Jać Zełepuha był chłop nieszczególny. Kto przed trzydziestu laty przechodził przez Borysław, mógł być pewny, że albo w karczmie, albo gdzieś w pobliżu karczmy posłyszy pijany, ochrypły głos, wywodzący zawsze tę samą melancholijną piosenkę:                  Oj ne żałuj, moja myła,                Szczo ja pju,                Tohdy budesz żałowaty,                Jak ja wmru.  

[Зібр.тв., т. 16, с.188–192]   Бо адже ж десь вони мусять бути! Пан Богдан Дідицький, щоправда, сказав колись, що                           Рôкь старый уже пропалъ                         Вь мори вѣковыхь временъ,—  

Братя-Родимцї!  

в справї змїни §. 7, регулямину соймового, виголошена на засїданю соймовім, дня 13 л. с. м.   Високій Сойме!  

В вересни 1884 р. сойм передав видїлови краєвому петиції польских шовинистів, що домагалися скасованя руских свят, і поручив порозумїтися з правительством та консисторіями, справу розслїдити і соймови предложити відповїдні внесеня.  

В обширній другій клясї нормальної школи отцїв Василіян в Дрогобичи тихо хоч мак сїй. Наближає ся година „красного писаня“, страшна для всїх не самим предметом, як радше особою учителя. В Василіяньскій школї на всї предмети учителї — самі отцове, а тілько для науки писаня они наняли собі світского чоловіка, якогось бувшого економа чи наставника, пана Валька. Пану Валькови ще й доси здаєся, що він економ; хоч з нагайкою ходити тепер не випадає, але все таки не помітуєся хоч тростівки і нїколи не занедбує робити з неї відповідного ужитку.

Въ обширнôй другôй клясѣ нормальнои школы отцѣвъ Василіянъ въ Дрогобичи тихо хочь макъ сѣй. Наближає ся година „красного писаня“, страшна для всѣхъ не самымъ предметомъ, якъ радше особою учителя. Въ Василіяньскôй школѣ на всѣ предметы учителѣ — сами̂ отцове, а тôлько для науки писаня они наняли собѣ свѣтского чоловѣка, якогось бувшого економа чи наставника, пана Валька. Пану Валькови ще й доси здаєся, що вôнъ економъ; хочь зъ нагайкою ходити теперь не выпадає, але все таки не помѣтуєся хочь тростôвки и нѣколи не занедбує робити зъ неи вôдповѣдного ужитку.

Прошу нїяким світом не думати, що се я розповідаю видумку, або що напись на заголовку сеї повістки — яка небудь метафора. Нї, дїло справдї йде о оловець, і то не цїлий, а кусник, от так, возьмімо, три цалї завдовжки. Впрочім як хто скаже, що півчетверта цаля, то також не піду з ним до війта судитися. Але то знаю добре, що чотирох цалїв заздовжки не держав. Се міг би я, як кажуть правники, „ствердити головною присягою“, або як кажуть наші Ясеничане, „побожити і заскаритися, на чім світ стоїть“.