("Czas" о Русинах. — Петербурскій "Кraj" про акцію виборчу Русинів. — Полемика коломийскої "Ради русскої" з "Червоною Русею".)  

Проєктований закон о неподїльности селяньских посїлостей, над котрим в радї державній дебатують, має запобїгти зубоженю наших селян. Интенція гарна і начасї, але проєктованим законом єї не осягнеся, як взагалї законом таким, котрий можна законними дорогами обійти. Не поможе тому і новеля карна.

Моя замѣтка про 1. выпускъ „Правди“, помѣщена въ 21. числѣ „Зорѣ“, спонукала одного Украинця написати до редактора „Правди“. А выдавництво „Правди“, помѣщаючи той листъ въ 2. выпуску свого мѣсячника додає до нього ôдъ себе деяки̂ поясненя. Такъ той листъ якъ и ти̂: поясненя вкладають на мене обовязокъ, усунути деяки̂ непорозумѣня.  

Нераз підносили ми на тім місци і голос про невдоволенє народу руского в Галичинї з обмежуваня єго прав національних. От недавно статью нашу о кривдах Русинів повторив і пів офиціяльний "Fremdenblatt", зазначивши як найвиразнїйше, що всїх тих національних кривд він не береся заперечувати. Було се, по нашій гадці явно висказане memento, адресоване до центрального, а неменче до краєвого правительства і до Поляків галицких, що крайний уже час зірвати з системою, противною 3-миліоновому народови рускому, шкідною в наслїдках для держави, а огірчаючою всю Русь австрійску.

  Завтра народи Австрії обходять велике свято — ювилей 40-лїтного панованя Цісаря Франц-Іосифа І. Дня 2 грудня 1848 р. 18-лїтний архикнязь Франц-Іосиф, роджений 6 (18) серпня 1830 р., найстаршій син архикнязя Франца-Кароля і архикнягинї Софії, взяв в Оломуцу корону від свого стрия, і цісаря Фердинанда.  

[Товариш, 1888, № 1 (10.VII); c. 3–13]   Оповіданє.  

[Товариш, 1888, № 1 (10.VII), с.53–65]   (Замісць фейлєтона).   — „Що нам там займати ся науковими питанями, філософією, економією, науками природними! Наша публіка того не любить!“   — „Годі нам вдавати ся в остру критику нових появ літературних. Одно те, що познеохочуємо молодих писателів, а друге те, що й наша публіка кривить ся на такі річи“.  

I.   Батько хотів єму лишити село, і при своїх спосібностях певно був би сего добився, коли б був не так дуже любив своє потомство. Але що любив Гаву без памяти, то й не зумів удержати належної міри в своїй захланности. Кусав, як то кажуть, більше, ніж міг проковтнути. Ну, і подавився, і лишив Гаву без крейцаря.   Вмираючи, сю одну тілько дав єму науку:   — Гаво, коли тобі в життю трафиться дещо доброго, хоч би й що найменше, все кажи: хвала Богу, на початок і се добре!