парламентери погодились на перемир’я. Центральна Рада теж відправила до Берестя своїх представників. Однак конкретним домовленостям вадив автономний статус УНР, утім проголосити незалежність у Києві не наважувались.

Не всі були такими гіперобережними – хоча би фіни, проте й ситуація в них складалася инакше. На території Великого князівства Фінляндія діяв закон про престолонаступництво, який перетривав ще від шведського владарювання: за піврічної відсутности претендента на престол вищу державну владу в країні мав перебирати місцевий парламент. Ясна річ, у Петрограді, де ще у вересні проголосили Російську республіку й остаточно поховали монархію, цьому опиралися люто. Проте на початку жовтня пройшли дочасні вибори в Едускунта, призначені Тимчасовим правительством у зв’язку з розпуском попереднього парламенту – їх виграли прихильники незалежности. Звісно подальші переговори не дали результату. Та все змінилося після Жовтневого перевороту. Через тиждень Едускунта оголосив себе вищою державною владою і сформував новий Сенат (місцевий уряд). Останній, позбувшись контролю Петрограда, ухвалив звернення «До народу Фінляндії» і скерував його до парламенту. У документі було чітко задекларовано прагнення до незалежности й республіканського устрою. 6 (19) грудня Едускунта затвердив його. 18 (31) грудня незалежність Фінляндії визнав Совнарком.

Проведені Петлюрою заходи унеможливили спробу більшовиків удруге захопити владу в Києві. 30 листопада (12 грудня) сердюки дивізії Капкана роззброїли червоногвардійців на заводі «Арсенал», а вояків збільшовизованих частин, котрі поспішали на поміч із фронту, блокували на станціях Шепетівка, Жмеринка і Козятин козаки Скоропадського. Надалі росіян, які не бажали служити Україні, залізничними ешелонами під охороною почали відправляти на історичну батьківщину. Серед них були кірасири Гвардії Подольського полку, які стріляли в богданівців. Багато їх прямувало на Дон, готуючись виступити проти більшовиків.

У відповідь Лєнін надіслав 4 (17) грудня ультиматум з вимогою припинити подібні дії упродовж 48 годин, инакше Совнарком розглядатиме стосунки зі Центральною Радою як стан війни. Через чотири дні до Харкова почали прибувати війська на чолі з Антоновим-Овсієнком – по дорозі на Дон душити «контру». Місцеві більшовики на чолі з Фьодором Сєргєєвим на псевдо Артьом, уродженцем Курщини, бачили себе частиною Росії і не визнавали зверхности Києва. Однак Лєнін прагнув опанувати Україну їхніми руками. 12 (25) грудня в Харкові проголошено Українську Народну Республіку Рад як автономію в складі Російської республіки. Через два дні створено Народний секретаріат, підпорядкований Совнаркому. Симптоматично, що голови цей уряд не мав. 19 грудня (1 січня) у Петрограді його визнали єдиним законним урядом України.

Випереджаючи рішення Генерального Секретаріату, Петлюра розпорядився перекинути додаткові частини у бік Лозової, ключової станції на донському напрямку, й Олександрівська. Проте голова уряду Винниченко не вірив у реальність війни з більшовиками і наполягав, аби спершу отримати відповідь Совнаркому: воюють ті насправді чи ні. Петлюру звинуватили у перевищенні повноважень і 18 (31) грудня відправили у відставку. На його місце призначили економіста Миколу Порша. Безпосереднім командувачем всіма українськими військами став підполковник Юрій Капкан.

Отож укотре спостерігаємо, що радикальні, ініціативні елементи типу Миколи Міхновського, який у листопаді повернувся з Румунського фронту, виявились незатребуваними у час випробувань. Хоча доказів його участи у виступі полуботківців не встановили, а кримінальну справу закрили, та й загалом уся та справа давно виглядала неактуальною, проте зберігали актуальність старі образи й конфлікти з керівниками Центральної Ради. З того всього Міхновський, опинившись на узбіччі великої політики, зосереджується на локальних проблемах своєї малої батьківщини на Полтавщині.

– Він був занадто юристом, а не революціонером, і не мав жодних даних, щоб бути вождем. Він легко досягав великих успіхів, але уступав свої досягнення іншим також дуже легко, – резонно зазначав його товариш по військовій службі Михайло Єреміїв. – Обраний членом Українського Генерального-Військового Комітету, він не використав своїх можливостей і легко уступив перше місце Петлюрі.²

Поки сотня Черника сповняла службу на північному сході в складі дорошенківського полку, до Києва з таборів військовополонених прибували добровольці, з яких формувалася нова сотня під орудою Івана Чмоли, учасника Леґіону УСС, і ще одна. Обома кермував Василь Дідушок, однак він не затримався на посаді через неоднозначну репутацію, хоча вояком був добрим, що завважив ще на Підгаєччині Мирон Тарнавський. Тож ще у грудні стрілецька рада обрала командантом куреня Євгена Коновальця.

Дорошенківці зусібіч виглядали на воїнство з гарною репутацією. Однак демагоги зі солдатських комітетів вимагали повернути їх додому, бо ж починалось Різдво. Якийсь час на місці залишалася тільки сотня Черника. Утім січо-стрілецький підрозділ хибував тими самими революційними вадами й болячками. Розібравши залізничну колію перед Бахмачем, стрільці повернулись домів другий день по Різдві.³ Сам Черник супроти волі стрілецької ради мало що міг вдіяти.

Варто уточнити датування. Православне Різдво в Російській імперії відзначали 25 грудня, однак на Заході, в тому числі в Австро-Угорщині, через неспівпадіння юліанського й григоріанського календарів, той день було 7 січня. В римо-католиків минуло вже 13 днів по Різдві, однак галицькі греко-католики орієнтувались на східнохристиянську традицію і святкували одночасно з православними. Враховуючи той самий часовий лаг, тільки у зворотному порядку, греко-католицьке Різдво за Австро-Угорщини припадало на 7 січня.

Все ж сотня Черника полишила позиції після прибуття 23 грудня (5 січня) до Бахмача двох сотень куреня 1-ї Київської військової юнацької школи (молодший курс) на чолі з курсовим старшиною Аверкієм Гончаренком. Ті підсилили юнкерів-старшокурсників, котрі в складі двох сотень вже два тижні під орудою курсового старшини сотника Дем’яна Носенка несли службу з охорони бахмацького відтинку залізниці. Останній по тому виїхав до Києва і його заступив сотник Гончаренко, кадровий старшина, уродженець Полтавщини, що раніше воював у складі 3-ї армії, котра у 1914-му брала Львів. З Бахмача висилалися стежі на станції Ворожба, Доч і Хутір-Михайлівський, де раз по раз спалахували сутички з більшовицькими диверсійними загонами.

З відходом Петлюри спостерігаємо вкрай бездарну політику керівництва УНР в руслі невиправданого пацифізму у воєнний час. Пішов у відставку з поста командувача Київського військового округу підполковник Віктор Павленко і його замінив сотник Микола Шинкар. Реформовано обидві Сердюцькі дивізії з пониженням їхнього статусу до звичайних частин. Організацію Українського фронту не довершено, так само й генерального штабу. Українізовані підрозділи, котрі прибували з инших фронтів, здебільшого неукомплектовані офіцерським складом, розпускалися. Часто вони несли зі собою більшовицьку пропаганду і, прибувши на ясні зорі, на тихі води, розвалювалися самі. Звісно кабінетні теоретики остерігалися радикалів і кадрових офіцерів, а надто військових переворотів, що й продемонстровано в час виступу полуботківців. Із цих причин вони схилялися до концепції революційної армії зі солдатськими комітетами і виборністю командирів, запровадженої Лютневою революцією і доведеної більшовиками до абсурду. Незгодний з такою політикою, пішов у відставку Павло Скоропадський; його на посту командувача корпусу замінив генерал Яків Гандзюк.

Окрім більшовицької, поширювалася й біла імперська зараза. Через прокорніловські симпатії з Одеської Гайдамацької бригади усунуто Сахна-Устимовича й Орлова, хоча цей крок і виглядає логічним. Останніх заступили штабс-капітан Юрій Осмоловський і ротмістр Микола Янчевський відповідно. Уникнути ідейних девіацій допомогли б авторитетні у військових середовищах бойові патріотичні офіцери, які могли опанувати стихію. Проте їм не довіряли, та й було їх загалом недостатньо.

Натомість перевагу керівники УНР надавали добровольчим загонам. 26 грудня (8 січня) Генеральний Секретаріат ухвалив постанову про «створення армії УНР на засадах добровільності та оплати». Вільне козацтво вивели з підпорядкування генеральному секретарству внутрішніх справ, яким опікувався той же Винниченко, і передали генеральному секретарству з військових справ, та й то лише почасти. 3 (16) січня 1918 року оприлюднено Закон про створення українського народного війська, за яким українізовані полки належало розформувати і замінити народною міліцією. Наступного дня Порш підписав розпорядження про повну демобілізацію армії, що дезорієнтувало остаточно. Звісно в уряді сподівалися створити нові боєздатні частини, проте було запізно.

Натомість Антонов-Овсієнко не гаяв часу на з’ясування стосунків з харківськими більшовиками і поспішив на Лозову, яку захищали колишній Перший Сімферопольський полк імені Гетьмана Петра Дорошенка, сформований у травні 1917-го, та українізований кінний полк на чолі з прапорщиком Олексієм Козир-Зіркою. А далі повернув у протилежний від заявленого бік на Катеринослав, де зібрався найбільший в Україні червоногвардійський загін – поза дві тисячі бійців чи й більше. Начальника тамтешнього гарнізону Омеляновича-Павленка щойно перевели військовим комісаром до Одеси. На підмогу червоним підтягнувся півторатисячний загін капітана Павла Єгорова. У висліді українські сили 29 грудня (11 січня) змушені були відступити до Олександрівська. Рештки Гайдамацького куреня Сергія Єфремова опинилися в Києві.

І ще перед тим, аби не дати українцям вибити більшовиків з Харкова, Антонов-Овсієнко повернув назад. У місті був організований потужний загін Червоної гвардії, комплектований переважно з неукраїнців. У ніч на 28 грудня (10 січня) вони оточили казарми 2-го Українського запасного полку, навівши на них гармати, і за допомоги трьохсот збільшовичених солдатів роззброїли решту. Серед безпосередніх керівників акції був Віталій Примаков. Командир полку штабс-капітан Омелян Волох із кількома десятками вояків утік до Полтави, де спробував чинити опір. Арештували й військового комісара Слобожанщини прапорщика Миколу Чеботарьова. Того ж дня триста збільшовичених зав’язали 1-й полк Червоного козацтва, якого командувачем призначили 20-річного Примакова.

Через п’ять днів більшовики взяли Олександрівськ, зайнявши Харківську й лівобережжя Катеринославської губерній. Далі необхідно було офіційно оголосити війну Центральній Раді, що й виконав 4 (17) січня Народний секретаріат УНРР, використавши як привід сприяння антибільшовицькій активності на Дону. Наступного дня Антонов-Овсієнко видав директиву про загальний наступ на Київ.

Для організації оборони УНР було створено антибільшовицький штаб під орудою підполковника Юрія Капкана. Йому підлягав штаб Київського військового округу на чолі з Миколою Шинкарем. Останньому підпорядкувались війська, дислоковані на Лівобережжі і в столиці – 15 тисяч вояків, з яких надійними виявилася заледве третина. Крім того загрозливе становище склалось на заході, оскільки на колишніх Південно-Західному і Румунському фронтах все ще перебували розпропаговані більшовиками частини, здебільшого укомплектовані росіянами. Вони проривалися крізь українську територію додому, влаштовували бучі й заколоти у містах Поділля й Волині. Їм протистояв фактично єдиний 1-й Український корпус під командою Якова Гандзюка. На жаль, боєздатність його, особливо 2-ї дивізії, різко впала через більшовицьку агітацію і бездарну політику Центральної Ради. Так само хвалений 2-й Січовий корпус, який перекинули на північно-східний кордон, але в ході передислокації він розтанув. Зростала й небезпека з боку Одеси, де набирав сили Румчерод – уряд, створений Совєтами Румунського фронту, Чорноморського флоту й Одеського реґіону, в якому здомінували більшовики. Одеські «таваріщі» й так не асоціювали себе з Україною, ще й прагнули поширити вплив на Херсонську, Бессарабську і Таврійську губернії. На цьому відтинку порядок забезпечувала все ще недоформована Одеська гайдамацька дивiзiя полковника Мазуренка. У Києві ж Центральна Рада покладалася головно на київський кіш (полк) Вільного козацтва. Його за дорученням Капкана сформував 29-літній інженер одного з місцевих заводів Михайло Ковенко. Вже у грудні Софійським майданом промаршувало 16 куренів, набраних з робітників 16 київських підприємств, загальним числом пів тисячі патріотичних, вмотивованих бійців; по суті вони нічим не відрізнялися від Червоної гвардії.

Скоро по тому для охорони громадського порядку в столиці започатковано Студентський курінь Січових Стрільців з числа студентів Університету Святого Володимира і новозаснованого Українського Народного Університету. Ініціаторами були студенти-галичани. На зібранні 3 (16) січня у приміщенні Центральної Ради ухвалено, що «всі галичане-студенти Українського Народнього Університету обов’язані вступити в курінь січових стрільців».⁴ Організаційний комітет зав’язали Семен Король і Василь Семець, колишні учасники Леґіону УСС – звідси й назва. Було сформовано 1-у сотню на чолі зі студентом Народного університету Омельченком. Скоро до неї вписалися учні старших кляс Другої Української гімназії імені Кирило-Мефодіївського Братства, якими верховодив Павло Кольченко, учень восьмої кляси, що, як подейкували, теж устиг понюхати пороху на фронті.

Український Народний Університет, як і Другу Українську гімназію імені Кирило-Мефодіївського Братства, було відкрито влітку-восени 1917 року в контексті заходів Центральної Ради з українізації освіти. І там, і там навчалося немало галичан. Одним з викладачів в обох був галичанин Михайло Рудницький, якого назвуть чи не найвдумливішим дослідником творчости Івана Франка. Обставини його переїзду до Києва у квітні 1915-го невідомі, хоча, судячи з напівавтобіографічної збірки «Нагоди й пригоди», мотиви були очевидні:

«У день, коли російські війська у 1914 році зайняли Львів, я втратив автоматично посаду, як усі ті, котрі пішли на фронт. Моє становище було лише настільки краще, що я не мусів чекати на нову посаду аж до хвилини, коли мене звільнять із війська, бо покищо мобілізація не встигла мене захопити.

Ви може запримітили, що катастрофи мають інколи підбадьоруючий вплив на людей, які загрузли в одноманітній буденщині. З менту російської окупації, коли всі мої пляни пішли шкереберть, я відчув у собі приплив нової енерґії, якої сам по собі не сподівався.

Я не квапився переходити Карпат, щоби підсилити австрійську армію…».⁵

У Львові Рудницький працював помічником літературного редактора видавництва «Księgarnia Polska», якого власником був його вуйко єврей-вихрест Бернард Полонєцкий. Отримавши викшталтування зі світової літератури, а надто провчившись рік у паризькій Сорбонні, Михайло перед самим початком Великої війни подав до Львівського університету докторську дисертацію «Іван Франко як письменник і критик». Природно, його цікавили процеси в українській літературі, що стрімко розвивалася в бурхливі роки напередодні краху Російської імперії, а також усвідомлення мовної й національної єдности українців по обидва береги Збруча. В Українському Народному Університеті, де він числився доцентом кафедри філософії, викладали мовознавці Агатангел Кримський, Іван Огієнко, галичанин Іларіон Свєнціцький. І ще раніше, у половині 1915 року Рудницький запізнався з гімназійним учителем зі Златополя (нині в складі Новомиргорода на Кіровоградщині) Миколою Зеровим – у вересні 1917-го той перебрався до Києва викладачем латини в гімназії імені Кирило-Мефодіївського Братства. Завдяки Зерову Рудницький зблизився з колом майбутніх поетів-неокласиків, його ж він назве своїм учителем у літературі.

«Перша революція 1905 року збудила надії на недалеке національне визволення; патріотично-соціяльна струна бриніла тоді на поетових арфах дуже сильно. Дванадцять літ пізніше її звук заглушив на мить усі інші. Від великої революції проривається цілий хор голосів – таких численних і таких сильних, як ніколи перед тим. Найважливіша літературна подія, що й досі заважує на всьому літературному рухові – нова одність літературної мови для всіх наших земель. Безпосередня масова зустріч галичан із наддніпрянськими земляками мала більше значення, ніж впливи книжок за кількадесят літ».⁶