​   26 листопада художнику та дисиденту Опанасові Заливасі виповнилося би 90 років. Загалом цього року випадає нагода відзначити відразу декілька ювілеїв, пов’язаних із легендарним митцем. 20 років тому він нарешті отримав давно заслужену Шевченківську премію. А в серпні минуло рівно півстоліття з часу арешту Заливахи за звинуваченням у антирадянській агітації та пропаганді, за що митець відбув 5 років у мордовських таборах.  

  30 років тому, в ніч проти 4 вересня загадково помер найвидатніший український поет ХХ століття Василь Стус. Історики та побратими вважають, що його передчасний відхід пов'язаний зі світовою нагородою – Нобелівською премією в галузі літератури, яку міг отримати Стус того року.     Смерть «українського Солженіцина»  

У тіні святкувань 24-ї річниці незалежності України непоміченою залишилася важлива дата в історії українського національно-визвольного руху, про яку не варто забувати. 50 років тому, з 24 серпня до 4 вересня 1965 року в Києві, Львові, Одесі, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку, Феодосії кагебісти заарештували понад 20 представників української інтелігенції. Більшість із них згодом були засуджені за "антирадянську пропаганду та агітацію".    

8 січня поетові Василеві Симоненку (1935–1963) виповнилося би 80 років. Але він передчасно залишив наш світ і залишився навічно 28-річним.     Походив Василь Симоненко зі села Біївці (Лубенський район, Полтавська область). Хоча народився він на Різдвяні Свята, пережив важке дитинство з матір’ю-колгоспницею, яку після народження сина покинув чоловік. А ще війна, голодомор 1946–1947 років, до школи треба було ходити пішки 9 км...  

  «Болю мого не вгамовано…» – впродовж останніх місяців мені ніяк не йде з голови цей рядок із вірша «Біль» Петра Скунця.  Може, то все прийшло у травні, коли вшановували день народження (20.05.) і день смерті (30.05.) митця. А може то невгамований біль його передчасного відходу.   Петро Скунць, Василь Вароді та Федір Зубанич, 1960-ті роки.  

До свого 75-ліття українська художниця і дисидентка Стефанія Шабатура попросила лише Службу Божу за її здоров’я. Ані творчого вечора, ані ювілейних виставок. І навряд чи шкодуватиме про це, якщо колись не жаль було ні молодості, ні спокійного життя, що минало на засланні. «Я з дитинства не вміла себе жаліти», – казала мені якось художниця, пояснюючи, звідки взялася криця у її характері. Тим не менше ціле покоління людей у Львові чи й за межами міста вважає, що роль цієї жінки у їхньому житті була доленосною.